«Як продати будинок з привидами» Ґрейді Гендрікс. Про складні психологічні колізії, примітивний екшен та «диявола з машини».
Таких неоднорідних книг я ще не читала. Це містика, як виявилось, і я вперше бачу, щоб «містична» і «пореалова» частини контрастували одна з одною приблизно так
Почнемо з пореалової, тобто фундаменту і відправної точки для будь-якої містики. Ця площина мене одразу захопила купою дійсно круто прописаних конфліктів та складнощів. Маємо наступне:
Головна героїня, Луїза, розумниця-доця з синдромом гіпер відповідальної «старшої сестри» (вже сама з донькою), яка постійно бореться за увагу матері з творчо-невизнаним братом-неробою Марком. Перемагає завжди брат, тому що йому треба підтримка і взагалі.
Емоційно сліпоглухоніма мати. В дитинстві нескінченно читала Луїзі одну й ту саму книгу, оскільки була впевнена, що та її обожнює. Насправді це були жах і ненависть — сльози доньки були від страху й відчуття огидної моралі книги, а не від розчулення.
Вправні маніпуляції. Мати жахали навіть розмови про смерть, тому вона придумала собі алергію на все живе у світі, аби діти не заводили навіть рибок (бо рибки рано чи пізно помруть і психіка дітей зазнає нищівної руйнації до кінця життя). Луїза в дорослому віці дуже цим обурюється й присягається ніколи не маніпулювати власною дочкою (за виключенням необхідного — тобто трьох єзуїтські-витончених маніпуляцій на сторінку).
Ефект маятника в усій красі. Мати, як було сказано, щосили уникає розмов про смерть, тому колись навіть заборонила школярці-Луїзі йти на поховання сестри її кращої подруги (та померла від хвороби). Дружба рухнула, Луїза теж присягається так не робити. Цю обітницю витримує — коли її батьки гинуть в автокатастрофі, так чесно і відверто пояснює це власній доньці, що та починає мочитися в ліжко й тимчасово деградує в розвитку на пару років.
Тканина стіна. Тут важливо відмітити, що мати була професійна лялькарка, тобто робила ляльок (маріонеток та «перчаток») і проводила відповідні вистави на християнську тематику. Свого часу спроби дітей поговорити з матір’ю на важливі для них теми закінчувалися тим, що вона вдягала на руку ляльку-кицю і відповідала смішним писклявим голосом.
Дітні війни. Колись в дуже дитинстві брат і сестра дружили. Потім він лише роками знущався з неї — втоптав художні фарби в підлогу, все рвав, трощив, ображав, принижував. Батьки просили потерпіти, бо складний період/вік/характер, таке все.
Ну і початок історії — як вже було сказано, батьки гинуть в автокатастрофі (батько там теж є, Дуже Нормальний Економіст). Плюс цікавинка заповіту: якби останнім помер тато, Луїза отримала б половину коштів + право розпоряджатися грошима на трасті за брата і давати йому фіксовані суми на проживання (бо Марк нерозважливий, треба, щоб хтось контролював). Якщо остання помирає мати — брат отримує ВСЕ (бо Марк нерозважливий, йому треба гроші, а Луїза і сама про себе подбає). В результаті пізніше — на кілька хвилин, в швидкій — померла мати. В очікуванні заповіту Луїза вже готова була віддати братові половину коштів без зайвих умов. Марк, дізнавшись про перемогу, люто й агресивно її святкує — дуже добротно прописаний момент, коли персонажу хочеться втащити в пику.
«О-о-о! — сказала я собі, умліваючи. — О-о-о! Оце колізії, оце глибинні травми з перших сторінок! Уявляю собі, як воно далі піде!»
А далі пішли дзвіночки:
Раз за разом, коли Луїза заходить у справах в дім батьків, хтось з ляльок сидить в кріслі й типу «дивіться» телевізор. Вона виключає телик — його вмикають. (Ага, думаю наївна я, то мабуть злочинець).
Дивно покинуті речі, чомусь забитий чердак, зірвана вентиляційна решітка (О, думає наївне літнє дитя, то якась пореалова загадка, не злі ж ляльки там бігають, ги-ги. Це ж ГЛИБОКА історія, не може бути такого спрощення).
