Автор: Allesagna
Після поразки Японії у ДСВ у ній був встановлений окупаційний режим під лідерством США та союзників, однак останні відігравали не таку значну роль у реформації Японії, як США, тому у даному підрозділі буде йтися переважно про реформи та зміни, які були здійснені під впливом американської окупації.
Основні зміни відбулися у проміжку між 1945 та 1947 роками, саме у цей період було ліквідовано політику мілітаризму, був створений трибунал з метою покарання Японії за скоєні нею воєнні злочини та розформування японської армії. Слід зазначити, що до всіх змін був дотичний Генерал Армії Дуглас МакАртур, який й прийняв капітуляцію Японії від імені американської влади.
Основними моментами після початку періоду окупації було зменшення радикальних настроїв серед населення по відношенню до окупаційної влади та взяття під контроль залишків армії, які ще мали бажання боротися за ідеали мілітаризму та імперіалізму. До того ж з останнім теж потрібно було щось робити, адже імператор в Японії вважався щонайменше «Богом» серед людей, однак відповідно при руйнації цього образу могли б початися заворушення серед населення країни. Тому з метою запобігти цьому сценарію, під егідою американців була прийняли Конституцію 1947 року, яка переважно базувалася на Конституції Мейджі 1887. Ухвалення Конституції стало чинником перетворення Японії на парламентську демократію з конституційною монархією на чолі з Прем’єр-міністром та, формально, Імператором. Ця система будувалася на прикладі британської, де на чолі парламенту також перебуває Прем’єр-міністр.
Як уже зазначалося, наприкінці першого періоду, а саме у 1947 році була представлена нова японська конституція, однак перед тим як перейти до її аналізу та впливу на майбутнє Японії, варто розглянути, що саме сприяло її формуванню та чого саме прагнули досягнути США.
Згідно документу під назвою «Початкова політика Сполучених Штатів Америки після поразки щодо Японії» (скорочено SWNCC150/4/A), який був прийнятий Державно-військово-морським координаційним комітетом США (у подальшому SWNCC) на його 25-му засіданні 21 вересня 1945, кінцевою метою, яку поставили перед собою Сполучені Штати було, насамперед, забезпечення безпеки самих США та запобігання можливим загрозам з боку Японії світові. Другою ж метою було сприяння встановлення уряду, який, цитата «поважатиме права інших держав і підтримуватиме цілі Сполучених Штатів, відображені в ідеалах і принципах Статуту Організації Об'єднаних Націй». Також зазначалося, що в компетенцію союзників не входить нав’язування Японії будь-яких форм правління, які не були б підтриманні народом.
За документом, зазначеним вище, було затверджено конкретний порядок дій, за допомогою яких вищенаведені цілі були б реалізовані.
· Повне роззброєння та демобілізація Японії із подальшої демілітаризацією (про що буде йтися детальніше далі у підрозділі).
· Японська суверенітет буде обмежений до конкретних територій, а саме островами Хоншю, Хоккайдо, Кюшю, Шікоку та віддаленими островами.
· Японське суспільство буде заохочуватися та сприяти розвитку індивідуальних свобод та поваги до основних прав людини, зокрема у сферах віросповідання, зібрань, слова та преси. Крім того, стимулюватиметься створення демократичних і представницьких організацій.
· Також замість політики мілітаризму японська політика буде зосереджена на розвитку економіки Японії, щоб задовільнити потреби суспільства у мирний час.
Згідно інформації з веб-сайту бібліотеки Конгресу США та мемуарам Генерала МакАртура (також відомого під званням SCAP – Головнокомандувач союзними окупаційними військами, англ. Supreme Commander of the Allied Powers; однак це звання використовувалося переважно для найменування штаб-квартири, де головував Генерал), на момент капітуляції Імператорські війська Японії налічували близько семи мільйонів осіб. Вони складалися з 154 сухопутних дивізій, 136 бригад, і близько 20 великих військово-морських частин. Близько половини військовослужбовців базувалися на основних японських островах, а загалом усі війська були розкинуті дугою від Маньчжурії до Соломонових островів та на деяких островах центральної та південно-західної частини Тихого океану.
