Вільгельм ІІІ та Марія ІІ
Поки восени 1688 р. армія Вільгельма Оранського в повному бойовому порядку просувалася до столиці по південній частині Англії, армія Якова II танула на очах. Головним, серед тих хто перекинувся на бік Вільгельма, був командувач королівської армії, заповзятливий герой битви при Седжмурі Джон Черчілль. Урочистий в'їзд Вільгельма до Лондона 18 грудня, а Яків, з мовчазної згоди Вільгельма, втік до Франції. Однак узурпатор Вільгельм не збирався обмежитися становищем принца-консорту при Марії Стюарт. Подружня пара збиралася правити разом, і, якщо Марія помре раніше чоловіка, не народивши спадкоємця, трон дістанеться представнику династії принців Оранських. У квітні наступного року у Вестмінстерському соборі обоє були короновані як Вільгельм III і Марія II.
Яків ІІ ще повернеться на чолі французьких військ до Ірландії намагаючись повернути собі трон, але його повстання триватиме лише рік і завершиться вирішальною битвою біля річки Бойн, де старий та новий монарх зійдуться віч-на-віч на чолі своїх армій. Вільгельм навіть отримає поранення гарматним ядром, але його військо здобуде перемогу і Яків змушений буде повернутися у Францію. Ера стюартів наближалася до свого завершення.
Цього разу парламент не хотів ризикувати. Він більше ніколи не бажав бачити католиків при владі. Акт про віротерпимість, прийнятий у 1689 р. (своєрідна «велика хартія» у релігійних справах) відновлював свободу віросповідання, заявлену в Бредській декларації, але тільки для протестантів-нонконформістів (дисентерів), не включаючи католиків та антитринітаріїв. Хоча й намітивши певні поступки, але у менш принципових питаннях. У тому ж році було приймається і Білль про права, який повторно встановлював у законодавчому порядку права та свободи, які декларували Велика хартія вольностей та Петиція про права. Білль про права забороняв королю без згоди парламенту видавати нові закони та припиняти чинні закони, стягувати податки, тримати у мирний час армію. Він проголошував свободу парламентських дебатів, виборів та подачі петицій. Це була жирна точка в перевороті, що пізніше отримає назву “Славна революція”, яка закріпила перемогу парламенту над абсолютизмом.
Вільгельм ІІІ відрізнявся поганим характером. Він оточив себе придворними голанцями, з якими між тим, постійно сварився. Він сварився навіть з Черчиллем, якому незадовго до того надав титул графа Мальборо. А от королева Марія навпаки припала придворним до душі. Втім обидвОм їм була властива фамільна риса всіх Стюартів – марнотратство. Крім того, правління Вільгельма ознаменувалося жорстким політичним протистоянням вігів і торі. Перші були невдоволені спробами короля розширити свою владу, в той час як другі спокійно до цього ставилися. Однак навіть консерваторам торі не подобалося постійна відсутність короля, який щороку мав їздити до Нідерландів, де вів війну з Францією, яка, до того ж, вимагала фінансування з казни королівства. Компромісом стало створення у 1694 р. Банку Англії, у якому король міг брати позики на фінансування армії.
У тому ж році Вільгельм пережив тяжке потрясіння. Королева Марія заразилася віспою і невдовзі померла. Розчавлений горем Вільгельм, навіть хотів повернутися назавжди до Нідерландів і ніколи не повертатися. Його популярність в англії падала. Скоро його запідозрили в гомосексуальності, на що якобітська преса його супротивників відреагувала сатиричними памфлетами. Одночасно з цим в Англії буяв культурний та науковий розквіт. В цей період творить Джонатан Свіфт, а Ісаак Ньютон робить свої видатні винаходи. Розквітає мореплавство. Країна готується до масової колонізації Америки, а король схвалює створення об'єднаної Ост-Індської компанії.
