11 листопада 1918 року завершилася одна з найкривавіших війн в історії людства. Війна, яка знищила чотири імперії, перекроїла політичну карту світу та забрала мільйони життів. Війна, що мала покласти кінець усім війнам.
Проте серед нескінченних списків загиблих і грандіозних битв залишилися історії людей, чиї вчинки назавжди вписали їхні імена в історію. Сьогодні ми розглянемо долі п’ятьох учасників Великої війни: від найрезультативнішого аса німецької авіації до британського поета, якому не судилося побачити мир.
Манфред фон Ріхтгофен. Червоний Барон, який обрав небо замість сідла.
На початку Великої війни авіація залишалася порівняно новим видом військової техніки. Літаки переважно використовували для розвідки, а перші повітряні зіткнення часто нагадували імпровізовані дуелі. Проте вже за декілька років небо перетворилося на окреме поле бою, де з'явилися власні тактики, ескадрильї та перші легенди.
Найвідомішою з них став німецький пілот Манфред фон Ріхтгофен, більше знаний як Червоний Барон.
Свою військову кар'єру Ріхтгофен розпочав у кавалерії, проте швидко зрозумів, що в умовах нової війни традиційна кіннота втрачає своє значення. Натомість авіація пропонувала те, чого вже майже не залишилося на землі: простір для маневру та свободу дій.
Перейшовши до авіації, він невдовзі став одним із найуспішніших німецьких льотчиків. У цьому значну роль відіграло навчання під керівництвом знаменитого аса Освальда Бельке, зустріч із яким переконала Ріхтгофена вступити в лави Luftstreitkräfte.
Ріхтгофен не був безрозсудним романтиком, навпаки, його характерними рисами стали холоднокровність, дисципліна та розрахунок правильного моменту для атаки. Проте після поранення 1917 року Барон змінився, став впертішим та почав частіше ризикувати.
Згодом Манфред очолив винищувальне авіаційне з'єднання Jagdgeschwader 1, яке союзники прозвали «Летючим цирком» через те, що підрозділ Ріхтгофена базувався в палатках біля лінії фронту, для швидкої реакції на вильоти противника. Окрім того, яскраво-розфарбовані літаки його ескадрилей стали впізнаваною характеристикою ескадрильї, лише підтверджуючи її неофіційне найменування.
Саме насичено-червоний колір літака Ріхтгофена зробив його впізнаваним навіть на великій відстані. Це було зроблено не просто так, адже колір допомагав союзникам розрізняти літаки один одного у бою.
За менш ніж 2 роки служби, у квітні 1918 року на його рахунку було 80 офіційно зарахованих повітряних перемог, що зробило його найрезультативнішим винищувачем Першої світової війни. Лиш за квітень 1917 року Барон збив 22 літаки Антанти.
Показово, що слава Червоного Барона виходила далеко за межі Німецької Імперії. Його ім'я знали й поважали навіть серед противників. У час, коли війна дедалі більше перетворювалася на нещадне знищення противника, льотчики-винищувачі залишалися своєрідним нагадуванням про давні традиції лицарства.
Особистість Ріхтгофена стала настільки легендарною, що йому пропонували відійти від військової служби аби вберегти живу легенду задля підняття морального духу, на що Манфред не погодився. Однак навіть найрезультативніший ас війни не зміг уникнути смерті.
21 квітня 1918 року, переслідуючи британський літак над французьким селом Во-сюр-Сомм, Ріхтгофен отримав смертельне поранення та розбився неподалік позицій австралійських військ.
Хто саме здійснив фатальний постріл, залишається предметом історичних дискусій. Тривалий час перемогу приписували канадському пілоту Артуру Рою Брауну, проте сучасні дослідження схиляються до того, що Барона, найімовірніше, смертельно поранив вогонь із землі.
Наступного дня австралійські військові поховали свого противника з військовими почестями.
Він не дожив до перемир'я менш ніж сім місяців, проте назавжди залишився одним з найвідоміших льотчиків не лише Великої війни, а й світової авіації.
Альбер Северін Роше. Перший солдат Франції.
Якщо Червоний Барон став одним із найбільш упізнаваних героїв війни ще за життя, то історія Альбера Северіна Роше демонструє абсолютно протилежний випадок.
Людина, яку маршал Фердинанд Фош назвав «першим солдатом Франції», так і не став офіцером, а після війни повернувся до звичайного цивільного життя.
Народжений 1895 року в родині французьких фермерів, Альбер Роше з дитинства не відзначався видатними фізичними даними. Навпаки, його невеликий зріст і худорлява статура стали причиною того, що військова комісія спочатку визнала його непридатним до служби.
