Автори: Нік Денфорт та Аарон Стайн для War on the Rocks
Після десятиліть роздумів про те, «хто втратив Туреччину», Вашингтон, здається, нарешті подолав свою скорботу. Пройшовши через стадії шоку, заперечення і гніву, зараз настрій наближається до прийняття. Замість того, щоб лаяти Анкару або відчайдушно намагатися завоювати її прихильність, американські політики запізніло відмовилися від сподівань на автоматичну кооперацію Туреччини.
Дух зниження емоцій, поміркованих очікувань і зменшення звинувачень можна побачити в деяких драматичних подіях за останній місяць або близько того. 24 квітня президент Джо Байден виступив із заявою про вшанування пам'яті жертв геноциду вірмен, яка майже не стала новиною ані в США, ані в Туреччині. Потім, на початку травня, Анкара оголосила, що припиняє будь-яку торгівлю з Ізраїлем. Але реакція була приглушеною, а подальші дії Туреччини виглядають обережними: Анкара продовжує постачати азербайджанську нафту до ізраїльських портів. Нарешті, на початку травня не відбувся візит турецького президента до Вашингтона. Ця поїздка була запланована, але так і не була підтверджена і, врешті-решт, скасована, і ніхто за межами спільноти спостерігачів за Туреччиною навіть не здогадався, що щось не відбулося.
Зрештою, ця більша емоційна і геополітична дистанція може бути кориснішою для всіх учасників. Уряд США цінує свої відносини з Туреччиною і продовжує працювати над поліпшенням двосторонніх зв'язків. Однак, у порівнянні з попередніми десятиліттями, орієнтир змістився: тепер політика США полягає у взаємодії з Туреччиною з конкретних питань, що викликають занепокоєння, а не просто у побудові політики навколо Туреччини як важливого партнера, якому довіряють. Звільнившись від очікування союзництва і відчуття зради, яке регулярно створювало це очікування, і Вашингтон, і Анкара можуть зосередитися на управлінні суто трансакційними відносинами: подоланні розбіжностей, де це необхідно, і розробці спільних інтересів, де це можливо.
Стратегічне тло
Американсько-турецькі відносини були побудовані на спільних інтересах безпеки під час Холодної війни. За три десятиліття, що минули після розпаду Радянської імперії, ці інтереси значно розійшлися. Зараз Туреччина розглядає економічні відносини з росією як вкрай важливі, в той час як Сполучені Штати і більша частина західного світу налаштовані на військову поразку Москви в Україні.
Після закінчення Холодної війни аналітики в Сполучених Штатах стурбовані «втратою Туреччини» - евфемізмом для позначення дій, які так розлютили турецьких лідерів, що вони вирішили переслідувати інтереси, відмінні від інтересів Сполучених Штатів. Для багатьох у Туреччині таке формулювання відносин було образливим. Суверенна держава не може бути втрачена. Якщо Анкара вирішила проводити політику, відмінну від політики Вашингтона, цей вибір був просто відображенням того, що турецькі лідери зважували свої інтереси. Дійсно, американсько-турецькі відносини завжди були асиметричними: Вашингтон керує павутиною глобальних альянсів, тому його зовнішня політика частково залежить від того, чи обирають іноземні країни бути союзниками Сполучених Штатів, навіть коли існують очевидні політичні розбіжності, оскільки додана вартість американського військового захисту переважає випадки політичного тертя.
Ці відносини були крихкими протягом десятиліть. Переломним моментом для Туреччини в ретроспективі стала стратегія США в Сирії по боротьбі з Ісламською державою, за якою послідувало рішення Туреччини придбати ракетну систему С-400 російського виробництва. Це призвело до виключення Туреччини з консорціуму F-35 у 2019 році та запровадження санкцій, санкціонованих Конгресом у 2020 році. Вашингтон продовжує вести переговори з Анкарою щодо С-400, але вони залишаються в глухому куті. З початком російсько-української війни США запропонували Туреччині допомогу в передачі системи Україні. Пізніше Вашингтон запропонував повернення до програми F-35, якщо Анкара докладе сумлінних зусиль для співпраці зі Сполученими Штатами щодо передачі ракетної системи третій стороні або вживе інших заходів, щоб гарантувати її невикористання. Проте на сьогоднішній день жодне з цих зусиль не принесло результату.
Непоступливість Туреччини щодо розширення НАТО після початку російсько-української війни і кількість зусиль, необхідних для отримання схвалення Туреччиною членства Швеції, ще більше підкреслили, наскільки трансакційними стали ці відносини. Угода, яка врешті-решт призвела до продажу Туреччині винищувачів F-16 в обмін на членство Швеції в НАТО, показує, що Вашингтон може використовувати свої важелі впливу на Анкару, коли на кону стоять конкретні інтереси. Політики завжди будуть шукати шляхи побудови нової норми співпраці. Але дуже мало хто намагається відновити старі відносини. Надія може бути вічною, але з кожною фальшивою обіцянкою перезавантаження оптимізм і інтерес до майбутнього американо-турецьких відносин неухильно зменшуються.