Після смерті Марії Стюарт, парламент зіштовхнувся з серйозною проблемою — ні Марія, ні її сестра Анна так і не народили спадкоємця, бодай якогось. Всі їхні діти померли або одразу після пологів, або ще в ранньому дитинстві. Всі найближчі родичі Стюартів були католиками, тож парламент приймає Акт про престолонаслідування, який позбавляв влади Стюартів і передавав її Ганноверській династії, а наступною спадкоємицею призначалася дочка Якова I, протестантка Софія Ганноверська.
Однак значно маштабніша проблема з престолонаслідуванням виникла в той самий час в Іспанії, та сколихнула всю Європу. У 1700 р. вмирає король Іспанії Карл II, який залишив після себе потомства. Пристарілий Людовік XIV хотів посадити на іспанський престол свого онука Філіпа Анжуйського, об'єднавши в одну величезну державу Францію та Іспанію зі значною частиною Фландрії та Італії. Таким чином, зібравши майже воєдино католицьку Європу, Людовікові вдалося порушити баланс сил на континенті. Багаторічна конфронтація Вільгельма з Людовіком перетворюється на масштабну війну — Війну за іспанську спадщину.
Очільником війська великої коаліції Англії, Нідерландів, Прусії та Австрії став Джон Черчіль. Та не встигли бойові дії розпочатися, як прикра випадковість навесні 1702 року обірвала життя короля. Впавши з коня під час полювання Вільгельм зламав ключицю. Ця травма викликала ускладнення у вигляді пневмонії і невдовзі король помер. Престол унаслідувала сестра його покійної дружини Анна Стюарт.
Королева Анна
Змучена подагрою та вісімнадцятьма(!) невдалими вагітностями, Анна правила за допомоги фаворитів Сари Мальборо і догідливого лорда Годольфіна як глави уряду. Поет Олександр Поуп, описуючи замок у Гемптон-Корті, бачив це так (переклад авторський):
Тут, на виду, у розкоші кімнат,
Падіння деспотів і вітряних дівчат.
Тут королева Анна завзичай
Поради слухає, та попиває чай.
До речі культура споживання чаю, привнесена ще дружиною Карла Другого, саме в епоху королеви Анни набула особливої моди і згодом стала невід'ємною частиною англійської культури.
Тим часом війна континенті йшла повним ходом. Черчіль звільнив від французів долину річки Маас, а в 1704 р. здійснив один із найвідоміших форсованих маршів у військовій історії, пройшли вгору течією Рейну, щоб з'єднатися з силами австрійського союзника принца Євгена Савойського. Там на березі Дунаю, 13 серпня 1704 року відбулася битва з великими силами французів, з якої Черчіль знову вийшов переможцем. Битва при Бленхеймі також відома як Битва під Гохштедом, не дозволила французам підійти до воріт Відня та довела європейцям, що вони помилялися в оцінці військової доблесті англійців. За цю перемогу Черчіль отримав титул герцога та великий маєток поблизу Оксфорда.
У Англії ж Анна пристрасно хотіла поєднати обидві корони Стюартів – Англії та Шотландії, для чого потрібне було офіційне об'єднання двох країн. Англія втомилася від постійної загрози з боку Шотландії через її лояльність до Франції, от тільки самі шотландці зовсім не були в захваті від унії. Хоча формальне об'єднання відбулося ще за Якова І, нащадки войовничих горців ревносно плекали ту незалежність, що в них залишалася. У парламентах обох країн точилися люті дебати, однак з рештою, десь дипломатією, десь пікупом, а десь і просто обманом, англійцям все ж таки вдалося зібрати необхідні голоси в шотландському парламенті і 1707 року було укладено Акт про унію, який офіційно завершив багатовікову епопею підкорення Шотландії.
Шотландці отримали сорок п'ять місць у парламенті королівства Велика Британія, як тепер почала називатися об'єднана держава. Згідно до акту, шотландські купці отримували доступ до англійських ринків, зокрема у заокеанськи х колоніях. Однак антиуніоністські настрої нікуди не ділися, і зберігаються в Шотландії до сьогодні, доказом чого є періодичні намагання (і навіть референдум) щодо вихід з об'єднаного королівства.
З 1707 року історія Англії плавно перетворюється на історію Великої Британії, нової країни, яка народилася в епоху колонізації та промислової революції що зароджувалася.
