УВАГА! СПОЙЛЕРИ
Тортури, геноциди, війни, мародерства і серійні вбивства. гітлер, муссоліні, мао цзедун, путін, сталін – цей світ бачив немало людей, які готові були вбивати мільйони во благо. Найстрашнішим, на мій погляд, фактом є той, що за більшістю душогубів стояли красиві ідеї. Вони були готові заради абстрактних ідей і уявного блага скалічити немало душ.
Сьогодні ми починаємо наш аніме-тиждень. Аніме – це давно вже звичайна частина поп-культури. До того ж, неймовірно цікава її частина – це не просто мультсеріали для підлітків. Це часто ціла плеяда алюзій на японське суспільство минулого і теперішнього.
У 2000-му році в американських кінотеатрах з’явився один фільм, що давно став мемом. Я, звісно, про американського психопата. Привіт всім Патрікам Бейтманам, що це читають. Що ж, в японській поп-культурі теж є свій Патрік Бейтман, тільки звати його Ягамі Лайт.
Сьогодні ми поговоримо про один з найбільш культових тайтлів. Та як ви знаєте, у нас канал не про культурологію, а про соціологію і політоту. Тож і говорити ми сьогодні будемо про психопатів, моральні паніки, героїв, і соціальні інститути, а зовсім не про те, чи правда L хтів щоб йому Ягамі засадив. Ні, не хотів і не будемо, мої маленькі збоченці.
В 1972-му році Стенлі Коен випустив свою відому книгу «Народні дияволи та Моральна паніка» (краще б в нас такі книги видавали, а то іноді видають таку піздотєнь замість хороших робіт і приходиться російською читати). Він описував, як британське суспільство боялося молодіжних субкультур як приклад моральної паніки, тим самим популяризувавши даний термін.
Шукати монстрів під диваном, це щось дуже давнє в нас. Природа навчила, що ворог завжди може бути поруч, це просто частина інстинкту самозбереження. Практично всю свою історію ми шукали роялі в кущах і ворогів. Ними могли бути євреї, іноземці, люди інших релігій і рас, а краще педофіли. Дивишся, і от вже і зникає емпатія, і от вам джерело проблем. Коротше кажучи, ксенофоб – кожен з нас потрошки.
Однак є такі люди, які зовнішньо мало чим відрізняються, більше того, вони можуть бути популярними в суспільстві, а сама людина бути дуже успішною. Однак чимось вона особлива. Такі люди жорстокі, вони не відчувають емпатії і їм не боляче дивитися на чуже горе. Вони можуть вбити, вони можуть знущатися і їм це подобається.
В XIX столітті на піку була теорія Дегенератів: нібито існують люди, які від народження приречені порушувати соціально-моральні норми. Тоді деякі вчені виступали, що по будові черепа можна визначити особистість.
Теорія Ломброзо свого часу дуже добре наклалася на багато ідеологій, які формувалися в той час. Вона була дуже доречна і для євгеніки, і для соціал-дарвінізму, і для расової теорії. Навіть нацисти, перед тим як палити євреїв в печах, спалили немало дегенератів. Тоді народу це не дуже сподобалося: як так, арійців, хоч і розумово-відсталих, і прямо в піч?
Теорія про дегенератів протрималася немало часу, поки нацисти не зробили їй не хорошу рекламу. Хоча от у Швеції примусова стерилізація протрималася до 70-х.
Тим не менш, перші роботи, які критикували євгеніку, з’явилися ще в часи Першої світової. Тоді Томас Морган показав, що мутації можуть бути і поза спадковістю, а досліджувати успадкування таких суб’єктивних речей як інтелект чи схильність до злочинності по черепам, взагалі складнувати. Але, як то кажуть, you can kill the man not the idea.
Теорія дегенератів сьогодні загнана в глухий кут маргінезу, і скоріше мертва, ніж жива. Але саме бажання пошукати наркоманів і проституток, попри популярну думку, властиве не тільки бабкам під під’їздом. От тільки часи зараз травоїдні, гуманні: пиздити не можна, бо всі люди, всі браття на землі.
