У контексті пошуку шляхів завершення російсько-української війни в міжнародному політичному дискурсі періодично актуалізується ідея «фінляндизації» України. Ця концепція передбачає закріплення позаблокового статусу держави та врахування безпекових інтересів країни-агресора в обмін на формальне збереження державної незалежності. З точки зору теорії міжнародних відносин, подібний примус до нейтралітету вимагає глибокого критичного аналізу, оскільки він зачіпає фундаментальні основи державного суверенітету. У парадигмі політичного реалізму та неореалізму міжнародна система розглядається як анархічне середовище, де держави керуються передусім інтересами власного виживання. Для малих та середніх держав, що межують з потужними ревізіоністськими імперіями, нейтралітет вкрай рідко є результатом вільного демократичного вибору. Найчастіше це наслідок вимушеного пристосування до вимог сильнішого супротивника заради уникнення повного знищення. Концепт суверенітету, який традиційно визначається як повна незалежність держави у внутрішній та зовнішній політиці, зазнає суттєвої трансформації та подальшої ерозії в умовах «фінляндизації».
Цей термін, що виник у західноєвропейській політичній публіцистиці у 1960-х роках, описує глибоко асиметричну модель міждержавних відносин. У цій моделі менша держава зберігає свою внутрішню автономію, демократичні інститути та ринкову економіку, однак добровільно підпорядковує власну зовнішню політику стратегічним інтересам сусідньої держави-гегемона. Таким чином, примус до нейтралітету виступає не як визнаний інститут міжнародного права як, наприклад, історичний статус Швейцарії, а як форма прихованого протекторату. За таких умов суверенітет обмежується правом негласного вето агресора на укладання міжнародних союзів та участь жертви в системах колективної безпеки.
Фінська модель вибудовувалася в унікальних, надзвичайно складних історичних умовах. Зимова війна 1939-1940 р.р. та Війна-продовження 1941-1944 р.р. продемонстрували виняткову готовність фінського суспільства до збройного опору та захисту своєї ідентичності. Проте геополітична самотність та відсутність достатньої військової підтримки від західних демократій змусили фінське керівництво до суворого політичного прагматизму. Карл Еміль Густав Маннергейм, оцінюючи ці гіркі уроки, сформулював жорсткий реалістичний висновок, який пояснює, чому країна була змушена піти на поступки:
«Фортеці, гармати та іноземна допомога не допоможуть, якщо кожен чоловік не усвідомить, що саме він стоїть на сторожі країни. Нехай пам'ятають чоловіки Фінляндії, що без одностайності не можна створити сильну армію, і що тільки сильний народ може безпечно творити своє майбутнє».
Саме це болюче усвідомлення того, що Фінляндія в анархічній міжнародній системі має покладатися виключно на власні сили і не може розраховувати на зовнішній порятунок, стало підґрунтям для прийняття компромісного статусу.
Фундаментом для подальшого встановлення статусу вимушеного нейтралітету став Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу з СРСР, підписаний у 1948 році. Формування так званої «лінії Паасіківі-Кекконена» вимагало від фінського суспільства серйозних компромісів. На практиці це призвело до жорсткої самоцензури у фінській пресі щодо критики радянського керівництва, заборони на антирадянську політичну риторику та вимушеної відмови від участі у Плані Маршалла задля відбудови економіки. Водночас варто наголосити, що для Фінляндії це був саме «озброєний нейтралітет». Країна постійно розбудовувала потужну армію за призовним принципом та розробляла всеосяжну систему тотальної оборони. Аналітики Фінського інституту міжнародних відносин підкреслюють, що політика поступок була не стратегічним ідеалом чи цивілізаційним вибором, а виключно тактикою виживання в умовах Холодної війни. Ця модель повністю вичерпала себе зі зникненням біполярної системи стримувань і противаг. Історичним фіналом цієї епохи став вступ Фінляндії до НАТО у 2023 році, який остаточно демонтував концепт «фінляндизації» та довів, що в умовах непередбачуваної агресії позаблоковість створює небезпечний вакуум безпеки.