Утрехтський мир
Війна на континенті тривала, хоча й була виснажливою для обох сторін. 1709 року Людовик навіть спробував заключити перемир'я, однак англійці висунули ультиматум, аби той прибрав філіпа з іспанського престолу. Французький король відмовив і і бойові дії спалахнули з новою силою. 1709 року Черчіль знову одержав перемогу у битві при Мальплаці, однак втрата майже 20000 солдатів сколихнула суспільство, яке було в шоці від цієї кривавої м'ясорубки. Віги, як партія війни, втратили позиції, і на виборах 1710 року більшість отримали торі, що виступали за припинення війни. Вчорашній герой війни Черчилль також впав в немилість, і був знятий з поста головнокомандуючого. Новий командувач герцог Ормонд отримав наказ не вступати в серйозні сутички з французами та шукати можливості до укладання мирної угоди. Людовик XIV міг тільки аплодувати такій зміні британської політики.
Результатом такої політики стало укладання 1713 р. Утрехтського мирного договору. Цей договір, безумовно, приборкав амбіції Людовіка, але при цьому і союзники здобули менше, ніж могли б. Австрія здобула контроль над територією теперішньої Бельгії, сфери інтересів Британії у Середземному морі та Північній Америці розширилися. Крім того, Іспанія поступилася Британії контролем над проливом Гібралтар.
Останні роки життя, королева тяжко хворіла і тілом і душею. Вважаючи, що узурпувала владу свого зведеного брата Якова, вона відправила до Франції емісарів з якобітів та членів партії торі. Вони повинні були переконати його відмовитися від католицької віри, щоб успадкувати трон, але Яків відкинув цю пропозицію. Віги попередили законного спадкоємця королеви Анни, сина Софії Ганноверської принца Георга, що йому, як і Вільгельму Оранському до нього, можливо, доведеться силою захищати своє право на англійський престол. Досвідчений полководець Черчилль, що перебував тоді в добровільному вигнанні якраз при дворі Георга, за чутками, був готовий очолити нову армію вторгнення.
24 липня 1714 р. прямо в спальні недужої королеви в Кенсінгтоні вибухнула бурхлива сварка між її головними міністрами та колишніми друзями — лідером торі, лордом казначеєм Харлі, графом Оксфордом і міністром закордонних справ Болінгброком який у відкриту створював в парламенті фракцію якобітів. Обидва вони були наближені до королеви в останні роки її життя. Анна спочатку стала на бік Болінброка, і той вже почав готувати підґрунтя для повернення на престол Якова Стюарта, однак в останній момент члени Таємної ради, відновленої за часів Карла ІІ, вмовили королеву дотриматися закону про престолонаслідування і забезпечити перехід влади спадкоємцю з Ганновера.
Проживи королева ще тиждень, Болінгброк міг би встигнути зібрати групу парламентської підтримки та запропонувати корону Якову, хоча таке рішення порушувало б закон про престолонаслідування і можливо, призвело б до нової громадянської війни. Однак 1 серпня 1714 року королева Анна померла і на трон зійшов перший представник Ганноверської династії Георг І. Кажуть, що на той момент налічувалося близько п'ятдесяти п'яти представників династії Стюартів, які мали більше прав на престол, аніж Георг Ганноверський, проте саме його визнали королем Великої Британії.
Георг І і остаточне послаблення монархії
Зі сходженням Георга на трон монархія остаточно втратила своє вирішальне значення в історії Англії. Ганноверська династія була династією дрібних князів, і отримала королівський трон в основному через кровні узи та протестантське віросповідання, а не в результаті війни чи політичних інтриг. Усі вони разом просували ідею парламентського правління більше, ніж будь-який монарх із часів Генріха III. Поки політична система зростала і розвивалася, вони займалися своїми коханками та картковими іграми, ще більше обезкровлюючи і без того послаблену королівську владу. Королі відійшли в тінь, поступившись місцем на авансцені партіям і політикам.