Турецький уряд довів свою відданість незалежній зовнішній політиці, і Вашингтон підлаштувався відповідним чином. Турецькі лідери більше не розглядають Сполучені Штати як дратівливого, але, зрештою, необхідного партнера для своєї зовнішньої політики. Насправді, багато хто в Туреччині розглядає Сполучені Штати як загрозу для країни або перешкоду для її інтересів. Протягом багатьох років багато хто у Вашингтоні вважав Туреччину необхідним партнером, оскільки вона межує з багатьма країнами, які цікавлять американських політиків, і географія переважала над роздратуванням турецькою політикою.
Зараз ця динаміка добігла кінця. Туреччина все ще межує з багатьма регіонами, які цікавлять Сполучені Штати. Але географічні реалії Холодної війни змінилися, оскільки Туреччина більше не є єдиним партнером Америки з виходом до Чорного моря. Більше того, не можна розраховувати, що Анкара буде підтримувати інтереси США під час кризових ситуацій, що має зворотній ефект - робить її територію менш цінною. Така політика, хоча і зрозуміла з турецької точки зору, відрізняється від політики інших регіональних держав, багато з яких вважають російську загрозу настільки гострою, що активно прагнуть більшої участі США в регіоні. Підхід США до Близького Сходу, Чорного моря і росії зараз частково суперечить інтересам Анкари, через що присутність Вашингтона в регіоні сприймається як загроза для Туреччини.
Війна в Україні
Після повномасштабного вторгнення Москви в Україну багато аналітиків вважали, що Туреччина врешті-решт буде змушена зробити вибір або на користь росії або на користь її союзників по НАТО. Туреччина, однак, думала інакше. Понад два роки після початку конфлікту Анкара продовжує тримати Босфор закритим як для російських, так і для натівських кораблів, торгувати з обома сторонами і просувати свою потенційну роль посередника у врегулюванні конфлікту.
Прихильники президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана іноді називають нейтралітет Туреччини стратегічним активом для Америки, припускаючи, що Вашингтон отримає вигоду від здатності Анкари відігравати роль довіреного посередника у відносинах з Москвою. Але, звичайно, є багато країн, які пропонують свої послуги в якості посередників. Вашингтон хоче від союзника не країну для проведення переговорів, а країну, чия політична і військова солідарність дозволить провести ці переговори на максимально вигідних умовах. Ранній успіх Ердогана в переговорах щодо зернового коридору спочатку допоміг підтвердити його роль нейтрального посередника. Але коли угода про коридор зірвалася і союзники України були змушені шукати інший експортний маршрут, межі турецького впливу знову стали очевидними.
Тим часом Вашингтон зосередив свої важелі впливу на спробах змусити турецькі компанії згорнути відносини з росією. Там, де Анкара не співпрацює на офіційному рівні, загроза вторинних санкцій, підкріплена численними візитами представників американського казначейства, чинить тиск на приватних суб'єктів.
Тим часом Туреччина продовжує користуватися слабкістю росії для просування власних інтересів в інших сферах. На Кавказі, зокрема, вона підтримала Азербайджан у встановленні повного контролю над територією Нагірного Карабаху, де російські миротворці нічого не зробили, в той час як азербайджанські сили врешті-решт витіснили вірменських мешканців регіону. Ця невдача росії не сприяла просуванню американських інтересів НАТО в регіоні, і Туреччина віддає перевагу підходу до вирішення цього конфлікту, який полягає в тому, щоб виключити західні країни з участі в ньому.
Війна в Газі
Війна в Газі ще більше, ніж конфлікт в Україні, виявила обмежену актуальність американо-турецьких відносин перед обличчям нової регіональної кризи. Відразу після 7 жовтня держсекретар Тоні Блінкен здійснив поїздку для зустрічі з союзниками і партнерами США в регіоні, в якій, зокрема, не був присутній представник Анкари. Таке рішення, скоріше за все, відображає той факт, що політика і позиція Туреччини поставили її в таке становище, що вона навряд чи зможе відігравати конструктивну роль у вирішенні конфлікту, аніж навмисне зневажливе ставлення до Ердогана.
Активний захист Ердоганом ХАМАСу не лише відштовхнув Ізраїль, але й викликав занепокоєння серед арабських союзників Вашингтона. Але, незважаючи на це, Туреччина так і не змогла зіграти роль Єгипту або Катару, фактично виступивши посередником у переговорах з угрупованням. Так само міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан спочатку припускав, що Туреччина може відіграти роль гаранта в постконфліктній Газі - політика, яка має деяку схожість з домовленостями на Кіпрі. Але досі важко уявити роль турецьких військ на цій території, яка була б одночасно прийнятною для Анкари, Єрусалиму та інших арабських столиць, які брали б участь у цих зусиллях.
