20 років тому, у 2006 році, в харківському аніме-клубі Yume no Moto почали роздавати чорно-білі буклетики, надруковані на лазерному принтері. Усередині були фотографії з аніме-паті, що недавно відбулося, враження учасників і кілька аніме-картинок. Так народилося аніме-видання «СьогодНЯ!». Дивно, але за минулі двадцять років про видання ніхто й ніколи не писав і не розповідав. Настав час записати і цю історію.
Не всі пам'ятають 2006 рік, тож треба нагадати: це була епоха вебфорумів. Усе спілкування в інтернеті тоді йшло через них, хоча до 2006 року вже з'явилися основні соцмережі: Facebook, YouTube, Twitter та «ВКонтакте». Створювати паперове видання вже тоді здавалося дивним задумом, не кажучи вже про сьогоднішній день. То в чому була ідея? У Харківському аніме-клубі на піку популярності було близько 100 осіб. Усі вони сиділи на харківському аніме-форумі (він, до речі, існує й досі). І вже тоді виникали ситуації, коли якісь ініціативи чи ідеї, висунуті на форумі, тонули на тлі жвавих дискусій в інших розділах. Плюс, до клубу регулярно приходили нові люди, і просто пропонувати їм перечитувати весь форум було також дивно. Так народилася ідея давати вижимку з найважливішого для клубу — чим ми пишаємося, чого ми досягли і куди йдемо — у вигляді офлайнового матеріального носія. У ті часи масового мобільного інтернету як такого не було, і на анімках (щотижневих зборах членів клубу) погортати форум не вийшло б. А от паперову газету можна було. Так газета (хоча строго кажучи це був таблоїд, оскільки формат обрали у вигляді брошурки А5) стала таким собі бойовим листком харківського аніме-клубу. У такому вигляді вона проіснувала протягом п'яти номерів плюс спецвипуск для якогось молодіжного форуму при харківській мерії.
Усередині клубу ми розповсюджували газету за найдрібнішу монету в кишені. Зазвичай накопичених грошей вистачало на купівлю пачки паперу для принтера, на якому друкувався новий номер. На заходах газета взагалі роздавалася безкоштовно всім охочим. Оскільки тепер видання стало вітриною Yume no Moto, то на гроші, отримані від першого аніме-фестивалю Yorokonde, клуб купив для редакції кольоровий принтер. До цього для кожного тиражу доводилося шукати когось, хто міг надрукувати номери на робочому чи домашньому принтері. Починаючи з другого номера з'явилася кольорова версія, оскільки брати чорно-білу всі відмовлялися, довелося повністю перейти на кольоровий друк усіх номерів. Це зробило їх дорожчими, зате їх охоче брали навіть у інших містах. Також існувала електронна версія газети, яку можна було завантажити із сайту клубу.
У цей період видання розповідало клубівцям про клуб і про те, чим ще можна займатися всередині нього: наприклад, проводити аніме-фестивалі. Щоб показати, що це не марні мрії, ми почали писати про заходи в інших містах. Спочатку просили соклубників розповідати про їхній досвід відвідування інших аніме-клубів та аніме-заходів, а згодом і самі члени редакції почали їздити на паті та фестивалі й писати звідти репортажі. Так, досить непомітно, відбулася еволюція ролі газети. Тепер вона розповідала про харківський клуб та його заходи анімешникам з інших міст, бо в кожну поїздку ми брали із собою надруковані номери.
У своїх поїздках по заходах ми виявили, що свої фензини видають також в інших містах. Але нас завжди відрізняло від них два аспекти: ми писали про анімешників, а не про аніме, і наші видання завжди були кольоровими. Анімешники за своєю суттю — візуали, вони люблять гарні та яскраві картинки, тож кольорове видання завжди користувалося більшою популярністю. Познайомившись із командами, які випускали фензини в інших містах, ми намагалися налагодити розповсюдження газети через них: відправляли їм версії для друку, щоб вони могли роздруковувати їх та розповсюджувати в тих містах, куди ми не могли приїхати. Але розвитку ця система не набула, оскільки людям було цікавіше займатися своїми виданнями.
