Чому критика — це не лише оцінка, а й орієнтир у книжковому світі? Що важливіше: допомогти автору чи читачу? І чи справді фахова освіта — обов’язкова для літературного критика?
Читай про все у відвертій розмові з Ростиславом Семківим!
«Шлях літературного критика — як шлях самурая»
На самому початку в мене була публікація в «Тернопільській газеті» в 1996 році, я тоді написав про Юрія Винничука. На той час уже з’явилося декілька його текстів разом із першою натоді антиутопією.
Написав рецензію на його «Ласкаво просимо в Щуроград», перед тим на еротичний роман «Діви ночі» й далі низку подібних речей для тієї ж газети. Потім під час навчання на магістратурі в Києві, у той час був самий пік журналу «Політика і культура», який видавав Олександр Кривенко, — писав туди. Трохи пізніше вже почав для «Українського тижня» та «ЛітАкцента» писати рецензії на книги.
Сенс критики
Я підтримую, що сенс критики в орієнтуванні читачів. Є дуже багато подій, багато книжок, і людина може втратити орієнтир, що читати / що не читати, як їй рухатись.
Є критики й інакші, які думають, чи дотягує ця книжка до якогось рівня, чи ні. Їм не так цікаво, хто буде читати. Їм цікаво, чи буде книга тривало присутня в літературному процесі. Це такі люди, як, наприклад, Тетяна Трофименко, підозрюю, Євген Стасіневич. Вони з’ясовують її досконалість, майстерність написання.
Також є ті, хто дивиться на критику як на можливість для автора. Коли автору кажуть (ніби направляючи), що ця книга слабша за попередні або навпаки: книжка краща за попередні — так і пиши.
Що для Ростислава Семківа літературна критика?
Для мене критика — допомога читачам. Я вважаю, що тут сенс не в тому, щоби покритикувати, а в тому, щоби порадити. Ніби такий класний погляд, що критики визначають, які тексти є зараз найкращими, а потім саме ці книги потрапляють у літературну історію.
Але якщо прочитати відгуки про «Собор Паризької богоматері» в 30-ті роки XIX століття, то складається враження, що текст не дуже. Критика зустріла прохолодно, а однаково текст відбувся набагато краще за всі інші видані в автора, хоч і критика приймала їх краще.
Тобто критика — це такий відгук сьогочасний, як усе є зараз. Критики є людьми, що багато читали й можуть порівнювати з минулими. Вони кажуть, що це текст такий і такий. Але для мене найважливіше — орієнтування читача: порада, що можна почитати.
Скільки має читати літературний критик
Тут складно сказати; я не думаю, що тут можуть бути якісь нормативи. Просто в принципі критик має читати все, де він претендує мати якусь експертну думку. Якщо він займається детективами — він мав би читати всі детективи, які з’являються. На практиці це, авжеж, не виходить. Але річ у тому, що якщо цим займатися довго, то все ж таки начитка значна. Тут можна два таких показники вказати, що я десь прочитав на просторах інтернету:
- німецька статистика: якщо людина прочитала 12 книжок за рік, то людина читає багато;
- у той час, як Стівен Кінг читає 80 книжок на рік.
І десь між цими орієнтирами можна собі уявляти норму.
Об’єктивність: наскільки її можливо досягнути
Тут, звичайно, неможливо об’єктивності досягнути, тому критик має постійно наголошувати: «Це на мою думку», «Я так вважаю», «Це мій погляд», — і навряд можна претендувати на об’єктивність, але я вірю, що істина інтерсуб’єктивна. Це означає [ситуація], що якщо в нас у смолоскипівському журі троє: Олена Гусейнова, Мирослав Лаюк і я, а рукопис ми читаємо окремо без імен, то ми тут не впливаємо на одне одного. І якщо наші думки щодо якогось рукопису співпадають позитивно - то наше судження таки істинне.
Об’єктивність: наскільки її можливо досягнути
Так само й конкурс короткої прози від Litosvita. Там нас теж троє: Богдана Романцова, Ганна Улюра і я, то якщо ми сходимось на тому, що цей рукопис класний, це вже теж настільки інтерсуб'єктивно, що вже навіть об'єктивно. Ми ніби виходимо на більш виважену модель, ніж коли твір оцінює хтось один.
Рукопис може подобатися / не подобатися комусь одному, але якщо нам усім подобається, то щось у ньому явно є.