З початком війни, всупереч волі батька, який потребував допомоги на фермі, Роше вирушив до армії. Незабаром його зарахували до альпійських стрільців ‒ підрозділів, відомих своєю витривалістю, дисципліною та здатністю діяти в складних умовах.
Щоправда, з дисципліною в самого Альбера спочатку виникли проблеми. За свою непокірність він навіть потрапив під арешт за самовільне залишення частини.
Однак замість спроби уникнути війни Роше пояснив, що просто прагнув потрапити туди, де відбуваються справжні бої.
Із цим починається одна з найнеймовірніших історій Першої світової війни.
За поширеними біографічними розповідями, під час одного з бойових завдань Роше зумів наблизитися до німецького кулеметного укріплення та закинути гранати через димохід. Вибух знищив частину оборонців, а інші здалися, вважаючи, що їх атакує значно більший французький підрозділ. Повернувся ж Роше з трофейним кулеметом та 8 полоненими.
Іншого разу, залишившись єдиним уцілілим на своїй позиції після артилерійського обстрілу, він розклав гвинтівки загиблих побратимів уздовж окопу та почав вести вогонь по черзі з різних місць. Німці, не знаючи реальної ситуації, вирішили, що перед ними все ще перебуває численний гарнізон.
Проте найбільш неймовірним став випадок, коли Роше, потрапивши в полон разом із пораненим лейтенантом, зумів захопити зброю під час допиту, втекти та повернутися на французькі позиції разом із товаришем і 42 німецькими полоненими.
Не всі подробиці цих епізодів можна незалежно підтвердити, адже за десятиліття історія Роше обросла легендами. Однак його виняткова хоробрість не викликає сумнівів.
Особливо показовою є розповідь про події 1917 року, коли Роше вирушив рятувати пораненого капітана, який залишився між позиціями противників.
Після багатьох годин під ворожим вогнем йому вдалося витягнути офіцера до французьких позицій. Однак сам солдат, знесилений рятувальною операцією, заснув і був затриманий військовим патрулем.
Його звинуватили в залишенні бойового поста. За розповідями біографів, Роше ледь не розстріляли ‒ врятувало його лише своєчасне свідчення капітана, якому він урятував життя.
На завершення війни за ним закріпилися вражаючі результати: дев'ять поранень, численні нагороди та близько 1180 захоплених противників протягом усієї служби.
27 листопада 1918 року маршал Фош представив його натовпу у звільненому Страсбурзі як «першого солдата Франції». При цьому Роше залишився без офіцерських погонів.
У 1920 році він став одним із восьми військовослужбовців, які несли труну Невідомого солдата під час урочистої церемонії біля Тріумфальної арки в Парижі.
Зрештою, найвідоміший французький рядовий повернувся до цивільної роботи та прожив відносно скромне життя, зустрівши свою смерть внаслідок автокатастрофи у 1939 році.
Елвін Йорк. Солдат, який не хотів на війну.
На відміну від Альбера Роше, який понад усе прагнув потрапити на фронт, американець Елвін Каллум Йорк спочатку був переконаний, що не повинен брати участь у війні взагалі.
Він народився 1887 року в бідній фермерській родині в штаті Теннессі. До служби Йорк не мав жодних особливих військових амбіцій. Його життя було пов'язане з господарством, полюванням та релігією.
Після навернення до християнської віри він став прихильником релігійних переконань, які забороняли насильство. Тому, коли 1917 року США вступили у війну, Йорк опинився перед надзвичайно складним вибором.
Спочатку він намагався отримати звільнення від участі у війні або принаймні переведення в тил з релігійних міркувань. Пізніше Йорк заперечував, що відмовлявся застосовувати зброю.
Згодом саме Елвін став одним із найвідоміших американських солдатів Першої світової.
8 жовтня 1918 року, під час Мез-Аргоннської операції, ще капрал Йорк у складі невеликої групи американських військових отримав завдання обійти німецькі кулеметні позиції.
Операція почалася успішно: американцям вдалося проникнути в тил противника та захопити групу німецьких солдатів. Проте незабаром вони самі опинилися під щільним кулеметним вогнем.
Декілька американців загинули, а командування групою з 7 солдатів перейшло до Йорка.
Використовуючи власну влучність, здобуту ще під час полювання в горах Теннессі, він почав послідовно виводити з ладу німецькі вогневі позиції. За різними даними йому вдалось знищити від 25 до 28 німецьких військових, зокрема декілька кулеметних позицій. Саме це змусило німців повірити, що їх переважають та здатися.
Пізніше ж у своїй біографії Йорк згадував:
«Увесь час я кричав їм, щоб вони спускалися. Я не хотів убивати більше, ніж був змушений. Але або вони, або я…»
Результатом бою стало захоплення 132 німецьких військовослужбовців, яких Йорк разом із шістьма іншими вцілілими американцями доправив до своїх позицій.
