На запитання «що Україні робити з Угорщиною?» може бути тільки одна відповідь – не робити різких кроків, оскільки це призведе лише до поглиблення проблем.
Деякі нинішні заяви угорського прем’єра або міністра закордонних справ українцю слухати важко. Часто їх можна кваліфікувати як відверте знущання з сусідньої країни, яка веде криваву та виснажливу війну з нацистською Росією за право бути. Чого варті постійні блокування допомоги Україні – фінансової і воєнної – від ЄС та НАТО? Або порівняння законних вимог ЄС щодо дотримання Угорщиною своїх обов’язків – з радянськими звірствами 1956 року? Чи балачки про «гарантії», що їх має надати угорському ОТП-банку Україна, яка й так була змушена вилучити з санкційного списку цю фінансову установу, спійману на співробітництві зі злочинним російським режимом?
Все це так, але тут той випадок, коли ради не має – мусимо проводити терплячу, але тверду політику захисту українських інтересів, вишукувати точки дотику з Угорщиною, на чомусь порозумітися і зрештою колись подружитися – влада Орбана-Сіярто не вічна.
Найголовніша проблема – популізм угорської влади
Україні та українцям варто розділяти заяви політичних діячів та загальну цілком доброзичливу налаштованість угорців до нашої країни. Як знешкодити негативний вплив угорської влади на перебіг українсько-російської війни та інтеграцію України до європейських і трансатлантичних структур? Передусім потрібно усвідомити, що міждержавні відносини – це своєрідна гра у шахи, де іноді агресивний дебют досить часто може перейти у цілком позиційний мітельшпіль, а завершенням партії іноді буде нічия та дружне рукостискання.
Кожна країна, проводячи свою зовнішню політику та визначаючи її пріоритети, завжди піклується і про стан своєї економіки, і про енергетичну безпеку, і про становище своїх співвітчизників за кордоном. І – про майбутні вибори, які у демократичних країнах настають так само невблаганно, як змінюються пори року. Згадайте ту ж Польщу, яка з перших днів Великої війни кинулася щиро нам допомагати – як змінився сам клімат українсько-польських відносин, коли прийшла пора виборів і чинній польській владі треба було «сподобатись» певним електоральним групам.
Тож, коли ми подивимося на перелік угорських претензій до України, проаналізуємо зовнішньополітичні кроки актуального угорського уряду, то із здивуванням побачимо, що вся його діяльність спрямована на задоволення угорських потреб, того, що має сподобатися виборцю автоматично, як би він не був налаштований. Методи і слова, що їх теперішні керівники Угорщини вважають прийнятними, звісно, обурюють, але давайте не роз’ятрювати собі душу, обговорювати не їх, а те, що міститься в сухому залишку.
Уряд Орбана є урядом перш за все популістським, отже змушений орієнтуватися на пересічного виборця, якому не дуже цікаво і не зовсім зрозуміло, що відбувається за тисячу кілометрів від східного кордону власної держави. Але цих виборців дуже і дуже цікавить стан справ з цінами на продовольство, комунальні послуги, можливість знайти роботу, придбати житло, подорожувати. Популістські партії можуть подобатися або не подобатися, але їхня політика завжди і без виключень є флюгером, який розвертається у той самий бік, куди дме вітер народних очікувань. Якщо ідеологічні партії намагаються втілити свої програми, керуючись певною сукупністю ідей, то популісти лише реагують на мінливі настрої електоральної вулиці. Іноді, для підсилення ефекту, ці настрої подаються у гіпертрофованому вигляді, як зовнішньополітичні та економічні вимоги до сусідів, тобто до нас, у випадку з Орбаном. Зміняться настрої вулиці, дутиме вітер в інший бік – зміниться й політика.