На щастя, часи може і травоїдні, але технічно продвинуті. Замість вимірювання черепів в нас з’явилися МРТ, ЕЕГ, прикольні дослідження, а дегенератів замінили психопати. Психопатія навіть офіційно вважається хворобою.
Слава богу, тепер нам не треба сидіти, вимірювати лінійкою черепи і дивитися в порівняльну таблицю. Ми тепер чітко знаємо, що якщо людина гірше реагує на подразники, її не тяготить час очікування покарання, а на МРТ видно, що у вас погано працює префронтальна кора мозку чи лімбічна система, то вітаю пане, ви психопат. Ви цинік, ви можете піти і вбити когось по дорозі просто по приколу, вам подобається знущатися над людьми, а покарання вас не лякає, а навпаки приваблює. Все по наукє, це вам не за людьми бігати «дай череп замірять».
У теорії психопатів також є критики. Той факт, що якась поведінка корелює з ЕЕГ, не говорить про вроджений характер явища. Причина чому так, може бути комплексною, он депресія теж мозок змінює. Однак кого це взагалі хвилює, коли можна змалювати образ страшної і просто поганої людини. В кінці-кінців я таке колись про героїв дриндиди бачив. От тільки на відміну від дегенератів, психопати в культурі не мають чітко негативної конотації.
Давайте чесно. Як визначаємо психопатів ми? Ніхто ж не бігає, ані з лінійкою, ані тим паче з апаратом МРТ. Правильно, на око. Поки вчені сперечаються, чи подібне влаштування мозку від народження, чи сформувалося під тиском певних чинників, для людей це не грає жодної ролі. Як правило цапами-відбувайлами стають ті, із ким велика соціальна дистанція і за того, за кого не заступиться жоден з наших авторитетів.
Проте як ми бачимо, в популярній культурі психопатів не змальовують як щось огидне і неприємне. Навпаки, ці персонажі часто є привабливими, і до них навіть можна встановити симпатію. Навіть сучасна психологія визнає, що «темна тріада» може подобатися людям (я, звісно не хочу вивести, як один мій колега по укртґ, що жінок нада пиздить, і тоді вони вас, інцельчиків, полюблять – так воно, звісно, не працює).
У персонажів даного аніме, насправді, з самого початку дуже проста мотивація. Їм нудно. Рюку нудно в світі богів. Лайт же ж, будучи красунчиком, альфа-самцем, і найкращим школярем країни, нудно. Л шукає нових цікавих розслідувань. В Зошиті смерті вся ця пригода відбувається, тому що кожен намагається подолати нудьгу. Ця нудьга – це алюзія на ту соціальну ізоляцію, яка сформувалася в результаті довгої кризи і особливості культурних чинників. Всі ці хікікаморі, і інші продукти втраченого десятиліття, яке якраз в цей період ставала двадцятиліттям. Все це нагадування про соціальну відчуженість.
І от глядачу демонструють дисонанс: суспільний ідеал, той до образу якого всі намагаються рухатися, на одинці сміється як навіжений і взагалі не відчуває емпатії, навіть в стосунки вступає не по любові, а тому що це йому вигідно. Він готовий вбивати тих, хто стоїть у нього на шляху. Це ріднить його із Бейтманом. Лайт відчув себе богом, що в праві розпоряджатися життями.
Однак цей образ не може не імпонувати. Взагалі, мотивація держави на початку дуже суперечлива. Вся ця возня, тому що Кіра діє не по закону? Що ж, з вами посперечався б Ніцше із концепцією надлюдини в руках.
Кіра – це загадковий, однак справедливий бог, який бореться із злочинністю. Так, він жорстокий, таких людей прийнято боятися і сторонитися, однак погодьтеся, всім подобається, коли карають зло, навіть попри всю мораль і гуманізм. Він не є чопорним, ліс рубають – щепки летять, проте справедливим, в той час як альтернатива – це суд, слідство, і тюрма. Нудно.