Мандруючи різними містами і спілкуючись з анімешниками, ми зрозуміли, що загалом увесь аніме-фендом живе в одному ритмі і стикається з однаковими проблемами. Перегляд аніме — це пасивне споживання контенту, а нам завжди хотілося підштовхнути анімешників до активних дій, творчості, і ми завжди шукали приклади, що надихають на творчість, породжену любов'ю до аніме. Квінтесенцією такої активності тоді було створення аніме-фестивалів. Про них ми здебільшого й писали на той час. Так знову непомітно навіть для самої редакції відбулася чергова еволюція. Тепер газета розповідала анімешникам про анімешників, і метою була не презентація окремого аніме-клубу, а розвиток аніме-фендому загалом. Щоразу ми стикалися з повторюваною ситуацією: на аніме-фестивалі ми знайомилися з людьми з інших міст, і вони говорили приблизно одне й те саме: «Як круто бути серед однодумців і людей, які поділяють твоє захоплення. У нашому місті таке неможливо!». А ми просто діставали номери «СьогодНЯ!» та показували заходи у Харкові, Києві, Дніпрі, Одесі, Львові, Хмельницькому, Донецьку та інших містах. Якщо ви думаєте, що аніме-фестиваль може виникнути лише у великому місті, то повідомляємо: свого часу гримів фестиваль у Славутичі, а зараз найкращим заходом для анімешників взагалі вважається фестиваль у Златополі, хоча це зовсім невеликі міста. Для створення аніме-фестивалю важливими є люди, і ці люди повинні дізнатися, що так можна, і повірити у свої сили. Саме ця функція — повідомити, що так можна, так буває, в сусідньому місті такі самі анімешники, як і ви, створили свій аніме-фестиваль, і ви зможете! — була основною для аніме-газети «СьогодНЯ!» у ті роки. Ми не можемо стверджувати, що наша роль була основною у поширенні аніме-фестивалів в Україні, але свою руку ми до цього доклали.
У містах, де вже існували свої фестивалі, розповідати, що можна зробити такий захід, було дивно. А редакція здебільшого їздила саме по заходах (хоча іноді нас запрошували окремі аніме-клуби просто познайомитись, і ми завжди привозили пачку своїх газет). Щоб спробувати достукатися до тих міст, де ще не було аніме-заходів, і куди ми не могли доїхати через відсутність нагоди, налагодили доставку через «Укрпошту». Надрукувати номер безкоштовно ми ще могли, а от сплатити всім охочим доставку власним коштом — вже ні. Вимушено довелося запроваджувати плату, що своєю чергою зменшило кількість охочих брати журнал.
У 2009 році ми зробили спробу українізації видання для розширення охоплення. 12-й номер «СьогодНЯ!» вийшов у двох версіях: російською та українською мовами. Ідея виявилася провальною. Змінити текст з однієї мови на іншу — це переверстати весь номер, хоча зовні вони практично ідентичні. Усі статті потрібно було додатково перекласти та повторно вичитати. Виходила подвійна робота, а всі члени редакції працювали за велике людське «дякую». Плюс, будемо відвертими, анімешники тоді були не готові до української мови, і українську версію журналу купували на порядки менше порівняно з російською. Ми думали навіть продовжувати експеримент із двомовністю, але у Харкові дуже вдало пройшов черговий аніме-фестиваль Yorokonde, і на виручений прибуток було вирішено надрукувати новий тираж видання на глянцевому папері. Якщо вам було цікаво, куди організатори витрачають свої мільйони, зароблені на фестивалях, то ось вам відповідь. Так аніме-газета «СьогодНЯ!» стала глянцевим виданням з тиражем у 1000 екземплярів. На принтерах ми надрукували 12 номерів (точні тиражі ніхто ніколи не фіксував, тому що в різний час їх друкували різні люди, але це були сотні екземплярів кожного номера). Тепер їх побільшало, і це створило дві проблеми. По-перше, треба було якось знайти гроші для друку нового номера, а для цього — продавати кожен екземпляр за гроші, тобто більше жодних безкоштовних роздач. По-друге, в Україні не було стільки активних читачів «СьогодНЯ!».
Рішенням виявився вихід на міжнародний рівень. Основним місцем поширення став аніме-фестиваль у Воронежі — найстаріший та один із найбільших на той момент фестивалів, куди ми могли доїхати. Загалом від третини до половини тиражу кожного номера йшли до Росії, і це створило для нас небезпечну залежність, про яку ми на той час не думали. У той же час, наші номери почали доїжджати до Сибіру, Білорусі та Казахстану, а виручених грошей вистачало на випуск нових номерів. Другим напрямком стала співпраця з аніме-магазинами, які саме на той час почали з'являтися. Члени редакції створили і свої аніме-точки у Сімферополі та Харкові (про одну з них ми вже писали). Остання під назвою «СквозНЯк» існує і зараз. Легально возити друковану продукцію через кордон ми не могли, тому що з першого дня існування ми були фензином. Але коли фензин став глянцевим, стало складніше пояснити на кордоні, що це не друковане видання, і ми почали возити тиражі банальною контрабандою. Чого не зробиш заради мистецтва, правда? Пізніше ця навичка нам знадобилася, коли ми добували першу мангу для своїх аніме-магазинів, але це вже окрема історія. У такому режимі виходили номери з 13-го до 24-го — усі по тисячі екземплярів, надрукованих на глянці.
