Якщо ви коли-небудь дивилися аніме, то швидше за все бачили в ньому панцу, тобто жіночі трусики. Також вони є у манзі, кіно та навіть у телевізійній рекламі. То чому ж панцу такі популярні саме в Японії?
Що ж, є дві прості відповіді, але обидві неправильні. Перша: усі японці – збоченці, і тут навіть обговорювати нічого. Друга: не слід бомбардувати одну й ту саму країну атомною бомбою двічі, оскільки інтерес до панцу з'явився саме після Другої світової війни, а до цього в японському гардеробі такого аксесуара зовсім не було.
Якщо прості відповіді не дають нам розуміння, чому панцу такі популярні, то давайте зазирнемо далі поверхневих оцінок і розберемося в природі речей. І спочатку потрібно спробувати відкинути свої забобони та спробувати подивитися на світ очима японця.
Погляд на світ і категорії, в яких він описується в кожній культурі, задають мова та її фізичне втілення – писемність. У Японії склалася унікальна ситуація, оскільки її писемність складається з трьох різних систем: кандзі (ієрогліфи для коренів слів), хіраґана (плавна складова абетка для закінчень та граматичних форм) та катакана (кутаста абетка для запозичених слів). З самого дитинства японці тренуються здійснювати мікроперемикання між трьома різними візуальними системами, що розвиває виняткову інтуїтивну та візуальну уважність до мікродеталей.
Все це у сумі формує у японців локально-контекстний фокус уваги. Для порівняння: у нас, як і у всіх європейців, фокус уваги є аналітичним. Якщо дуже спростити: ми фокусуємося спочатку на об'єкті спостереження, і тільки потім звертаємо увагу на навколишні деталі, а фон можемо зовсім проігнорувати. Японець спочатку оглядає фон і малі деталі для створення контексту, в який поміщений основний об'єкт. Таким чином, ми буквально дивимось на світ різними очима. Але зараз не про це.
Такий погляд на світ проявляється у двох концепціях. Перша – йохаку-но бі («краса білого простору»), принцип із японської каліграфії та живопису, де біле тло, на якому пишуть чорною тушшю, це не порожнє місце, а контекст для самого ієрогліфа. І те, яка форма білого простору формується після накреслення, стає так само важливо, як і сам ієрогліф.
А друга концепція – це шібуї, краса в малому, непомітному, недомовленому. Це базове поняття японської естетики, що означає скромну, ненав'язливу та стриману красу, яка розкривається не відразу. Головний принцип шібуї – «простота, що приховує глибину».
Звідси в класичній японській еротичній культурі завжди був фокус на контекст і малі, не кричущі деталі. Жінка у такій моделі часто сприймалася не як цілісний образ чи силует, а як сукупність окремих елементів, кожен із яких вказував на більше, ніж був сам. Так верхом еротизму вважалася демонстрація задньої частини шиї, яка ставала видною, якщо підняти волосся і приспустити комір кімоно. Такий прийом можна і зараз побачити в аніме, особливо якщо воно стилізоване під традиційну Японію. Ситуація не кричить, але створює контекст і дає простір для уяви.
«Але де тут панцу?» – вигукне нетерплячий читач. Справа в тому, що такого елемента гардеробу, як жіноча спідня білизна, у традиційному японському костюмі не було. І прийшов він у Японію лише після Другої світової війни разом із новою хвилею вестернізації. Прийшов досить різко і тому для нього навіть не знайшлося свого слова і довелося використовувати запозичене «панцу», що походить від англійського pants (в англійській – «штани/труси», але в японській означає саме «жіночі трусики»).
Окрім панцу до Японії прийшли ще й американські війська. А з собою вони принесли західний стриптиз, вірніше, запит на таке дозвілля, на який швидко відгукнулася індустрія розваг. Це сталося в 1945 році, але вже в 1950-му почалася Корейська війна і американським солдатам знайшлося більш пріоритетне заняття, ніж відвідування японського стриптизу, а в 1951 році відбулося підписання Сан-Франциського мирного договору, який припинив окупацію Країни вранішнього сонця, після чого американські солдати зникли з японських міст.