Спроби екстраполювати фінський післявоєнний досвід на сучасну Україну натикаються на фундаментальні відмінності в самій природі конфлікту, цілях агресора та міжнародному середовищі. По-перше, цілі агресора кардинально різняться. Радянський Союз щодо Фінляндії керувався переважно геополітичними та військово-стратегічними інтересами: створенням буферної зони для захисту Ленінграда та недопущенням використання фінської території іншими великими державами. Натомість цілі сучасної Російської Федерації щодо України мають яскраво виражений онтологічний характер3: знищення української державної ідентичності, повне підкорення або зміна політичного режиму та фізична анексія суверенних територій. По-друге, відрізняється ступінь втручання у внутрішню політику. СРСР загалом толерував фінську демократичну систему та капіталістичну економіку за умови абсолютної лояльності на зовнішній арені. У випадку з Україною, Росія системно та агресивно втручається у внутрішні процеси, використовуючи інформаційні, економічні та військові інструменти впливу з метою руйнації державних інституцій та встановлення підконтрольного уряду. По-третє, міжнародний контекст є непорівнянним. Фінський нейтралітет існував у рамках біполярного світу з чітко визначеними правилами гри та відносно стабільною системою стримувань. Сучасна ж архітектура європейської безпеки перебуває у стані глибокої кризи, міжнародне право дискредитоване діями агресора, а багатополярний світ генерує нові непередбачувані загрози. Крім того, на відміну від визнання Москвою фінських кордонів після територіальних поступок, Росія офіційно включила до своєї конституції українські території, що унеможливлює будь-який стабільний статус-кво.
З огляду на вищевикладене, вимога нейтралітету щодо України, а саме відмова від євроатлантичної інтеграції в обмін на припинення вогню, означатиме не класичну «фінляндизацію», а радше інституціоналізацію російського домінування. З позицій конструктивістського підходу в міжнародних відносинах, ідентичність держави формує її зовнішньополітичні інтереси. Якщо для Фінляндії середини минулого століття компромісний статус став частиною політичної ідентичності, що модерувалася національними елітами, то для українського суспільства, яке зазнало колосальних втрат в екзистенційній війні, нав'язаний нейтралітет неминуче розглядатиметься як поразка та капітуляція. Навіть сценарій формально «озброєного нейтралітету» є ілюзорним. В умовах сучасної війни високої інтенсивності самостійне стримування ядерної держави без юридично зобов'язуючих гарантій на кшталт статті 5 Вашингтонського договору призведе до хронічного виснаження української економіки, постійного відтоку капіталу та непоправної демографічної кризи. Агресор використовуватиме нейтральний статус сусідньої держави не для побудови добросусідських відносин, а виключно як стратегічну паузу для відновлення власного військового потенціалу та підготовки до нового етапу експансії.
Аналіз концепту «фінляндизації» в межах теорії міжнародних відносин переконливо доводить, що примус до позаблоковості є гібридним інструментом обмеження суверенітету і встановлення неформальної гегемонії. Досвід Фінляндії, попри його відносну успішність у специфічних умовах протистояння двох систем, мав надзвичайно високу ціну у вигляді самообмежень, цензури та звуженої дипломатичної дієздатності. Трансплантація цієї історичної моделі на сучасні українські реалії є неможливою та концептуально хибною. Природа російського неоімперіалізму щодо України має тотальний характер, який не може бути задоволений створенням простої буферної зони. Сучасний міжнародний порядок деградував і не має тих стабілізаційних механізмів, які б гарантували недоторканність держави, позбавленої союзників. Свідома відмова самої Фінляндії від багатолітньої політики неалієнтування та її швидкий вступ до Північноатлантичного альянсу є найкращим емпіричним доказом того, що в парадигмі сусідства з агресивним ревізіоністським режимом концепція «фінляндизації» остаточно збанкрутувала. Забезпечення суверенітету та сталого миру для України можливе виключно через інтеграцію до повноцінної системи колективної безпеки.