У цьому сенсі теперішня угорська влада є показовою. Угорщина проводить ризиковану політику ресентименту та намагається грати на національних почуттях етнічних угорців не лише в Україні. Такі самі ігри відбуваються й з угорськими національними меншинами в Румунії та Словаччині. Політики-популісти підтримують в угорцях відчуття образи, давньої несправедливості від наслідків двох Світових війн, коли Угорщина втратила чимало своїх колишніх територій. Точаться розмови про історичні столиці Угорського королівства, які опинилися де обласними центрами (як наш Ужгород), а де й навіть столицями сучасних держав (як Братислава у Словаччині).
Економічне підґрунтя політичної безсовісності
Угорську економіку не назвеш надто потужною, продукція машинобудування, легкої промисловості та сільського господарства, що їх виробляє Угорщина, не є настільки конкурентоспроможними, щоб забезпечити процвітання країни на рівні, на якому Будапешту хотілося б бути. Тож такі сподівання Будапешт покладав на імпорт дешевих енергоносіїв з Росії, розраховуючи стати не лише їх споживачем, але й одним з європейських розподільчих центрів. Те саме стосується й російського проєкту побудови в Угорщині атомної електростанції – дешева електроенергія означатиме підвищення конкурентоспроможності промислової та сільськогосподарської продукції, зменшить витрати населення на оплату рахунків. Тих самих рахунків, що приходять від влади, за яку невдовзі знову доведеться голосувати.
Показове піклування про долю угорської національної меншини та її нібито мовну дискримінацію в Україні – карта з тієї самої колоди. Популістські партії та уряди завжди віддають перевагу саме картярській грі, ніж поважній шаховій партії. Будапешт опанував умінням вправно вставляти палки у колеса тим державам, які прагнуть європейської інтеграції, натомість вимагаючи від них поступок в економічній, політичній або гуманітарній сфері, які потім можна представити своїм виборцям якщо не як перемогу, то хоча б як намагання всіляко відстоювати інтереси угорців по всіх усюдах. Навіть, коли угорці за кордоном не просять про це угорський уряд.
Як протидіяти теперішнім угорським можновладцям у їхніх спробах за рахунок України вирішувати власні внутрішньополітичні та економічні проблеми? Перш за все, видається доцільним не зустрічати всі угорські ініціативи не стільки з гнівом, скільки з іронією тих, кому все зрозуміло. Будь-які претензії треба розглядати конструктивно та з огляду на інтереси всіх громадян України, тож це рівною мірою стосується і угорської національної меншини.
Беззаперечним є право громадян здобувати освіту своєю рідною мовою, але при цьому потрібно терпляче розтлумачувати, що вивчення української мови не є тяжким обов’язком або покаранням. Навпаки, таким чином українська держава забезпечує молодим своїм громадянам угорського походження можливість у подальшому без проблем здати ЗНО, навчатися в українських вищих навчальних закладах та й просто мати доступ до інформації, вільно читати художню та технічну літературу, бути конкурентоспроможними під час пошуку роботи не лише на території компактного проживання, а й по усій Україні.
Так само з урахуванням інтересів не лише Угорщини, але й України, потрібно розмовляти про газовий транзит. Навіть після широкомасштабного вторгнення російських військ на територію Україну наша держава виконує свої зобов’язання перед європейськими партнерами, забезпечуючи транзит російського газу через свою територію, зокрема, до Угорщини. Дія контракту, підписаного у 2019 році, спливає у 2024 році. Міністр енергетики України Герман Галущенко ще в серпні цього року підтвердив попередні заяви Нафтогазу про те, що Україна не збирається продовжувати дію контракту. Тоді ж Будапешт провів переговори з Туреччиною та домовився про постачання російського газу трубопроводом «Турецький потік». Але дешевшим за український транзит це точно не буде і не лише з огляду на збільшення довжини транзиту – 14 жовтня Болгарія заявила про введення податку на транспортування газу її територією до Угорщини та Сербії.