До-овгий дззззвіночек — +- два разворота боротьби з опудалами білок, які напали на Луїзу. Це було після пробудження, але скінчилось явно не уві сні, тож я почухала потилицю і стала тихо сподіватись, що їй наркоту підсипали, або проблеми з психікою абощо. Ага, щас.
Власне, з оцих білок почалося знайомство вже зі відкритою містикою книги і водночас її відторгнення. Краса ідеї тих опудал в тому, що їх зробила мати в короткий період захоплення таксидермією, причому, увага, зробила «Різдвяну» композицію, тобто дохлих білок Ісуса, Марію та Йосипа (так-так, їй, християнці та ненависниці розмов про смерть, тут нічого не тисло). Але на цьому протиріччі вся краса скінчилася — білки побігали навколо Луїзи, покусалися-подряпалися, отримали люлів тенісною ракеткою й опинилися в смітнику. Це стала перша «пролисина» історії, бо ну, чесно, мене не зачепило. Якихось особливостей характеру Луїза під час цієї бійки не показала, все пройшло на рівні банальних фізичних рефлексів. Білки теж не вразили: рандомні гобліни/гремліни/дэмони могли б атакувати так само. Потім — чи мусила я повірити, що Луїза в перший третині книги аж прям загине або зазнає важкої шкоди? Е, ні: тобто я не хвилювалася. Та блін, навіть саму Луїзу це не переконало в наявності магії, вона вирішила, що їй примарилося, тобто два розвороти безідейної метушні пішли дохлій білці під хвіст. Ну ок.
Далі настрій у мене знов покращився, бо почали випливати цікаві моменти з минулого: наприклад, про те, як Луїза тролила творчість матері (питання ставлення до неї матері раптом стало не таким однобоким). Або про те, як вона, науськана злою лялькою Лялькіним — прам-парарам! — в дитинстві знущалася з Марка, який її обожнював, одного разу — ПРАМ-ПАРАРАМ! — спробувала його вбити, а потім милостиво дозволила собі «забути» про це. Шоковані батьки теж не стали їй про це нагадувати і справу замели під килим. Це був дійсно гарний поворот, бо він розкішно показав «зло замовчування». Марк, який через роки все згадав, хотів лише визнання того, що сталося — здається, він ладен був миттю пробачити сестрі (бо під час інциденту вона ще була дитиною), аби тільки визнала провину. Але батьки не дали йому цієї розради, інакше довелося б розмовляти на складні болісні теми, тому розгорнулася класично-газлайтингове «Того не було, тобі примарилося». При цьому, насправді розуміючи сутність його зривів і нападок на сестру, вони і її й не захищали, «бо він така людина, що поробиш, треба потерпіти». Отже — болото болю, взаємного і самоотруєння замість однієї неприємної розмови.
І все було б з цим епізодом добре (ну, умовно) — але все ж муляло те, що джерелом біди стали не ревнощі до молодшої дитини, не дитяча жорстокість, а банально зла лялька, яка силоміць змусила Луїзу робити погано. Я знаю, що багатьом книга зайшла, але ну, суб’єктивно для мене це стало сильним спрощенням ситуації; такий собі «бог з машини», тіки не бог, тіки диявол.
Ну ок. Далі містика проявилася вже на повну, бо Лялькін напав на Луїзу вже в теперішньому часі. Тепер нудна метушня «відібгла-підбігла–пхнула–перечепилася–впала–кинула-побігла» розтягнулася вже на три розвороти (я таки не вірила, що її на цьому етапі вб’ють, і її таки не вбили). Марк її врятував, і далі почався останній для мене смаколик книги.
О, сповідь Марка про його пригоди в клубі лялькарів 🧡 Це для мене найкраща частина книги, бо вона і про класичні лялькові архетипи, і про людську глибину і пласкість, про дружність творчих натур і їх відцентрове бажання утворювати все нові й нові підструктури, бо крок вліво-вправо — і інший митець вже не здатен оцінити твої ідеї. Це про щиру, злу, часом недолугу, але все ж сміливу й чесну антивоєнну боротьбу (події після 11 вересня). Саме в межах цієї сповіді є два епізоди, які я б дійсно назвала моторошними.
Перший — про те, як оцей Марків клуб провів для маленьких школярів криваву лялькову виставу про жертв війни в Афганістані. Про катастрофу після цього, бо у дітей істерики й панічні напади, керівництво школи, м’яко кажучи, не в захваті.