Згодом Туреччина схилилася до ще більш відверто про-ХАМАСівського напрямку. На місцевих виборах у березні партія Ердогана втратила голоси на користь ще однієї правої ісламістської партії, яка критикувала його за недостатньо жорстку позицію щодо Ізраїлю. У квітні Ердоган приймав в Анкарі лідера ХАМАСу Ісмаїла Ханію. Нещодавно на зустрічі зі своїм грецьким колегою Ердоган оголосив, що понад 1000 членів ХАМАС пройшли лікування в турецьких лікарнях, і цю заяву він (начебто, але, можливо, ні) згодом спростував.
До 7 жовтня Анкара йшла на зближення з Грецією, Ізраїлем, Єгиптом, Саудівською Аравією та Об'єднаними Арабськими Еміратами, намагаючись запобігти подальшій консолідації відносин з цими країнами у ворожий до Туреччини спосіб. Хоча війна в Газі підірвала турецько-ізраїльське зближення, вона також дала турецькому уряду простір для маневру в цьому питанні, загостривши відносини між Ізраїлем і його регіональними партнерами.
Відносини Туреччини з Іраном також залишаються складними, що відображається в особливо різноманітних і заплутаних оцінках у зазвичай послідовній проурядовій пресі. Обидві країни продовжують протистояти на Кавказі, в Сирії та Іраку. Нещодавно з'явилися звинувачення, що Іран надає Робочій партії Курдистану зброю для збивання турецьких безпілотників. Водночас, якщо американо-іранська напруженість загостриться, немає підстав очікувати, що Туреччина стане на бік Вашингтона проти Тегерана. Швидше за все, Туреччина продовжить робити те, що вона робила після революції 1979 року: підтримувати Іран там, де це відповідає турецьким інтересам, використовуючи скрутне становище Ірану для просування своїх власних, а не вашингтонських інтересів.
Це, власне, і є чіткою обіцянкою зовнішньої політики Анкари: незалежність, збалансованість і надання пріоритету безпосереднім інтересам над довгостроковими альянсами. Тепер, замість того, щоб виступати проти цього або нарікати, Вашингтон сприймає це як належне. Ніхто не чекає від нього допомоги у вирішенні нинішніх криз. Також нікого особливо не турбує, що, незважаючи на риторику Ердогана, Туреччина стане головним спонсором ХАМАСу або прямою військовою загрозою для Ізраїлю. В результаті, Туреччина зараз знаходиться недвозначно, хоча і порівняно незручно, в просторі між статусами суперника і партнера.
Майбутні виклики
Це не обов'язково означає, що майбутнє буде безхмарним. Існує низка викликів, які можуть виникнути в будь-який момент.
По-перше, нинішнє зближення Туреччини з Грецією вітають і в Афінах, і у Вашингтоні. Але багато з динаміки, яка була рушійною силою криз останніх кількох років, все ще присутнє. Одним з наслідків погіршення американсько-турецьких зв'язків є те, що Вашингтон дедалі більше закріплює свої військові позиції у Східному Середземномор'ї в Греції, розширюючи там військово-повітряні і військово-морські об'єкти в міру того, як зростає занепокоєння щодо доступу до об'єктів на території Туреччини. В тій мірі, в якій занепокоєння цим зміщенням призвело до агресивної риторики щодо Греції - це завжди може швидко з'явитися знову. Так само, хоча Ердоган відійшов від провокаційної діяльності з розвідки енергоресурсів, пов'язаної з претензіями Туреччини на виключну економічну зону, він залишається прихильним до самих цих претензій, яким нещодавно приділяється підвищена увага в турецьких «методичках». Так само і щодо Кіпру Ердоган не відступив від своїх закликів до вирішення проблеми за принципом «двох держав», що суперечить європейській і американській політиці, а також численним резолюціям Організації Об'єднаних Націй.
У НАТО право вето Туреччини залишатиметься ще одним постійним джерелом напруженості. Як було продемонстровано у випадку зі Швецією, Туреччина, як і всі члени Альянсу, здатна підірвати діяльність Альянсу, переслідуючи свої інтереси. Як вже неодноразово зазначалося, не існує механізму виключення Туреччини з НАТО або ведення справ Альянсу всупереч її вето. Як наслідок, майбутні глухі кути знову вимагатимуть поєднання тиску і стимулів для забезпечення прогресу.