Повернувшись з позицій, Йорк прозвітувався своєму командиру, після чого зав’язався діалог:
«Ну, Йорк, я чув, що Ви захопили у полон всю німецьку армію.»
«Ні сер, лише 132 солдати.»
Цей подвиг приніс йому найвищу військову нагороду США ‒ Медаль Пошани, а також численні іноземні відзнаки. Згодом його ім'я стало відомим усій Америці, а сам він отримав звання сержанта, під яким увійшов до історії.
Після повернення додому Йорк залишився відданим своїм переконанням та продовжив допомагати людям. Елвін започаткував власний фонд та займався фінансуванням сільських шкіл, аби бідні мали змогу навчатись. Окрім того, він заснував Індустріальний інститут Йорка. У відповідь на його діяльність, штат Теннессі подарував його сім’ї великий будинок та ферму. Помер йорк у госпіталі для ветеранів у 1964 році.
Лоуренс Аравійський. Людина, яка виграла війну, але програла мир.
Коли ми згадуємо Першу світову війну, найчастіше перед очима постають окопи Франції, бельгійські міста, зруйновані артилерією, та нескінченні ряди солдатів у протигазах.
Проте бойові дії охоплювали значно більшу територію. Одним із найважливіших театрів війни став Близький Схід, де Британська імперія та її союзники боролися проти Османської імперії.
Саме тут розгорнулася історія Томаса Едварда Лоуренса ‒ археолога, розвідника, офіцера та людини, яку світ згодом знатиме як Лоуренса Аравійського.
До війни Лоуренс займався дослідженням історії Близького Сходу та опанував арабську мову. З початком війни його знання виявилися надзвичайно корисними британській розвідці.
У 1916 році він приєднався до Арабського повстання, під час якого сили на чолі з шерифом Мекки Хусейном виступили проти османського панування.
Найтісніші відносини Лоуренс встановив із принцом Фейсалом, який став одним із головних військових керівників повстання.
Лоуренс не намагався перенести європейські методи ведення війни на Аравійський півострів. Він розумів, що арабські сили не можуть конкурувати з османською армією у великих фронтальних зіткненнях. Натомість їхніми перевагами були мобільність, знання місцевості та можливість завдавати ударів у несподіваних місцях.
Саме тому Лоуренс використовував партизанські тактики, спрямовані насамперед проти османських комунікацій.
Особливу увагу приділяли Хіджазькій залізниці, що з'єднувала сирійські території імперії з Медіною.
Регулярні диверсії на залізничних коліях, мостах та телеграфних лініях змушували османське командування витрачати значні ресурси на охорону й ремонт інфраструктури.
Найвідомішим успіхом арабських повстанців за участі Лоуренса стало захоплення порту Акаба 6 липня 1917 року.
Османський гарнізон був значною мірою орієнтований на загрозу з моря. Проте арабські сили, серед керівників яких був також Лоуренс, здійснили складний перехід через пустелю та атакували місто із суші.
1 жовтня 1918 року союзні війська, серед яких були арабські підрозділи Фейсала, увійшли до Дамаска. Для Лоуренса це був момент тріумфу, проте саме тут починалася його найбільша трагедія.
Він щиро підтримував ідею арабського самовизначення та сподівався, що після поразки Османської імперії на Близькому Сході постане незалежна арабська держава. Проте британські та французькі політики мали власне бачення майбутнього регіону.
Ще у 1916 році Велика Британія та Франція уклали таємну угоду Сайкса-Піко, яка передбачала розподіл значної частини османських володінь на сфери впливу двох держав.
У результаті перемога над Османською імперією не принесла арабському рухові тієї незалежності, на яку розраховували його учасники.
Після війни Лоуренс намагався відстоювати інтереси арабських союзників на Паризькій мирній конференції. Однак державні інтереси виявилися сильнішими за його особисті переконання.
Згодом Лоуренс дедалі більше віддалявся від публічного життя, а його історія перетворилася на одну з найвідоміших легенд XX століття. Загинув ж Лоуренс після аварії у 1935 році.
Лоуренс Аравійський став героєм війни, проте так і не зміг здобути ту політичну перемогу, заради якої, значною мірою, й боровся.
Вілфред Оуен. Поет, якому не судилося почути тишу.
На відміну від попередніх героїв нашої статті, останній не прославився кількістю знищених противників чи захоплених територій. Його головною зброєю стала поезія, завдяки якій він назавжди змінив уявлення про війну в британській літературі.
Вілфред Едвард Солтер Оуен народився 18 березня 1893 року в англійському графстві Шропшир. Ще з юності він захоплювався літературою, його ранні впливи включали Біблію та «велику шістку» романтичної поезії, зокрема Джона Кітса.
