Назріває нова війна: Хорватія, Албанія та Косово готуються до нападу на Сербію — президент Сербії Александар Вучич
Коли на Балканах знову починають говорити мовою військових союзів, оборонних декларацій і “загроз національній безпеці”, у повітрі одразу з’являється знайомий присмак 1990-х. І справа не в тому, що війна вже стоїть на порозі. Справа в іншому: Балкани — це той регіон, де історія ніколи не йде остаточно в архів. Вона там сидить у сусідній кімнаті, мовчки курить і чекає, коли її знову покличуть.
Останнім приводом для нової хвилі напруги стала активізація оборонної співпраці між Хорватією, Албанією та Косовом. Для Белграда це подається мало не як формування антисербського блоку. Для самих учасників — як природний формат координації, навчань, безпекової взаємодії та протидії гібридним загрозам. Тобто, як це часто буває в міжнародній політиці, одна сторона каже: “це просто захист”, а інша чує: “нас майже взяли в котел і вже начищають картоплю”.
Президент Сербії Александар Вучич додатково підігрів напругу власними заявами про військові спроможності країни. Зокрема, він наголосив, що Сербія має китайські гіперзвукові ракети класу “повітря — земля” з радіусом дії до 400 кілометрів, охарактеризувавши їх як одну з найсучасніших систем озброєння. Окремо він звинуватив Хорватію у спробах послабити Сербію протягом останніх півтора року та у втручанні в її внутрішні справи.
Але якщо відкласти емоції, гучні заяви і традиційний балканський політичний театр, картина виглядає тверезіше. Станом на зараз шанси на повномасштабну війну між Хорватією, Албанією та Косовом проти Сербії залишаються низькими. І не тому, що всі раптом стали мудрими пацифістами. Просто існують стримувальні фактори, які не дають регіону легко зірватися в нову катастрофу.
По-перше, Хорватія й Албанія є членами НАТО. А це означає, що будь-який прямий міждержавний конфлікт автоматично виходить за межі локальної історії образ і переходить у зовсім інший рівень ризиків. По-друге, в Косові присутня місія KFOR, яка має мандат ООН і зараз налічує приблизно 5 200 військових; її завдання — не допустити нового спалаху широких бойових дій і забезпечувати безпечне середовище. По-третє, навіть ті формати співпраці, які зараз викликають нервову реакцію Сербії, не є прямим військовим союзом. Це радше політичний та оборонний сигнал.
Тож що саме мають Хорватія, Албанія та Косово? 18 березня 2025 року в Тирані вони підписали спільну декларацію про оборонну співпрацю. У документі йдеться не про військову кооперацію у класичному сенсі, а про чотири основні блоки:
Розвиток оборонних спроможностей і оборонної промисловості
Підвищення сумісності через освіту, навчання і спільні тренування
Протидію гібридним загрозам, включно з кібератаками, дезінформацією та іноземним зловмисним впливом
А також підтримку євроатлантичної інтеграції Косова, зокрема через просування його участі в ініціативах безпеки та підтримку його перспективи в рамках НАТО Partnership for Peace.
І окремо, що дуже показово, у самому тексті прямо записано: ця декларація не створює нових міжнародно-правових або міжурядових юридичних зобов’язань між державами.
Проте з цього не випливає, що ситуація безпечна. Ось тут якраз і починається найцікавіше. Бо велика війна малоймовірна, а от локальна ескалація — дуже навіть ні. Балкани рідко вибухають одразу “по-крупному”. Зазвичай усе починається зі знайомих речей: провокація, інцидент, блокування, затримання, сутички з поліцією, мобілізація риторики, кілька надто голосних заяв про “захист народу”, і далі політичні еліти вже починають грати на емоціях, які в регіоні, скажімо прямо, ніколи не були дефіцитом.
Щоб зрозуміти, чому ця тема така болюча, треба повернутися до історичного контексту. Без нього Балкани взагалі не читаються. Сучасна напруга навколо Сербії та Косова — це не окремий епізод, а продовження довгої, незавершеної історії розпаду Югославії. Війни 1990-х, етнічні чистки, сербсько-косовський конфлікт 1998–1999 років, втручання НАТО, втрата Белградом фактичного контролю над Косовом, а згодом і проголошення незалежності Косова у 2008 році — усе це не просто історичні факти. Це політична пам’ять, яка досі формує мислення еліт, суспільств і силових структур.
Для Сербії Косово — не просто територія. Це питання ідентичності, історичного міфу, державного престижу і символічного суверенітету. Для Косова Сербія — це не просто сусід. Це колишній центр влади, який не визнає його державність і досі претендує на право говорити від його імені. Тому проблема тут не лише в безпеці як такій. Проблема в тому, що обидві сторони дивляться одна на одну не через призму нормалізації, а через призму незавершеного конфлікту, де жодна сторона не договорила.
Особливо вибухонебезпечною залишається північ Косова, де компактно проживає сербське населення. Саме там найчастіше і стаються ті кризи, які можуть швидко вийти за межі “локального непорозуміння”. Документи, номерні знаки, муніципальні повноваження, поліція, функціонування сербських інституцій — усе це для зовнішнього спостерігача може виглядати як дрібна адміністративна сварка. Але на Балканах адміністративна сварка легко стає геополітичною драмою.
Окремо варто сказати про міжнародний контекст. Глобальні війни й конфлікти не просто відволікають увагу світу — вони змінюють поведінку регіональних гравців. Після повномасштабної війни РФ проти України безпекова чутливість Європи різко зросла; запустився ланцюг локальних та регіональних конфліктів, а війна між Іраном та Ізраїлем за участі США вивела міжнародний контекст сьогодення на рівень абсурду. Західні Балкани знову почали сприйматися не як периферія, яку можна вічно відкладати “на потім”, а як потенційна слабка ланка європейської стабільності. І тут виникає подвійний ефект.
З одного боку, міжнародна нестабільність стимулює мілітаризацію мислення. Коли у світі більше війни, держави охочіше купують зброю, жорсткіше формулюють позиції і швидше вбачають загрозу в діях сусідів. У цьому сенсі нинішня балканська напруга — це частина ширшого глобального процесу, де безпека дедалі більше мислиться не через довіру, а через стримування, демонстрацію сили і готовність до найгіршого.
З іншого боку, саме через цю міжнародну нестабільність НАТО та ЄС не зацікавлені в тому, щоб Балкани реально вибухнули. І це, мабуть, головний запобіжник. Захід чудово розуміє: ще один гарячий конфлікт у Європі — це не просто проблема регіону, а стратегічний провал усієї системи європейської безпеки. Тому зовнішні гравці сьогодні скоріше будуть гасити, тиснути, стримувати, нав’язувати переговори і робити все, аби ніхто не вирішив перевірити історію на повторення.