Прибуття 54-річного Георга I, лондонці сприйняли швидше з полегшенням, ніж з натхненням. Він погано говорив англійською і до цього лише один раз приїжджав у своє нинішнє королівство, та вже тоді зізнавався, що йому не сподобалося в Англії. Король одразу ж зайнявся улюбленою справою — грою в карти та розвагами зі своїми коханками. Законну дружину Георг тримав в ув'язненні за любовну інтрижку. Син короля, майбутній Георг ІІ терпіти не міг батька, а в Лондоні з'явилася Ганновер сквер, де нові придворні короля будували свої будинки в німецькому стилі.
Те, що король погано розумів англійською та часто був відсутній у Лондоні, сприяло зміцненню незалежності та високого статусу кабінету міністрів. На засіданнях головували головні міністри, серед яких особливо виділялися перший міністр лорд Стенхоуп і грубуватий землевласник із Норфолка на ім'я Роберт Волпол, канцлер казначейства.
В 1715 році виникла перша серйозна криза за часів нового короля — Яків Стюарт підняв повстання в шотландії, однак воно було швидко придушене і претендент, не встигнувши ступити на Британську землю, змушений був повернутися до Франції. Георг, також хотів військовим шляхом вирішити певні конфлікти на своїй батьківщині, однак новобраний парламент, де більшість отримали віги, критично ставився до подібних ініціатив. Зовнішні війни і так зростили національний борг Британії до 50 млн. фунтів, і аби покрити його, у 1720 р. було винайдено схему, що дозволяла відшкодувати цей борг, використовуючи виняткову монополію на торгівлю Компанії Південних морів, яку та отримала в результаті укладання Утрехтського мирного договору. Кредитний бум призвів до відчайдушної спекуляції акціями компанії, і усього за кілька тижнів ціна на акції зі 100 фунтів підскочила до 1000.
Так звана «мильна бульбашка Південних морів» луснула у вересні того ж року, що підкосило всю країну. Тисячі людей, переважно в Лондоні, були розорені. У Стенхоупа прямо в палаті лордів стався інсульт, і він помер. Міністр пошт прийняв отруту, а канцлера казначейства (вже не Волпола) кинули за ґрати.
У 1722 р. Волпол, який подав у відставку в 1715 році, знову стає лідером вігів і главою антивоєнного уряду, який мав протриматися при владі найдовше в англійській історії. Волпол був дуже колоритною особистістю: гігант вагою 130 кілограмів, він любтив випити і звик жити на широку ногу. Як перший лорд казначейства, Волпол був першим міністром, якого стали називати «прем'єр-міністром». Йому надали скромний міський будинок у районі спекулятивної житлової забудови неподалік Уайтхолла, на невеликій вуличці Даунінг-стріт, де й до сьогодні знаходиться резиденція прем'єр-міністра Великої британії.
Кабінет Волпола почав поступово виплачувати борги та дотримувався політики запобігання війні та розвитку торгівлі. "Волполів мир" вважався золотим століттям Англії. В цей час творять Поуп, Свіфті Даніель Дефо, а ліберальні настрої у суспільстві сприяли поширенню філософських поглядів Локка та Берклі. Політичні дебати виплеснулися з-за стін парламенту у широкі круги інтелектуальної еліти. Новий культурний сплеск породив розквіт зокрема стилю англійського бароко та італійського палладіанізму.
Після смерті короля в 1727 році на трон зійшов його син Георг ІІ, який був більш популярний, ніж його батько, але згодом став надто лінивим і дратівливим, до того ж терпіти не міг власного сина Фредеріка, так само як Георг I ненавидів його самого. Георг II, може й дуже видатна історична особистість, був тим не менше ощадливим і розважливим монархом. У конституційних справах він стверджував, що «жодна людина не зможе назвати жодного випадку, коли б я перевищив межі дозволеного». Король уклав договір із Волполом, який залишався при владі наступні п'ятнадцять років.
Волпол намагався не встрявати у зовнішні конфлікти. У 1734 р. він з гордістю доповідав королеві:
"Мадам, цього року в Європі було вбито п'ятдесят тисяч чоловік, і жодного англійця".