Чи обов’язково мати професійну освіту
Бажано мати. У тому сенсі, що треба мати начитку в галузі, де треба буде писати якісь критичні відгуки.
Фахова освіта все полегшує. Ти не можеш випуститись із філологічного університету, не прочитавши багато книжок у принципі. По-перше, це начитка ніби автоматом іде, по-друге, є все-таки різні інструменти. Можна це самотужки набути, проте фахова підготовка передбачає, що людина має такі критичні інструменти (структуралізм, психоаналіз, постколоніальне читання тощо) й вона може не лише говорити: «Мені сподобалася ця книжка, бо тут гарно про любов написано».
Якщо людина добре начиталася детективів, то в неї постає інтуїтивне бачення критеріїв. Уявлення про структуру детективну: чому цей кращий, чому той кращий. Фахова підготовка це полегшує і дає можливість покладатися на якісь критерії.
Можна піти переглянути курс із теорії літератури Єльського університету. Він є у відкритому доступі — сідаєш, слухаєш і, у принципі, набуваєш. Тому, якщо ж людина хоче писати якусь критику, то бажано поцікавитись якимись елементами теорії літератури.
З чого можна почати? Де публікуватись?
Зараз треба почати із соцмереж. Колишній шлях критика відрізнявся: тоді треба було написати щось і піти в якесь видання, яке публікує рецензії. Цей шлях також працює: і колонки люди пишуть, зараз є принаймні три ресурси, які мають регулярність.
Є «Культ Критики» — ресурс, не так давно з’явився, але він є. Є «Сенсор медіа». І є літературні огляди в «Українській Правді».
Можна спробувати їм надіслати, але якби в 1996 році було те, що зараз, я б, напевне, почав із того, щоб записати який-небудь відеоролик, і робити це регулярно (ще цікаво). Насамперед треба боротися за читачів, бо критики — це так само як і письменники: їм або починають довіряти, або не починають.
Я прийшов, мені сказали: «Гарна книжка, прочитай», — я прочитав, дійсно класна. Іду знову його слухати, а він каже: «Ця книга теж класна», — ти читаєш — теж гарна. Ти починаєш йому вірити. А якщо ти читаєш і ця книга нудна: усе, ти не віриш. Тобто тут є така конкуренція між блогерами / блогерками.
Розумію, що це складний шлях, проте якби я зараз починав — рухався б цим шляхом, а коли маєш кілька тисяч підписників і свій патреон, то тут уже питання, чи треба тобі друкуватись. Але я думаю, що тоді вже починають запрошувати.
Як вдало критикувати книгу?
Нема такого, щоб у книжці все було погано. Нема. За щось треба похвалити.
Тобто треба знайти щось, що в книжці добре. Узагалі, якщо книжка вже з’явилася, то хтось в автора повірив, особливо, якщо це видавництво, а не сам автор видав. Роль видавництва поміж іншим і в тому, що воно робить певний відбір: неможливо друкувати будь-що, бо видавництво не буде псувати репутацію навіть за гроші. Якщо книга видана — щось там уже є, за щось її оцінили. Тому спочатку перша частина критичної статті це підбадьорювання. «Ти написав ось тут класно», — а решту можна розтоптати та сказати про все погане, яке треба виправляти.
Був ще такий жарт, хтось на курсах «Litosvita» сказав: «Якщо в книжці критику все подобається, то цей критик ваша мама».
А як критику все не подобається, то, напевне, у нього із чимось проблеми. Має бути цей баланс: оце класно / погано й чому.
Як краще аналізувати написане?
Що сподобалось, що ні, що головне в книзі. Бо книжки різні: десь класний сюжет, а десь сюжет так собі, але прикольні персонажі.
Треба починати з того, що найкраще написано, з найціннішого. Зараз критика чутлива до того, як на це дивляться читачі. Узагалі можна починати з того, чому варто почитати цю книгу.
Тобто треба наголосити якісь найважливіші речі, також гарно, коли наприкінці вказують авдиторію: «Найкраще це читати тим і тим [людям], хто цікавиться тим і тим жанром і так далі».
Журналістка: Аліна Пирогова
Коректорки: Ангеліна Іванченко та Анна Ковбасенко
Дизайнерка: Вероніка Варшавська
Маєш цікавий матеріал про сучасну українську літературу та хочеш, аби його опублікували? Надсилай на пошту [email protected].
Популяризуймо сучукрліт разом!