Проте з початком Великої війни його життя, як і життя мільйонів інших європейців, змінилося назавжди.
У 1915 році Оуен вступив до британської армії, а наприкінці 1916-го вирушив на Західний фронт. Саме там романтизовані уявлення британців про військову службу зіткнулися з реальністю окопної війни. Сам Оуен ненавидів війну, називаючи себе «Переконаним пацифістом з непереборним відчуттям військового обов'язку»
Постійні артилерійські обстріли, отруйні гази, тіла загиблих товаришів та нелюдські умови перебування на фронті залишили глибокий слід у свідомості молодого поета. У 1917 році, після пережитих травматичних подій та контузії, Оуена відправили на лікування до військового госпіталю Крейглокгарт в Единбурзі.
Саме там він познайомився із Зіґфрідом Сассуном ‒ відомим британським поетом і ветераном війни. Ця зустріч стала визначальною для творчості Оуена. Тоді ж він почав відходити від романтичного зображення військової служби, зосередившись на реальних стражданнях солдатів.
За відносно короткий період Оуен написав свої найвідоміші твори: Anthem for Doomed Youth, Strange Meeting, Futility та Dulce et Decorum Est.
Останній із них став своєрідним викликом традиційному уявленню про героїчну смерть. Назва походить від латинського вислову давньоримського поета Горація ‒ Dulce et decorum est pro patria mori, «Солодко й почесно померти за Батьківщину».
Проте критика війни не означала відсутності хоробрості самого Оуена. У серпні 1918 року він повернувся на фронт, а вже наступного місяця відзначився під час боїв поблизу Жонкура, за що посмертно отримав Військовий хрест.
4 листопада 1918 року, під час форсування каналу Самбра-Уаза поблизу французького містечка Орс, Вілфред Оуен загинув від ворожого вогню.
Йому було лише 25 років. До завершення Великої війни залишалося рівно сім днів. За відомою легендою, звістку про загибель сина його мати отримала саме 11 листопада, коли церковні дзвони вже сповіщали британців про довгоочікуване перемир'я.
Оуен так і не дізнався про власний літературний успіх. За життя було опубліковано лише декілька його віршів, а більшість творів побачила світ уже після смерті поета. У 1920 році за сприяння Зіґфріда Сассуна вийшла його посмертна збірка, яка згодом закріпила за Оуеном місце серед найвизначніших британських поетів Першої світової війни.
Що втратила британська поезія 4 листопада 1918 року?
Ми знаємо Оуена як талановитого поета, який за декілька років створив твори, що стали класикою літератури. Але якою була б його творчість через десять чи двадцять років? Чи залишився б він поетом війни, чи став би одним із тих, хто визначав розвиток британської літератури міжвоєнного періоду?
Війна забрала у нас можливість побачити, яких висот міг досягнути його талант. І саме в цьому полягає одна з найбільших трагедій будь-якої війни: ми можемо порахувати загиблих, проте ніколи не дізнаємося, скільки майбутніх відкриттів, книжок, картин та музичних творів зникло разом із ними.
11 листопада 1918 року гармати нарешті замовкли. Мільйони людей святкували завершення війни, проте для Вілфреда Оуена мир настав запізно.
І тому завершити цю статтю я хочу його найвідомішим віршем, у якому молодий британський офіцер залишив попередження, яке людство так і не навчилося повністю розуміти.
Dulce et Decorum Est
Wilfred Owen
Bent double, like old beggars under sacks,
Knock-kneed, coughing like hags, we cursed through sludge,
Till on the haunting flares we turned our backs,
And towards our distant rest began to trudge.
Men marched asleep. Many had lost their boots,
But limped on, blood-shod. All went lame; all blind;
Drunk with fatigue; deaf even to the hoots
Of gas-shells dropping softly behind.
Gas! GAS! Quick, boys! ‒An ecstasy of fumbling
Fitting the clumsy helmets just in time,
But someone still was yelling out and stumbling
And flound’ring like a man in fire or lime. ‒
Dim through the misty panes and thick green light,
As under a green sea, I saw him drowning.
In all my dreams before my helpless sight,
He plunges at me, guttering, choking, drowning.
If in some smothering dreams, you too could pace
Behind the wagon that we flung him in,
And watch the white eyes writhing in his face,
His hanging face, like a devil’s sick of sin;
If you could hear, at every jolt, the blood
Come gargling from the froth-corrupted lungs,
Obscene as cancer, bitter as the cud
Of vile, incurable sores on innocent tongues, ‒
My friend, you would not tell with such high zest
To children ardent for some desperate glory,
The old Lie: Dulce et decorum est
Pro patria mori.