Міністр іноземних справ Угорщини Петер Сіярто розкритикував це рішення, заявивши, що воно суперечить принципам європейської солідарності. (Згадав таки про солідарність! – Ред.) Україна могла б піти на продовження транзиту російського газу, навіть не укладаючи прямого контракту з країною-агресором. Теоретично, як альтернатива, можливе укладення контрактів між країнами-реципієнтами газу в Європі та Росією, та двосторонніми або навіть колективними угодами про використання українських трубопроводів між європейськими країнами та Києвом. Це може бути вже українським важелем якщо не тиску, то принаймні певного впливу на офіційний Будапешт. Принагідно можна було б нагадати Будапешту, що принцип солідарності – це дорога з двостороннім рухом.
Товарообіг між нашими країнами, який становив у воєнному 2022 році по експорту з України до Угорщини 2,274 млрд доларів США та імпорту – 1,284 млрд доларів, мав позитивне сальдо на користь України майже 990 млн доларів. За перші п’ять місяців поточного року український експорт являв собою містичне число 666,6 млн доларів, імпорт – 778,3 млн доларів. Звісно, бізнесменам видніше, але здається, що наше економічне співробітництво має більший потенціал, треба лише бажання. Угорщина, догоджаючи Росії, неодноразово заявляла, що не постачатиме в Україну зброю та боєприпаси. Можливо, точка зору наших угорських сусідів могла б змінитися, якби було зроблено кроки з організації на угорській території спільних підприємств з виробництва, скажімо, боєприпасів, які б створили нові робочі місця для угорців. Росія образиться? Так зате ж гроші!
Історичні аргументи мають поступитися сучасній доцільності
Повертаючись до історії та ресентименту. Якщо вже наші партнери дозволяють собі використовувати в якості зовнішньополітичних аргументів та обґрунтування своєї позиції стан справ у середовищі угорської національної меншини, то й Україна цілком може згадати про насильницьку мадяризацію українського населення в Угорщині, загарбання Карпатської України після Віденських арбітражів та поділу Чехословаччини у 1938 році, Корюківську трагедію 1943-го – наймасштабніший злочин зі знищення неєврейського населення під час Другої світової війни, вина за який лежить на угорських окупантах, союзниках Гітлера.
У своїй взаємодії з партнерами Україна часто бере надто шанобливий тон, і це провокує декого на безапеляційність та безпідставні вимоги. Мовляв, українці ввічливі і не відповідатимуть на нахабство та погрози. Дипломатична мова не є еквівалентом догоджання та поступок, це діалог рівних.
Ми довели навіть такому воєнно-економічному монстру, як Росія, що можемо відповісти на будь-які зазіхання на наш суверенітет та територіальну цілісність, на спроби розглядати нас як об’єкт на геополітичній мапі. Позиція Угорщини як члена НАТО та ЄС останніми роками викликає незадоволення й у країн, що об’єднані у ці два альянси. Ще більше це незрозуміло з огляду на власну історію Угорщини, чиє прагнення до свободи та незалежності щонайменше двічі жорстоко придушувалося російськими військами – у 1848 та у 1956 роках.
Про це потрібно не втомлюватись нагадувати, не лише використовуючи дипломатичні канали, але й в інформаційному полі Угорщини. Як? Наприклад, шляхом створення українського державного теле- та радіомовлення угорською мовою, з трансляцією в Угорщині, публікацією матеріалів в угорських друкованих та інтернет-виданнях. Згадуючи історію, ми можемо наголошувати, що саме зараз, у ХХІ столітті, нас мають об’єднати сучасні демократичні цінності, то з історії середньовіччя ми можемо згадати династичні шлюби київських Рюриковичів з угорськими Арпадами, галицько-волинського короля Лева Даниловича з донькою Бели IV тощо.
У далекому вже 2014 році чи не першими жертвами російської агресії стали українець та угорець – Сергій Середа та Роланд Попович. Першими героями-закарпатцями, які загинули у лютому 2023 року, знову стали угорець Шандор Кіш та українець Василь Білак. Це наочне, хоча й донезмоги трагічне, свідчення того, що в угорців та українців – схожа доля як в Україні, так і в європейській спільноті, до якої наша країна теж неодмінно увійде. І де вистачить місця і можливостей для розвитку і для Угорщини, і для України.
Автор: Дмитро Редько, Київ