У 2014 році Крим було окуповано. Магазин у Сімферополі довелося закрити, залишки старих номерів відправили до Воронежа, а члени редакції евакуювалися до Харкова, через що навіть у нас тепер немає повного архіву друкованих номерів. На цьому історію аніме-газети «СьогодНЯ!» можна було б закінчити. Але на нас давило те, що війна завадила нам випустити ювілейний, 25-й номер, до якого вже були готові всі статті. На момент, коли ми стали на ноги на новому місці, частина статей встигла застаріти, але водночас з'явилося бажання зробити новий номер особливим. Так народилася ідея альманаху — збірки із найкращих статей за весь час існування видання. Крім старих номерів, де писали тільки про клуб, ми постаралися взяти хоча б по одній статті з кожного номера, додали до них ті матеріали, що були підготовлені ще до війни, і в 2019 році випустили об'ємний 25-й номер — на 64 сторінки. Якщо ви захочете ознайомитися з усією нашою творчістю за один раз, цей номер є найкращою репрезентацією. Називати 64-сторінковий глянцевий журнал «газетою» стало якось незручно, і ми перейменувалися на «Аніме-видання «СьогодНЯ!». Тираж становив 500 номерів. І ціна, звісно, знову зросла. Якщо старі випуски коштували по 10 грн, то новий, що значно погладшав, — уже 100 грн. Цілком розпродати його ми так і не змогли. Про що ми лише думали?
Незважаючи на те, що тираж виявився надто оптимістичним, а інтерес до друкованого аніме-видання у 2019 році був, м'яко кажучи, обмеженим, досвід показав: загалом можна випускати нові номери, хай і в невеликих обсягах. Але тут постала проблема тематики. За п'ять років аніме-фендом змінився, фестивалі змінилися конвентами, про косплей не знав лише сліпий, а спілкування давно перейшло в онлайн. Ті цілі, що ми ставили перед собою раніше: об'єднати аніме-фендом, створити систему обміну ідеями та взаємного натхнення, стимулювання до творчості — вже мало пасували до нових умов. Постало питання: «Так про що писати?». І тут на допомогу прийшло одне з починань членів редакції, не пов'язане з написанням статей безпосередньо. Ми завжди шукали в аніме-фендомі якісь нові ініціативи, що надихають, про які можна було розповісти читачам. Але частину з таких починань ми не лише описували, а й реалізовували самотужки, як, наприклад, аніме-фестивалі у Харкові, де члени редакції завжди брали участь в організації, або створення аніме-магазинів та завезення манги. Так ось, однією з таких ініціатив було проведення аніме-показів у кінотеатрах. Зараз це нікого не дивує, а тоді подивитися аніме на великому екрані було абсолютно неможливим (за винятком хіба що стрічок Хаяо Міядзакі). До таких сеансів ми зазвичай готували невелику вступну промову про режисера, про студію, про саме аніме, чому ми його дивимося, що в ньому цікавого. За час показів накопичилося декілька таких текстів. А під час ковіду, коли доводилося сидіти вдома, з цих текстів виникли статті для 26-го номера. Він був не таким товстим, як попередній (48 сторінок проти 64), тираж також зменшився до 72 штук. Це найрідкісніший номер із усіх випущених. У ньому ми відійшли від нашого старого правила писати не про аніме, а про анімешників. Але на своє виправдання скажемо, що ми намагалися писати саме про творців — режисерів та мангак.
Редакція аніме-видання «СьогодНЯ!» знаходиться у Харкові, і у 2022 році до нас у дім вдруге прийшла війна. Багато наших друзів і знайомих анімешників пішли служити. Частина з них, на жаль, загинула. У цих умовах треба було щось змінювати, і ми ухвалили два рішення. Перше — ми нарешті переклали видання українською мовою. Як друкована версія, так і всі статті в інтернеті тепер виходять лише українською. Озираючись назад, треба визнати, що це потрібно було зробити ще у 2019 році, але тоді щоразу були відмовки про те, що статті вже готові і хочеться зберегти їхнє «історичне» написання. Друге — усі гроші, зібрані із продажу друкованого номера, передаються на допомогу ЗСУ. У такому режимі ми випустили найсвіжіші — 27-й та 28-й — номери тиражем рівно по 100 екземплярів. Оскільки сучасний аніме-фендом України не особливо нас потребує, ми взяли на себе нову роль: ми зберігаємо на папері найкращі статті чи важливі явища пов'язані з аніме-культурою, щоб не дати їм зникнути, якщо сайти, де про них писали, закриються — як це сталося з ресурсом, на якому зберігався цифровий архів аніме-газети «СьогодНЯ!».
Ось таку еволюцію пройшло наше видання за 20 років. Є те, чим можна пишатися, є й ганебні моменти. Усього за два десятиліття було випущено 28 номерів плюс один спецвипуск. Загальний тираж підрахувати практично неможливо, оскільки перші 12 номерів друкувалися на принтерах не лише редакцією, але загалом можна його оцінити у 13-14 тисяч екземплярів. Окремі номери потрапили навіть до бібліотек. Без відповіді залишилося лише одне питання: «Навіщо ми це робимо?». В аніме нас привело захоплення від краси картинки, широти тем і прикладу творчості японських аніматорів і мангак, що надихає. Нам завжди хотілося творити самим і підштовхувати до творчості інших, адже, як казали класики: «Життя коротке, мистецтво нескінченне». Плоди нашої творчості — це те, що залишиться після нас і говоритиме нашим голосом, коли нас самих уже не стане.
P.S. Для відважних є відео з виступом на 10 річницю аніме-видання СьогодНЯ!
