Друга книга серії, 370 стр., наприкінці троха коментарів. Тут вже сюжет більш складений, особливо останні оповідки: "Меч призначення" та "Щось більше", де Ґеральт знайомиться із Цірі та визнає її не просто за своє призначення, а навіть за "дещо більше".
Мене дивує вдача Ґеральта, складно повірити, що Сапковський зліпив цього персонажа із якоюсь метою, ну, скажімо, для виплеску свого фемінізму (в 90-х ця тема ще не була аж так розфорсена, тим паче в Східній Европі), а чи мужоненависництва (бо ж Сапковський сам чоловік), скоріш за все Ґеральт просто відбиває по Фройду -- підсвідоме сексуальне автора, його таємні бажання реалізуються у пригодах Ґеральта. А як інакше пояснити такі епізоди?
"Відьмак вирішив не здвигати плечима, дійшовши висновку, що безпечніше припасти на одне коліно й схилити голову. Не помилився. - Ну, - сичала Каланте, стоячи над ним. Руки мала опущені, долоні були стиснуті в кулаки й наїжачені перснями. - Ну нарешті. Оце вірна позиція. З такої позиції відповідають королеві, якщо королева поставить запитання. А якщо це буде не запитання, а наказ, то ти ще нижче схилиш голову й підеш його виконувати, без хвилі роздумів. Ти зрозумів? - Так..."
Домінація і самоприниження, можливо обожнення. Я б не здивувався, коли б побачив такий епізод в контексті жіночого роману, но хіба "Відьмак" -- це жіночий роман?
У автора жінка завше сильніше за чоловіка, наприклад:
- Ні! Вісенно! - Засни. - В оксамитовому голосі тихий наказ, що ламає волю, шматує її, наче тканину. Тепло, що раптом витікає з її долоні. - Засни. Він заснув".
Дивує не лише вдача "головного" "героя", а і його місце в історії: він не схожий ані на головного, ані на героя, радше статист, другорядний актор, фоновий персонаж, у відеогрі він був би тим НІПом, в якого береш сайдквести, а потім виявляється, що він був злодієм, зрадником, або його просто з'їли грифони. В цьому світлі назва книги ввижається іронічною, Сапковський тролить чоловіків. Автор створює тільки форму головного героя, зовнішність, а не повноцінний образ, це картонка, за якою вітер переганяє перекотиполе. Це нагадує хитрощі з "безоплатним контентом", коли тя не попереджають заздалегідь, що цей контент безоплатний тимчасово, або що буде потрібно увести дані кредитки, чи банальний клікбейт, коли в заголовкові (на превью) на Ютабі маємо одне, а по факту інше. Сапковський написав такий заголовок до свого відео: "ШОК! Відьмак Ґеральт одним махом сімох побивахом! Уперше в історії! Секрети сіністера та декстера від Ґеральта! Дивіться, поки нільфгардці це відео не вилучили!", а мав би написати такий: "Величні та всемогутні, блискучі та неперевершені магиканині принижують нікчемного чоловіка (тьху на нього) на протязі 370 сторінок, і він їм за це невтомно дякує".
Чи може Сапковський заснував новий жанр, дотичний до жіночого роману, і "Відьмак" це не про фентезі, а про фемінікинів, матриархалькатинів?
Якого фентезі можна очікувати під обкладинкою із зображенням дужого чоловіка одноосібно та з назвою "Відьмак. Меч призначення"? Хіба не героїчного, бойового, нежіночого? Але Ґеральд з кожною оповідкою все слабшає і нікчемніє, особливо на тлі магів. Йенефер крутить ним як хоче, та й посеред решти його не вирізняє якась іншість, сила, мудрість, скіли абощо. Майже з кожної сутички він не виходить, а виповзає на карачках: побитий, посічений, покалічений. Здається, йому вдається перемагати у боях з потворами радше завдяки удачі, аніж вправності й досвіду.
Перша книга була постмодерновою і я очікував продовження у тому ж дусі, та сюжетно, а особливо персонажно історія набула клясичних рис. Приміром звитяжністю Ґеральт наслідує Дон Кіхота, це старий відомий типаж "невдахи-воїна"; Цикада це лицарський архетип, у "Королі Артурі" такі персонажі тільки то й робили, що "мірялися силою", і тут він постійно намагається побитися з відьмаком, щоб перевірити, чи настільки той сильний, як про нього кажуть.
Автор ставить на Йенефер усі свої фішки, робить її трохи не усемогутньою, зміщуючи ракурс героїчности на неї, водночас Ґеральт опиняється в її тіні, таким собі, якщо не підкаблучником, то майже безсилим до спротиву її жіночим (відьомським) принадам підлітком.
Рефреном через оповідки проходить "аватарська" ідея "засилля людей", їх терору, так би мовити, тиранії над природою. У Сапковського, як і у Спілберга в "Аватарі": люди не хочуть жити в злагоді з природою, не хочуть бути "дітьми природи", а навпаки, роблять все, щоб розмежуватися із нею, вони використовують її, пробують її підлаштувати до своїх потреб, одне слово: чинять свавільно, не дослухаючись до стогону Сапковських-Спілбергів і квіточок, до невдоволення черв'ячків.
К природі треба ставитися так, як ти ставишся до своєї оселі, не більше й не менше.
🌟1\10
