Знаменитий фінський роман, що водночас і зацікавив, і лишив по собі гидкуватий посмак. Обережно, суцільні спойлери.
Якщо починати цей огляд з хвоста, тобто з узагальнень — роман на перший погляд про любовні зради, на другий, третій і сорок шостий — про загальну тотальну самотність, невміння й небажання чути що людей поряд, що самих себе.
Історія складається з двох частин — великої та малої. Мала є водночас й епілогом, й самодостатньою окремою історією. Але по черзі.
Отже, основна історія – це переважно події в такому собі «Літньому раю», маленькому курортному містечку на узбережжі. Хтось там живе постійно, хтось, як родина головного героя, винаймає житло на літо. Головний персонаж — хлопчик Томас. Батько колись «виграв» мати-русалку в парку розваг: вона там у русалячому хвості сиділа на полиці над водою, поряд була мішень, якщо влучаєш м’ячем в мішень, русалка зі спеціальним вереском падає у воду. Крутезна розвага, ага. І от він приходив день за днем, щоб її збити, а одного дня зачекав після зміни й запропонував зустрічатися.
Загалом розкриття цієї матері (Белли-Ізабелли), було досить нетиповим. З одного погляду, вона найменше з усіх решта щось казала про себе іншим персонажам чи читачам, чимось ділилася або сперечалася, найбільше була схильна підлаштовуватися й мовчати. Іноді хотіла виговоритися лише до сина, але він зазвичай займався власними справами й не слухав (хоча загалом вони добре ладнали). З іншого — саме Белла зрештою домовчалась до найбільш радикальних змін у житті, і так виглядає, що вона єдина домоглася щастя, тобто її вчинки розкрили набагато більше, ніж слова. Це перша «дивовижна жінка».
Її чоловік і батько гг Каюс — ніжний та лагідний поцінувач джазу, впевнений, що жінка теж. Обожнювач сімейної легенди про Ізабеллу-русалку, а також жартів про містичність і не надто високий інтелект русалок — впевнений, що жінка теж, бо «вона ж сама часто сміється над цим». Схильний називати все незрозуміле в дружині «синя трава»: це назва її улюблених парфумів, але ж синьої трави не існує насправді, просто Белла в окремих питаннях дивакувата, і можна просто на це не зважати. Причому мені сподобалося, що Каюс не поданий хрестоматійним токсиком-аб’юзером: здається, він щиро не розумів, щиро бачив те, що бачив. З урахуванням, що він прописаний загалом доброю людиною, а яскрава, найкрасивіша (і, що важливо, лінива) персонажка Белла була аж ніяк не забитою бідосею, а просто обрала мовчати, питань до неї так само багато, як і до нього.
Дзвоники були, адже вона з найменшого дитинства Томаса привчила його до гри «поїхати світ за очі»: поки Каюса не було, вони панічно пакували речі, збиралися-вдягалися, а потім все розбирали й лишалися вдома. Банальна лінь наважитись на розмову з чоловіком про «Я хочу мандрувати?». Не розуміння, наскільки це насправді було важливо для неї?
Зрештою, коли «дзвіночки» перетворилися на пожежний набат, Каюс розв’язав проблему таким самим уникненням — на самоті поїхав у відпустку, мовляв, само розсмокчеться. Ан ні — тим часом Белла покинула його й Томаса назавжди. Поїхала в інше місто з «найліпшою подругою» Розою, вже таємно вагітна від чоловіка цієї подруги. Вони планували разом почати нове життя, але за кілька днів Белла так сама покинула Розу й втекла в невідомому напрямку, щоб народити доньку й почати (скидається на те), дійсно щасливе вільне життя.
В епілозі Каюс не спився, не помер, просто враження, що розчинився як особистість. Враження, що в його світі Ізабелла була лише русалкою — а сам він був лише чоловіком, що здобув русалку, й не більше.
Але повернемося до Рози Ангел, другої «дивовижної жінки». Гламурна дружина багатія, який обожнює розігрувати з себе Джеймса Бонда (і відповідно, мати купу подружок). Мають двох дочок, круту машину, круту технику в будинку, круті подорожі, крутих друзів-багатіїв, до яких часто їздять на круті (не описані) вечірки.