Але на місце американських солдатів до японських стриптиз-театрів (а тоді такі виступи проходили у приміщенні театрів на сцені) прийшла японська публіка. І стриптиз дуже швидко став популярним, причому у богеми та інтелектуалів того часу. На цьому тлі традиційні театри почали швидко втрачати свого глядача. І в 1950 році актриса театру Асака Міцуйо організувала покази сцен жіночого фехтування на мечах, при якому під час виконання енергійних піруетів можна було побачити її стегна, що виглядають з-під костюма! Вона вирішила протистояти популярному на той час стриптизу, заявивши: «Я боротимуся з еротизмом за допомогою еротизму. Якщо стриптиз – це відвертий імпортований еротизм, то я оберу японський вид еротизму – швидкоплинний погляд на оголену шкіру». У майбутньому вона отримає Орден Вранішнього Сонця за свій внесок у мистецтво, а це одна з найвищих державних нагород у Японії. Як видно з опису, оголення не було гарантованим або прогнозованим як у стриптизі. Воно вимагало від глядача уваги до деталей та вміння відволіктися від основної дії, зосередившись на непомітному, недомовленому як у принципі шібуї. На глядача це чинило ефект стимулювання бажань та пробудження уяви, показуючи лише мале.
Для опису того ефекту, який викликали ці виступи, придумали спеціальний термін «чірарізму», що в буквальному перекладі з японської означає «ефект проминання або миготіння» (від японського звуконаслідування чірарі – це швидкий, побіжний погляд або щось, що на мить з'явилося й зникло перед очима). Термін описує збудження, що виникає від тонкої чарівності, що походить від швидкоплинних поглядів на спідню білизну або оголену шкіру в рамках тимчасових або просторових обмежень, а не від прямих сексуальних контактів, таких як повна нагота. Видів чірарізму є дуже багато, але окремим виявом цього є панчіра (більш знайома нам під назвою «панцушот») – випадковий, ковзний погляд на панцу, що стався в невимушеній і завчасно непідлаштованій ситуації.
Ненавмисно західна культура відповіла на японський виклик. У 1955 році на екрани кінотеатрів вийшов голлівудський фільм The Seven Year Itch, в рекламній кампанії для якого сама Мерилін Монро показала найвеличніший панцушот в історії кіно, коли потік повітря з вентиляційної решітки нью-йоркського метро підняв поділ її сукні. У цьому моменті навіть японці закричали: «Спинись, хвилино, гарна ти!».
Саме панцу стали тією точкою, де зійшовся японський еротизм, з його натяками і демонстрацією малого для уяви більшого, і західний еротизм із демонстрацією чогось конкретного. І якщо йдеться про панцу, то ключовою деталлю є невимушеність, випадковість і неповторність ситуації, в якій ці панцу можна побачити. Тому на відміну від західної традиції, де існує парадна мереживна білизна, спеціально призначена для демонстрації, в аніме панцу – це проста біла білизна, власниця якої не планує її нікому показувати. При цьому самі панцу формують такий важливий контекст, через який змінюється ставлення до персонажа. Так, у зухвалої цундере може виявитися зворушлива білизна з ведмедиками, що натякає на те, що вона ще дитина всередині і вся її зухвалість напускна і є захисною реакцією. А у яндере трусики можуть виявитися несподівано провокаційними і це дасть глядачеві зрозуміти, що за спокійним фасадом ховається внутрішній вогонь.
Японська культура зазвичай дуже суворо ставиться до питань соціального порядку, сорому та суспільної поведінки. Пряма демонстрація сексуальності часто табуюється громадською мораллю. Однак, коли еротизм упакований у форму «випадкової миті» або «милування деталлю», він автоматично переходить із категорії «вульгарності» в категорію «естетичного переживання». Це дозволяє японцеві проживати свої емоції без почуття провини, адже він не просто дивиться на жіночі трусики, а практикує все те ж традиційне, національне споглядання краси світу, що вислизає. А творцям аніме це дозволяє вставляти панцу буквально у будь-який твір.
Повертаючись до питання, яке пролунало на початку статті: панцу – це матеріальне втілення культурного коду японців, що й забезпечило їм таку популярність.
Ця та інші статті доступні безкоштовно на buy me a coffee.
