В якийсь момент ти вступаєш в гру: або з Життям, або зі Смертю. І в тому, і в тому випадку партію доведеться вчитися вести на рівних – ніяких поблажок. Або тобі поставлять мат швидше, ніж встигнеш зрозуміти правила.
У кожного цей етап настає у різний час – мене, наприклад, жбурнули на стілець і прикували до шахової дошки зразу після школи. Деякі мої друзі до сих пір вільно розгулюють по світу без зацікавленого погляду Долі. Ти його відчуєш – її погляд. Сиротами по шкірі, холодом по волоссю, шушками за спиною. І коли зрозумієш, що це саме він – не зможеш більше ніколи розслабитися.
Говорячи мовою притчі, наше життя – це коли у будинку знайшли клопів і господар наказав мешканцям спалити його і згоріти разом із ним. Хтось все одно залишиться і все відбудує... Інакше людство не вміє та не може. На кладовищах ставлять школи, з могильних плит роблять столи для пікніків і місця під мангали. Мозаїки зносять, на їх місці зафарбовують помаранчевим стіни.
Якщо порівнювати життя з бойовиком, то ти в ньому – хуйово підготовлений агент. Я десь читала, що англійська розвідка готує своїх людей десятиліттями. Їх навчають у найкращих коледжах, ліплять атлетів, інтелектуалів, здатних на все знавців своєї справи.
З часом ти розумієш: в житті все робиться інакше. Поспіхом, похапцем. Ані часу, ані коштів на підготовку, ані досвідчених наставників, за рідким виключенням, тут немає. Все відбувається за інтуїцією. Своїми і чужими шишками. Фатальними помилками. Тут завдання дається тисячам, десяткам тисяч абияк, нашвидкуруч натасканих вчорашніх школярів, без тижня день дітям, з очікуванням того, що, навіть якщо всі проваляться і будуть знищені, хоча б один-єдиний виконає свою місію. Яку – не кажуть. Бо місію маєш знайти для себе сам.
В сутності, ти нікому не потрібен. Ні своєму опоненту по грі, ні своїм пішакам – здебільшого, в тебе їх і немає. Ти навіть собі не потрібен. Жалкий, миршавий, маленький. Тебе якийсь час шкода. Потім – на тебе всім все одно. В цьому і заключається велика перемога – не вбити королеву, а довести, що ти потрібен сам собі, і цінність твоя вимірюється в першу чергу тим, наскільки ти цінуєш сам себе. Що ти маєш місце – так, поки маленьке, – але місце в цьому світі; і слово твоє – так, поки зовсім тихе, – але звучне на цій землі.
І як тільки це стається, як тільки ти відриваєш погляд від підлоги і розпрямляєш плечі – за стіл сідає Смерть.