Саме Роза перша зав'язує дружбу з Беллою — спочатку з легким таким натяком на зверхню опіку. Часто запрошує до себе на частування, часто приходить до Белли розповісти про себе і свої душевні переживання (не навпаки). Дарує дорогі подарунки — наприклад, крутий одяг в тон до свого, щоб вони разом ще дивовижніше виглядали на пляжі. Проводить з нею вдосталь часу, щоб раз у раз у рандомний момент сказати: «Ну, тепер йду до подруги-багатійки, бо ми раніше домовлялися / тепер мене заберуть на яхті на вечірку». Далі її обов'язкова репліка — «Може, якось поїдеш з нами». Обов'язкова відповідь Белли — «Може» без додаткових прохань.
Головною точкою зламу між ними мені здається така собі «вечірка», яку Роза вирішила влаштувати, коли всі чоловіки поїхали на екскурсію. Той рідкісний випадок, коли про реакції Белли мимохідь, парою слів, стало щось зрозуміло — зокрема, що вона мріяла про справжню вечірку з купою інших жінок, що вона хотіла ще з кимось подружитися, хотіла шумних веселощів. Втім, Роза від щирого серця влаштувала їй сюрприз: сказала, що гостів не буде, і вони будуть лише разом. Причому, як і Каюс, Роза не подана класичною «подружкою-стервою»: вона ніколи не кидала уїдливі жарти, просто, здається, вважала, що її персональна кишенькова сповідниця теж про це мріяла.
Зрештою Роза все ж підпускає Беллу ближче до деяких своїх подружок; зрештою сама залипає в цих стосунках до такої сліпої, абсурдної прив'язаності, що коли явно розуміє все про зраду чоловіка з Беллою, обирає втекти й почати «нове життя» саме з нею. Після втечі Белли не знає, що ще можна робити з власним життям на самоті, тому побитою собакою повертається до гламурного дому й чоловіка, де зрештою елегантно спивається дорогим спиртним.
Нарешті, остання «дивовижна» — Рене, маленька донька Рози й на той час найліпша, хоч і вкрай специфічна подруга Томаса. В дитинстві, в цій основній частині, вона викликала у мене стійкі асоціації з Крихіткою Мю з Мумі-тролів. Агресивна, самовпевнена, робе що хоче, часто кусається, б’ється, хоробра, сильна, сама по собі, не плакса, вроджена геніальна яхтсменка. Коли мати тікає, вона краде ніж й сама тікає до лісу, де проводить до біса часу (кілька тижнів?), вправно уникаючи всі пошукові групи, що хочуть її повернути. Отакої. І саме їй присвячена ота друга коротка частина, яка своєрідний епілог.
Отут, на відміну від цнотливої в описах першої частини, і починається 18+, бо закохана в хлопця подруги Рене вдягає на знак покори собачий нашийник і за будь-якої нагоди йому смокче. Також краде речі з магазинів, бо грошей в біса стільки, що купляти вже не цікаво. Судячи з пари натяків, сидить на наркотиках. Зрештою насмерть тоне під час нічної вечірки на воді, лишаючи питання — що це в біса було? Це про що? Можливо, про невміння слухати себе і власні потреби. Хай як, через цей епілог у мене виникло враження від історії не як від нормального організму, а як від пришитого до риби скорпіонячего хвоста: таке собі шокування читачів більше заради шоку, а не сенсу.
Нарешті дві речі про стиль.
Перша спочатку дратувала, потім я якось змірилася. Отже, час постійно стрибає вперед-назад. «Щось відбувається», потім хоба — «але це сталося лише наступного року»/«але це сталося завтра»/«але це сталося за пів годни». Враження, що історію розколошматили на уламки, потім за приблизною хронологією зібрали.
Друга річ — у діалогах кожне речення одного й того самого персонажа часто починається з нового рядка й тире, ніби це каже вже інший персонаж. Можливо, натяк на те, що кожен в історії «розмовляє сам із собою», але загалом плутало й дратувало.
Фух, от і я виговорилася ) Дякую за прочитання!