Регіональні проблеми також можуть вийти на перший план і погіршити двосторонні відносини. Подальша напруженість у відносинах з Грецією може поставити під загрозу угоду про продаж F-16. З іншого боку, якщо Конгрес США спробує покарати Туреччину за її антиізраїльську позицію, можливо, запровадивши санкції або скасувавши продаж F-16, це може викликати негативну зворотну реакцію. Аналогічно, якби Туреччина підтримала Азербайджан у прямій агресії проти вірменської території, це також могло б викликати більш жорстку американську реакцію.
Нарешті, присутність американських військ разом з «Загонами народної оборони» (People’s Defense Units) на північному сході Сирії залишається найбільш прямим і потенційно вибухонебезпечним джерелом напруженості. Анкара чітко дала зрозуміти своє бажання покласти край американській присутності там, чергуючи періоди стратегічного терпіння і спроб просунутися далі через погрози або фактичні військові операції, які раніше ставили під загрозу життя американських військовослужбовців. Оскільки попередні розмови про виведення військ США припинилися після відновлення напруженості у відносинах з Іраном, а Туреччина різко критикує плани проведення виборів у керованій курдами частині Сирії цього літа, Анкара може вирішити поновити тиск на американську присутність. У найближчому майбутньому можливість нового турецького вторгнення в північно-східну Сирію несе в собі зловісний потенціал для погіршення американо-турецьких відносин до нового мінімуму.
Нова норма
У більш широкому сенсі проблема полягає в тому, що ідеологія і внутрішня легітимність Ердогана ґрунтуються на антизахідництві та антиамериканізмі. Як показала його перемога на переобранні у 2023 році, ця риторика добре слугує Ердогану в його вічній боротьбі за утримання політичної влади. І якщо Ердоган не обмежиться лише цим, щоб зберегти свою спадщину, це також призведе до того, що він надасть пріоритет своїй часто проголошуваній меті - забезпечити турецький вплив на Захід.
Базової угоди, яка лежала в основі історичних американо-турецьких відносин, більше немає. В Анкарі не сприймають Вашингтон як доброзичливого захисника безпеки Анкари від іноземного агресора. Погляди Анкари на це є унікальними в рамках НАТО. В Європі головним результатом російсько-української війни стало пожвавлення альянсу і, що важливо, зміцнення безпекових зв'язків між Вашингтоном та рештою його історичних союзників. Те ж саме стосується і Близького Сходу, де, незважаючи на постійне занепокоєння у Вашингтоні щодо зазіхань з боку Китаю, головна арабська держава регіону - Саудівська Аравія - прагнула поглибити свої безпекові зв'язки з Вашингтоном, навіть на тлі серйозного невдоволення з приводу того, як Вашингтон вирішує різні питання, починаючи від Ірану і закінчуючи тероризмом. Американсько-арабська позиція витримала значну турбулентність і, незважаючи на війну Ізраїлю в Газі, здається, знаходиться на межі подальшого поглиблення.
Туреччина, з іншого боку, залишається відданою своїй регіональній політиці. Цей підхід тісно пов'язаний з її занепокоєнням щодо курдського сепаратизму, який лежить в основі її відносин з багатьма арабськими сусідами, а тепер і з мусульманською націоналістичною прихильністю до долі палестинців. Реальність така, що і в Європі, і на Близькому Сході, де на географію Туреччини часто вказують як на необхідну для проєктування американської сили, важливість Анкари для Сполучених Штатів стає все більш побіжною.
Висновок
Наразі, однак, Вашингтону і Анкарі було б добре прийняти статус-кво. Обидві країни мають багато проблем. Вони не готові співпрацювати, щоб допомогти їх вирішити, і це нормально. З огляду на те, що політики в обох країнах підозрюють один одного в спробах саботувати їхні ключові інтереси, відносини все ще розвиваються набагато краще, ніж можна було б очікувати. І для тих, хто вважає, що Вашингтон повинен надавати пріоритет просуванню демократії у відносинах з Туреччиною, відмова від рефлекторного імпульсу завойовувати прихильність Анкари створить більше простору для цього.
Сьогодні трансакціонізм працює. Вашингтон, схоже, визнав, що в умовах зменшення спільних інтересів йому не потрібно ставити співпрацю з Туреччиною як самоціль. Таким чином, політики мовчазно погодилися з перспективою, яку часто озвучують турецькі співрозмовники: Туреччину не можна втратити, оскільки її політика керується власними інтересами. Там, де інтереси США і Туреччини перетинаються - в Африці, на Близькому Сході чи в Євразії, - Туреччина працюватиме в напрямку цих інтересів, не потребуючи американських стимулів. Там, де американсько-турецькі інтереси розходяться, Туреччина робитиме те, що хоче, незалежно від того, що їй скаже Америка. Як наслідок, американські політики можуть перестати турбуватися про те, хто «втратив Туреччину». Анкара знайде свій власний шлях, а Вашингтон знайде те, що йому потрібно на Близькому Сході, в іншому місці.
