Здається, мені потрібна рубрика незадоволення, аби прокричатись стосовно книг, які категорично не сподобалися.
І-і-і починаємо з “...класики американської літератури й найвідомішого роману Джона Фанте. Це історія про Артуро Бандіні – молодого хлопця, що поневіряється у Лос-Анджелесі часів Великої депресії з надією стати письменником. На шляху до визнання Артуро закохується в Каміллу, мексиканську офіціантку зі складним норовом, яка стала для нього і музою, і гірким нещастям…”
Звісно, це були мої завищені очікування, але від майбутнього письменника з класичного твору чекаєш певної глибини характеру, щось на кшталт героїв Ремарка або героїнь Ламарш, я не знаю. І таки що ми маємо?
Оповідання від першої особи. Побудовано приблизно так:
Герой 5-6 сторінок захлинається у власній наївно-пафосній самозакоханості: події є, чимало, але вони подані строго через цю оптику. (Вірш я надіслав телеграмою — я з гордістю спостерігав, як телеграфіст перечитує мої рядки, мій прекрасний вірш, поезію для Камілли, — крапелька безсмертя Каміллі від Артуро.)
На рівному місці, абсолютно без жодних причин робить повню дурню або ображає інших.
Пару рядків лає собі типу «тупий покидьок»: без рефлексії, без спроб щось насправді усвідомити.
Повертається до власної величі й самозакоханості, й цикл починається заново.
Досить швидко вимальовується образ вередливого карапузика з дитячого садочку, хіба що з дорослими бажалками. Інфантильний і поверхневий. Боягузливий і закомплексований, що трансформується в агресію до Каміли. Будь-які прояви доброти перетворюються на зверхність. Улюблений маневр — впихнути гроші людині, яку це ображає.
Типу набожний католик, але стосунки з релігією лишаються на глибині чайної ложки — багато що описано на рівні дій, нічого не відчуто і не обдумано. Рівень IQ — йде до священника поговорити про свої проблеми з потенцією (сам не одружений, звісно).
Стосунки з Каміллою — це окрема пісня, бо логіка карапузика «подобається дівчина — смикни її за косиці, побий лопаточкою і насип пісок в очі» проявляється по повній. В 9 з 10 епізодів саме він просто з нічого починає її ображати, хамити та тупотіпи ніжками на тему: «Буде так, як я сказав!»
Манера спілкування
— Моя маленька мексиканська принцеса, — сказав я. — Така мила, така невинна.
Камілла відсахнулася й побіліла.
— Я не мексиканка! — гиркнула вона. — Я американка.
Я похитав головою.
— Ні. Для мене ти назавжди залишишся милою маленькою дикункою.
Хоча і Каміла, скажімо відверто, теж не Джейн Ейр і не Елізабет Беннет; загалом у обох логіка, емоції та послідовність дій на рівні дітей.
[На пляжі Каміла його розіграла, вдавши, ніби тоне, Артуро кинув її в калюжу на березі]
Вона бухнулася у воду, аж подих перехопило від удару. Я виліз на сушу, обома руками згріб її волосся й поялозив мордякою по грязюці.
І за хвилину
Вона стала переді мною, мокра й свіжа, гордо виставляючи напоказ своє голе тіло.
— Я тобі ще подобаюсь?
***
Вліз в машину Камілли, бо хотів провести з нею вечір. Вона не згодна, бо зайнята.
— Чим це ти зайнята? Для мене знайдеш час.
Камілла відчинила дверцята машини, щоб я виліз, але я не поворухнувся.
— Будь ласка, вилізь.
— Нічим не можу допомогти, — знизав плечима я.
(...)Семмі попрямував у бік вулиці, Камілла його наздогнала, і вони пішли разом. Я лишився сам, переляканий, із кволою усмішкою на обличчі від того, що сам накоїв. (…)Мені було неясно, навіщо я все це зробив. Я сів на ліжко й спробував просто стерти цей епізод з пам’яті.
«Неясно, навіщо зробив» — це, як на мене, 60% його вчинків.
Хоча романтичні жести з його боку є: то, бачте, віршик надіслав телеграмою, то так само телеграмою покликав заміж після того, як вкотре принизив. Бо дорослість, бо зрілі почуття.
Нарешті, контекст історії, який мене подряпав. Можливо помиляюся, але. Брандіні — італієць, який вважає себе американцем. Камілла, як ми вже зрозуміли, мексиканка, яка теж називає себе американкою. Обоє, скажімо так, показані не як світочі розуму й здорового глузду. Твір став класикою в штатах. Тобто знаєте, у мене від цього такий гидкуватий посмак — нагадує логіку наших «любих» сусідів, які теж обожнюють хохмити про «тупых панаехавших». Сам автор має італійське коріння, але як бачимо і на деяких вітчизняних прикладах, комплекс меншовартості може й так проявлятися.
Чесно скажу, що дочитати не подужала. Втім, зазирнула в кінець і зрозуміла, що правильно зробила.