Друге — експеримент клубу, коли вони зализують рани від попереднього інциденту й, спрощено кажучи, «приміряють на себе роль ляльки» (власне, того самого Лялькіна). Тут дуже тонка межа: з одного боку, урешті-решт все знову впирається в «винна зла лялька», з іншого — це єдиний на книгу крутий момент злиття реальності й магії. Бо: коли вони вдягають на себе маски, вони водночас знімають відповідальність. Бо — це не я крушу й трощу будинок (зриваючи злість, образу й приниження від провалу), я «йду вглиб архетипу / розкриваю творчий потенціал» тощо. І коли божевілля протягом тижнів прогресує, коли вони ламають і засирають (буквально) в будинку геть усе, і коли з ранка в ранок вони прокидаються голі й перемазані лайном, а помитися не можуть, бо бойлер і водопостачання зламали, їхній керівник тільки монотонно повторює, що це крутий експеримент, ми дуже просуваємося, це буде прорив творчості. Врешті Марк перший і єдиний приходить до тями, коли розуміє, що вони почали красти та їсти домашніх собак. Тобто тут і про вплив «демонічного зла» — так, але й про власну інфантильність, про бажання вчиняти погано, не приймаючи відповідальності за це — як на мене, втричі більше «так».
Ну а потім сповідь закінчується, і починається МЕТУШНЯ, ех. Йдуть назад в будинок розібратися з Лялькіним і тепер вже біготня-штурхотня, кидання речами й екшон відбуваються на сторінках 316-350. Ну, Марк знову схибив з безвідповідальністю, але чи змінює персонажів принципово? Ні (крім певної невідворотньої фізичної шкоди). Чи вірила я, що Луїза або Марк під час цієї панічної біганини від злих ляльок прям загинуть? Взагалі ні. Чи вірила я, що вони заборють зло там і тоді? Звісно ні, бо до кінця книги було ще далеко, і блін, автору теж не можна скидати це з розрахунків, бо це нормальний читацький рефлекс. Ви зрозуміли. Купа сторінок з хаотичною метушнею майже ні про що. Саме смішне, що після цього ахтунгу, коли Марк в лікарні, Луїза просто приходить в дім, і просто кидає Лялькіна в вогонь. А що, так можна було?!
Далі три моменти, які ще викликали відчуття напруги:
коли Луїза повертається додому, в інше місто, і розуміє, що тепер Лялькіним одержима її донька;
коли вона таки вимагає у старої впертої родички правду про колишній невільний злочин матері й сутність Лялькіна (бо звісно, замовчувати легше, гріхи мертвих ворушити сенсу немає тощо) — хоча це розкриття не робить його вчинки й поведінку протягом книги логічними;
і коли вона зрештою — таки ура, завдяки психології — відпускає душу того Лялькіна.
Але — перший цікавий момент боротьби за душу доньки ще відносно довгий, але коли вона «ламається» остаточно, все знов перетворюється на метушню. І починаються бойовікові перегони на авто, невдалий обряд екзорцизму, кидання речами, біготня, біготня, біготня на рефлексах. І коротко про затягнутість певних сцен, до речі.
Останні 80 сторінок біготні так само хотілося заволати й мені.
Коротко моє враження — авторка хотіла пограти в «кінематографічність». Програла. Втім, руку на серце, розставатися з книгою все ж не буду заради того, що вважаю крутим в ній.
Наостанок — деякі вподобані цитати.
Коли мама втрачала над собою контроль, (...) вона кричала: «Ти соромиш мене!». Так, ніби відчуття сорому - це було найгірше, що могло статися з людиною.
*
- Ти краще сядь.
Вона миттю підхопилася.
- Не нервуйся, - сказав він.
Вона миттю занервувала.
*
—...Мама й тато померли.
У всій Північній Каліфорнії згасло світло. Воно зникло навіть по той бік затоки. Потемніло в Окленді й Аламеді. Темрява прокотилася мостом (...), а острів став чорним, мов вода, що омивала його береги.
*
Усе здавалося дуже близьким і дуже далеким водночас, наче вона увімкнула «канал нормальності» по кабельному.
*
У неї склалося таке враження, ніби хтось підняв будинок, витрусив з нього всіх людей, усе минуле, і залишив його порожнім.
Боже мій, дякую за прочитання, якщо ви ще тут.