На його фоні державні інституції, із їх сотнями детективів, які не можуть перемогти школяра виглядають блякло, і тільки поява L, не менш харизматичного, відлюдькуватого і дивного персонажа, урівнює рахунок емпатії. Тільки тоді, коли починається їх боротьба, з’являється відповідь, чому ми можемо бути на стороні держави.
Японія – одна з найбезпечніших країн в світі, де практично немає зброї, а кредит довіри до держави досить високий. Настільки високий що замінює громадянське суспільство. В аніме держава, як правило, виступає на стороні добра, а якщо в сюжеті (як, наприклад, і тут) існує змова, то вона як правило торкається саме великого бізнесу.
І разом з тим, хоча держава і стоїть на стороні добра, в багатьох тайтлах апарат насильства виглядає приблизно так: існують рядові загони, які щось бігають стріляють, і нічого не можуть досягти, а є головні герої, у яких є якась доступна виключно їм зброя, яку вони вміло використовують. І стається так, що без цього компоненту, держава і прості громадяни виявляються прото неефективними у порівнянні із злом.
Зрозуміло, що в реальному житті це не так, і японська поліція і силові структури вкрай ефективні, проте і такого всеоб’ємлючого зла і не існує. І от тут і постає питання: «А що якщо? Хто нас врятує?». Де ми візьмемо силу, яка нас захистить? Невже цей негнучкий, повільний державний апарат, який стагнує під тиском втраченого вже тридцятиліття? Так, довіра висока, однак тривога, що в потрібний момент не виявиться супергероя також. Це справедливо і для американської супергероїки, однак причини їх появи схожі, а держава там далеко не завжди про справедливість.
Я розумію чому більшості не подобаються (в тому числі і мені) ті епізоди, де замість L виступають Нейт і Мелло. Автор фактично розділив L на дві половини, лишивши цих персонажів наче незакінченими. Своєю продуманою дивакуватістю L створював такого собі харизматичного представника держави і саме його і лишилися останні епізоди. Хоча фактично держава все-таки перемагає, стається відчуття, ніби вона перемогла беззубою.
В той момент, коли Кіра обростає цілою групою фанатиків, його популяризує телебачення, він успішно тисне на державу, цій же державі лишається покладатися на двох дивакуватих детективів.
З одного боку, – так, навколо образа, формується фактично соціальна структура, схожа на секту, а з іншого – держава, яка абсолютно марна без двох фріків. Ладно якщо ці фріки були б такими ж харизматичними, тоді боротьба була б чесною, але це не так.
Тим не менш, про що свідчать ці страхи? У нас ми знаємо, що держава має бути, але очікувати від неї підтримки складно, і це ми в першу чергу можемо підставити державним інститутам плече.
Японське суспільство працює інакше. Коли японець бачить злочин, він скоріше відвернеться, ніж прийде на допомогу, величезною проблемою є домогання, які в суспільстві прийнято просто ігнорувати. Проблема соціального відчуження характерна не тільки Японії, вони постає скрізь, однак там вона особливо гостра.
Звідки ж беруться душогуби? З недовіри і слабкістю соціальних зв’язків, де на їх місце приходять супергерої, які безкорисні і чесні тільки в фантастиці, а в реальності часто виявляються психопатами, які своєю привабливістю і харизмою, готові направити мільйони калічити заради утопії і не вдавитися.
На благо, Японія все таки безпечна країна, а боги смерті не кидають з неба зошити. Саме тому державні інститути із їх бюрократизованістю справляються достатньо, щоб суспільство могло не ставити собі питання «а що якщо держава не впорається», як наприклад у нас, де успіхи у війні – це не тільки заслуга держави. Це скоріше результат співпраці держави і суспільства. Але тривога «а що якщо?» лишається. І тут дана робота докидає ще одне питання «а що якщо, нас випадково прийде рятувати якийсь психопат?»
