“Блюз наливає ніченька мені…” (Микола Чад).
—————————-
Мелодія блукає у струні.
Та раптом пригадалося колишнє…
Дощем від неба, подихом у листі
Блюз наливає ніченька мені.
…З минулого далекого вже дня
(Там ліхтарі на вулиці в тумані)
В зорі вечірній я стою примарний,
Закоханий такий у тебе я.
Стривожилося серце мені враз
Отим сумним коханням нероздільним —
Тепер давно від нього я вже вільний…
Але ж палким воно було у нас!
І наче мить минулися роки.
Вже друзями зустрілися з тобою.
Та спогади на серце впали з болем…
Торкнусь твоєї тонкої руки
—…Чому не я?… — спитати я посмів.
Сказала іронічно —…Був надійний.
Мене ж манило більше до розбійних,
До наглих і вже з досвідом самців… —
І посміялись з того разом ми.
Та за кохання випили нетлінне…
Яке, нажаль, частенько швидкоплинне
Не гріючи згорає між людьми.
…Ти зараз в закордонні. Знати б де…
А я отут, за чаркою у барі.
Про те, про се в компанії гутарю,
Про наше сьогодення непросте.
І важко так…І темно на душі.
Та майбуття усе якесь примарне…
А як твої там европейські мандри?…
У нас тут загостилися дощі…………….