Однак, за іронією долі, владу прем'єр-міністр втратив саме через зовнішньополітичну авантюру. Молодий парламентар Вільям Пітт закликав до війни з Іспанією через безчинства іспанських піратів за океаном. Волпол почав переговори з Іспанією, намагаючись все врегулювати мирним шляхом, але розбіжності у думках були настільки серйозними, що 1739 р. спалахнула війна, яка в тім, не дала жодних результатів, крім чергового погіршення відносин з Іспанією та Францією. Загальні вибори 1741 показали, що вплив прем'єр-міністра послабшав і у 1742 р. Волпол подав у відставку.
Король, який у Ганновері мав всю повноту влади, у Лондоні нарікав на відсутність повноважень. Він скаржився:
"В цій країні справжні королі – це міністри. Я тут ніхто».
Однак, були люди, які хотіли позбавити його навіть титулу. У 1745 р. син Старого Претендента Карл Стюарт, знову підняв повстання в Шотландії. Горці відгукнулися на його заклик, і шотландці рушили на південь. Уряд надіслав герцога Камберлендського перехопити принца, війська якого дійшли вже до Дербі, де він повернув назад, оскільки в Англії якобітський рух масової підтримки не знайшов. Це підірвало рішучість Карла. Камберленду вдалося відтіснити принца на північ, де у квітні 1746 р. війська зустрілися на полі бою при Каллодені поблизу Інвернесса.
Битва при Каллодені
Сили сторін були майже рівні, з невеликою перевагою на боці урядових військ. Битва почалася з короткої артилерійської дуелі, яка в тім, не нанесла серйозних втрат жодній зі сторін. Після артпідготовки, якобіти рушили вперед. Побачивши рух супротивника, урядовці відкрили вогонь шрапнеллю, яка, на відміну від ядер, почала викошувати ряди наступаючих. Аби уникнути смертоносного вогню, та обійти розмоклу ділянку грунту, центральні полки якобітів почали зміщуватися вправо, створивши тисняву та плутанину на фланзі, але продовжуючи поступовий рух, в той час як справи лівого флангу йшли зовсім кепсько. Болотиста місцевість щільний вогонь гармат та мортир, та втрата кількох офіцерів в решті решт змусили лівий фланг зупинитися. У відчаї, якобіти почали вести дальній мушкетний вогонь, але він був мало ефективний на такій відстані.
А от на правому фланзі шотландці продовжували рішучий наступ. Наблизившись впритул до лінії урядових військ, вони зазнали значних втрат від мушкетного залпу в упор, але врешті решт зійшлися у рукопашній сутичці. Горці билися «як тигри», і завдали значних втрат полкам лівого крила англійців, але рішучою контратакою полків другої лінії ситуацію було виправлено.
Тим часом Камберленд вирішив здійснити атаку на застряглий лівий фланг якобітів, однак заболочена місцевість заважала кавалерії англійців, і королівські драгуни рушили в тил наступаючих військ ворога, атакувавши ірландські загони підкріплення, що рухалися на допомогу лівому флангові. Ірландці дралися мужньо, і їхній героїчний супротив дозволив відступаючим якобітам зазнати значно менших втрат.
Побачивши, що лівий фланг зупинений і відступає, якобіти рушили в бій загін королівських шотландських екосеїв, у марній спробі підкріпити правий фланг наступу, однак було вже запізно. Щойно вийшовши на позицію, шотландці побачили, що правий фланг теж розбитий і відступає. Екосеї почали організований відступ, однак нарвались на засідку, що її влаштували англійці за кам'яними стінами парку Калвін'як. Частина загону здалася, а інша відступила з поля бою. Англійська кавалерія, що переслідувала втікачів, не щадила нікого. Війська якобітів втратили близько третини своїх солдат, в той час як втрати англійців налічували лише 309 чоловік вбитими та пораненими.
Шотландці були розбиті. З правами кланів було покінчено, кланові кольори на довгі роки були заборонені, глави кланів або страчені, або кинуті до в'язниць. Сам Карл втік з поля бою, покінчивши з претензіями Стюартів на Британський престол.
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Альтернатива Патреону - Buy Me A Coffee: https://www.buymeacoffee.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
