Коли ми читаємо класичні романи в підлітковому віці, то часто сприймаємо все буквально: «вони просто хороші подруги», «вони ділять одну кімнату через бідність» або «вони просто разом подорожують». Але якщо перечитати ці твори в дорослому віці, стає зрозуміло — автори майстерно обходили сувору цензуру своєї епохи й зашивали між рядками справжню сапфічну хімію та кохання.
Сьогодні я хочу розібрати три культові приклади світової класики, де жіночі пари кинули виклик суспільству, а ми в дитинстві цього навіть не зрозуміли.
🎻 1. Ежені Данглар та Луїза д'Арміньї («Граф Монте-Крісто», Олександр Дюма)
На багатьох дівчат цей епізод у підлітковому віці справив неабияке враження (і на мене, звичайно, теж!). Ежені — горда донька банкіра, яка терпіти не може чоловіків і шлюб, та її подруга, талановита музикантка Луїза.
Що сталося насправді? Дюма прописав класичну втечу закоханих. Ежені обрізає волосся, перевдягається в чоловічий костюм, вони за фальшивими паспортами тікають з Парижа в Італію, щоб жити разом і будувати музичну кар'єру Луїзи. У готелі вони просять одне спільне ліжко. Для XIX століття це був неймовірно сміливий маніфест свободи.
🛏️ 2. Лора та Кармілла («Кармілла», Джозеф Шерідан Ле Фаню)
Ця готична новела вийшла на 25 років раніше за «Дракулу» Брема Стокера і стала першим у світі маніфестом квір-вампіризму.
Що сталося насправді? За століття до того, як сапфічна містика стала мейнстримом, Ле Фаню описав неймовірно палку, гіпнотичну хімію між наївною Лорою та загадковою Карміллою. Описи їхніх нічних розмов, палких поцілунків та шепоту Кармілли: «Ти моя, ти повинна бути моєю, ми разом аж до смерті» — це чистий, неприхований еротизм, загорнутий у обгортку готичного жаху. До речі, цю фразу я взяла як епіграф до свого вікторіанського роману «Тінь її обітниці».
✉️ 3. Покоління «всього лише подруг» у новелах О'Генрі
Великий майстер короткої прози часто описував життя бідних дівчат-робітниць у Нью-Йорку на початку XX століття (наприклад, у новелі «Останній лист»).
Що сталося насправді? О'Генрі з величезною ніжністю змальовував дівчат (художниць, акторок, друкарок), які знімали на двох крихітні холодні кімнатки. Вони ділили один побут, разом купували меблі, доглядали одна одну під час смертельних хвороб і ставали єдиним захистом у жорстокому мегаполісі. Суспільство називало це «економічною необхідністю», але письменник показував це як найглибший, щирий емоційний зв'язок.
Сьогодні, коли я пишу свої книги — від суворого вестерну «Відлуння чужих доріг» до хелловінської новинки про луна-парк «Наш нескінченний Хелловін» — я щаслива, що мені більше не треба ховати почуття своїх героїнь між рядками. Я можу писати про сапфічне кохання відкрито, чесно та палко. Але я завжди з повагою озираюся на класиків, які робили ці квір-історії видимими ще тоді, коли за це можна було потрапити за ґрати.
💬 А на вас у дитинстві справляли враження такі пари в класиці? За помічали ви квір-кодінґ у «Графі Монте-Крісто» чи інших старих книгах? Поговорімо в коментарях!
