Дуже люблю, коли в художніх творах заходить мова про літературну творчість: для мене ця тема виглядає найбільш яскраво, коли вона вплетена в контекст сюжету та поглядів різних персонажів, тобто коли показаний її вплив на життя (я маю на увазі, в порівнянні з літературознавчим нонфікшном). Тож зробила підбірку художніх книг, де ця тема так чи інакше з’являється.
Далі підбірка буде оновлюватись.
«Зайчик», Мона Авад
Міське фентезі/містичний реалізм. Оскільки дії відбуваються в мистецькому коледжі, темою творчості пронизано все. Проблеми: фальшива нещира підтримка або її відсутність з переходом на цькування. Пошук внутрішнього стрижня, що дозволяв би писати без огляду на чужу думку. Вичурний епатаж проти щирості. Загравання з «модною» темою тілесності. Оскільки фентезі та містичний реалізм — вплив творця на реальність і на самого ж творця.
Химерна, складна і багатошарова історія в чудовому перекладі. Спойлерний огляд з цитатами є тут.
«Ми любимо тебе, зайчику»
Продовження попередньої книги. Зараз повільно читаю англійською, бо українського перекладу ще немає. Поки що зазначу, що цікаво та яскраво розкриваються теми сприйняття критики, а також внутрішніх травм/комплексів/порухів, що змушують йти до претензійних форм літератури.
«Клавка», Марина Гримич
О, а тут вже не про пошук «нових форм», а навпаки, про відчайдушні спроби вписатись в норми. Бо — совок часів сталіна, бо в повітрі досі запах пороху та крові після розстріляного відродження. Бо критика тут не просто ображає і спричиняє творчий блок, а може вбити фізично. Про балансування між щирими текстами, які, попри всю обережність, критикують за антирадянщину, і виважено прорадянськими, які критикують за «механічність та нещирість». Власне, героїня — секретарка Спілки письменників України, яка багато в чому бачить цю кухню зсередини.
Окрема перлина тексту — дискусія «новомова заради виразності vs віртуозне використання мовних норм», з поетичними прикладами з обох сторін. Медовий уривок, як на мене.
«На краю часу», Улас Самчук
Про українських емігрантів в Чехії незадовго до другої світової війни й нелегкий творчий вибір іншого типу. Можна писати українською, як просить серце — але ця мова фактично не існує в тодішньому європейському світогляді, отже, аудиторія зменшується до маленької частини маленької купки таких самих емігрантів-співвітчизників. А можна вже перейти на «справжню» мову, наприклад англійську, і отримати, як деякі прогнозують, велику славу, але… Але.
Маємо тут і колоритний тип письменника-невдахи, який після власних провалів агресивно намагається топити в песимізмі й інших. Загалом книга складна й потужна, з чудовим стилем. В подальшому хочу написати про неї окремий огляд.
Меч, ніж, наган — одвічна сила кожного безсилля. Брехня — єдиний її панцер, бо це альфа і омеґа всього, що безсиле.
Правда, як світло, має свій спектр.
«Мадам Пилінська і таємниця Шопена», Ерік-Еммануєль Шмітт
Красива, колоритна, смішна і сумна історія про чоловіка, який мріяв навчитися бездоганно грати Шопена і на шляху до цього потрапив до дивацької викладачки музики, а зрештою став письменником. Тут використаний один з моїх улюблених прийомів, коли покращення творчих навичок відбувається через дії, на перший погляд з цією творчістю ніяк не пов’язані. І це, до речі, є хорошою наукою.
Пишу, збираючи польові квіти, не турбуючи при цьому краплини роси. Пишу, створюючи кола на воді, спостерігаючи за розростанням і розтіканням хвиль. Пишу, мов дерево на вітрі — стовбур твердого знання і листя мінливої чуттєвості. Пишу фарбами щастя й любові, пильно вдивляючись в очі своїм героям. І намагаюся жити, смакуючи кожною миттю, насолоджуючись мелодикою днів, насичуючись кожною нотою.
