У 1923 Мустафа Кемаль Ататюрк проголосив Турецьку Республіку. Вона повинна була стати західною, сучасною, світською та мирною. Політика Туреччини при Ердогані багато в чому суперечить реформам праотця турків.
Чи буде велике державне святкування чи ні? З початку жовтня багато хто в Туреччині ставив питання, як ісламсько-консервативний уряд президента Реджепа Тайіпа Ердогана відзначатиме 100-річчя від дня заснування республіки 29 жовтня. Адже ще нещодавно на порядку денному не було навіть офіційної програми. Кажуть, що іноземні дипломати запитували один одного, чи хтось отримав запрошення.
Лише 20 жовтня президентський відділ комунікацій оголосив, що буде проведено низку заходів, у яких, однак, головний акцент робитиметься на досягненнях епохи Ердогана. У цьому світські турки бачать чергове підтвердження своїх побоювань з приводу того, що нинішній глава держави намагається розмити спадщину батька-засновника - Ататюрка - і зайняти його місце, створивши культ Ердогана і зробивши ще кілька кроків на шляху перетворення Туреччини на ісламістську країну.
Ердоган хоче стати новим Ататюрком?
"Турецький вік" - таким було гасло передвиборчої кампанії Ердогана, з яким він знову переміг на виборах у травні 2023 року і забезпечив собі президентське крісло ще на п'ять років. Ердоган стоїть при владі в Туреччині вже понад 20 років. Тепер він хоче увійти в історію як державний діяч, який очолив республіку у другому столітті від дня її заснування.
Беате Апельт (Beate Apelt), голова турецького відділення Фонду Фрідріха Наумана за свободу, напередодні ювілею республіки вбачає багато символічних деталей, які мають на меті поставити Ердогана в один ряд з Ататюрком. Тут і вираз "століття Туреччини", і вивішені на різних заходах портрети двох лідерів однакового розміру. Ця символіка покликана говорити, що Ататюрк - ініціатор, а Ердоган - завершальний проект великого століття, вважає Апельт.
Німецький експерт відзначає невдоволення багатьох турків, що зростає, тим, що 100-річчя заснування країни не відзначається з більшою урочистістю. Крім того, багато святкових заходів включають релігійні елементи. На думку Апельт, це "звичайно ж, не в дусі Ататюрка". Як відомо, батько-засновник Турецької Республіки запровадив чіткий поділ держави та релігії. Дотримуючись принципу світськості, він також скасував релігійні братства та халіфат, тому ісламісти досі відчувають до нього неприязнь.
Ердоган з моменту свого приходу до влади підтримує подібні релігійні групи, надаючи їм численні привілеї. Він ніколи не вимовляє повного імені Мустафи Кемаля Ататюрка. Він завжди "ветеран Мустафа Кемаль". Адже "Ататюрк" означає "батько турків". "Схоже, він цього не визнає", - так звучить найпоширеніша критика на адресу Ердогана. Ліберальне особисте життя Ататюрка, його стосунки з жінками та вживання алкоголю також викликають зневагу у колах правлячої партії.
Туреччина Ататюрка – страшний сон Ердогана?
Засновник нинішньої турецької держави Ататюрк мріяв про західну, сучасну та світську республіку. Протягом кількох років він провів безліч реформ. Він замінив арабську абетку на латинську, перейняв західні правові кодекси, ввів виборче право для жінок. Ататюрк навіть ухвалив закон про головні убори, що наказує туркам розпрощатися з османськими релігійними головними уборами, такими як феска або тюрбан, і одягатися на сучасний лад, як у Лондоні, Берліні та Парижі.
Ще однією довгостроковою метою Ататюрка було формування турецької нації із руїн багатонаціональної Османської імперії. Це вдалося здійснити лише обмеженою мірою. У країні досі тривають конфлікти з представниками низки національних меншин, серед яких вірмени, алевіти та курди. Лише у збройному конфлікті із забороненою в країні Робочою партією Курдистану з 1984 року загинуло майже 40 тисяч людей.
Коли сьогодні в Туреччині говорять про світські реформи в країні, насамперед називають ім'я Ататюрка. Але за часів його правління вони мали другорядне значення, вважає Салім Чевік (Salim Cevik), експерт з Туреччини з берлінського фонду "Наука та політика" (SWP). У тодішній ситуації - після програної Першої світової війни, розпаду Османської імперії і виснажливої визвольної війни проти держав-переможниць - у Ататюрка і його послідовників була тільки одна мета: врятувати державну освіту, що залишилася, від повного занепаду і створити сильну республіку, здатну протистояти будь-яким атакам ззовні.
"І здебільшого їм це вдалося", - робить висновок Чевик. За його словами, за минулі 100 років турецька держава перетворилася на сильну регіональну державу, існування якої не піддається сумніву чи загрозі ззовні. Завдяки членству в НАТО та інших альянсах країна стала невід'ємною частиною міжнародної політичної системи.
Між Європою та Близьким Сходом
"Туреччина - важливий гравець, особливо на території між Європою та Близьким Сходом", - наголошує Беате Апельт із Фонду Фрідріха Наумана. Це обумовлено геостратегічним становищем країни-члена НАТО між Чорним та Середземним морями, яка, до того ж, контролює протоки Босфор та Дарданелли. Не менш важливим є і центральне становище Туреччини між ЄС, Росією та вкрай проблемним сусідством на південному сході, де Туреччина має кордони з Сирією, Іраком та Іраном.
В останні роки Ердоган вміло використовував географічне положення своєї країни, пропонуючи свої послуги як посередник у регіональних конфліктах, каже Апельт. Наприклад, між Україною та Росією чи, як нині, між Ізраїлем та ХАМАС. На її думку, Ердоган цілком може відігравати конструктивну роль, як він це зробив у випадку із "зерновою угодою" для України.
Водночас президент Туреччини намагається отримати з кожного подібного випадку максимальну вигоду для себе та своєї країни. Найсвіжіший приклад, за словами Апельт, - блокування Ердоганом приєднання Швеції до НАТО. Ще влітку Ердоган погодився не перешкоджати вступу Швеції до альянсу, якщо Євросоюз відновить переговори з Анкарою про вступ до ЄС.
Зовнішня політика Туреччини стає дедалі агресивнішою
Після заснування Турецької Республіки 100 років тому Ататюрк почав проводити миролюбну зовнішню політику. На думку політолога Чевіка, його метою було вберегти ще молоду республіку від міжнародних криз. Туреччина залишилася вірною цьому курсу - крім конфлікту навколо середземноморського острова Кіпр у середині 1970-х років.
У перші роки свого правління Ердоган також уникав конфліктів у зовнішній політиці. Тільки під час революційних рухів так званої "арабської весни" він пішов на конфронтацію з арабським світом та зайняв бік повстанців. Але й тоді його зовнішня політика мала мирний характер.
Проте останніми роками у турецькій політиці переважає агресивний тон на тлі мілітаризації країни. Причина в тому, що "м'яка сила" Анкари останніми роками стає все менш впливовою, тому єдиним засобом досягнення своєї мети Ердоган бачить нарощування військової могутності. Турецькі повітряні атаки на півночі Іраку та Сирії стали предметом критики міжнародної спільноти. Озброєння джихадистських угруповань у Сирії та відправка найманців до Лівії та Нагірного Карабу також викликали невдоволення Заходу.