Після укладення Потсдамської декларації, яка юридично затвердила завершення ДСВ, та повернення делегації з питань капітуляції до Японії у серпні 1945 року був започаткований комплексний механізм демілітаризації «країни сонця, що сходить».
План США полягав у перетворенні тодішніх міністерств армії та флоту Японії на два окремих міністерства, Перше та Друге міністерство демобілізації. Вони були створені 30 листопада 1945 року, обидва департаменти мали б бути укомплектовані переважно цивільними особами та, по мірі проходження демобілізації, скорочуватися до моменту завершення процесу з їх подальшим розформуванням.
Необхідно зазначити, що Перше демобілізаційне міністерство відповідало за безпосередню демобілізацію в армії, у той час як Друге міністерство демобілізації займалося справами флоту та процесом репатріації полонених та солдатів, які знаходилися поза межами офіційних кордонів Японії, встановлених після завершення Другої світової війни.
Процес проходив у два етапи, умовно можна їх назвати «Первинна демобілізація» та «Реорганізація», перший етап завершився приблизно 30 лютого 1945 року, у цей ж період було розпочато другий етап.
Виходячи із поданої вище інформації та згідно «Загальній програмі демобілізації» виникає необхідність у її характеристиці.
Зважаючи на те, що відомості про стан та кількість військових сил на той момент були відомі, даний процес був розбитий на декілька секторів, які будуть коротко описані нижче.
На той час японське військо складалась із двох основних складових – армія та флот, які підпорядковувались безпосередньо Імперському генеральному штабу (далі ІГШ).
Армія складалась із трьох основних груп:
«Перша загальна армія», яка базувалася на півночі Хоншю, від Аоморі до Нагої та була найбільшою серед трьох представлених. Вона налічувала 852.060 чоловік осіб, до жовтня 1945 року було демобілізовано близько 90% від цього числа.
«Друга загальна армія», яка у свою чергу дислокувалася на південній частині Хоншю, від тієї ж Нагої до Шімонсекі, а також на Шікоку та Кюшю, її чисельність налічувала 700.723 особи. Не дивлячись на факт меншого числа особового складу демобілізаційний процес цього формування був повільнішим, аніж у Першій загальній армії, у той же період було демобілізовано тільки близько 75%. Цей факт був пов’язаний із жахливим станом транспортної системи, через яку солдатів довго не могли відправити на демобілізацію по місцю їх проживання.
Останньою ж складовою сухопутних сил Японії була П’ята армія, яка безпосередньо підпорядковувалася ІГШ, в обхід армійському командуванню. Їх місцезнаходження було визначене островом Хоккайдо, Карафуто островами Чішіма (нині окуповано рф під назвою «Курильські острови»). Загальний склад налічував 150.700 осіб, але демобілізація представленої структури була досить важким процесом, адже деяка кількість особового складу, а саме 72.600 осіб знаходилася під окупацією СРСР, що унеможливлювало швидкі темпи демобілізаційного процесу. Для порівняння, до кінця листопада 1945 року весь склад П’ятої армії, який перебував під юрисдикцією SCAP був повністю демобілізований, у той час як активний процес репатріації (процес повернення полонених) почався лише у грудні 1946 року.
Що стосується військово-морського флоту, себто ВМФ Японії, то демобілізація цього сектору відбувалася більш швидкими темпами. Усього ВМФ налічував близько 1,2 мільйонів особового складу. Структура ВМФ складалася з Військово-морського відділу Імператорського генерального штабу, штабу флоту, Південно-західного територіального флоту, Південно-східного територіального флоту і об'єднаного штабу військово-морських сил, а також десяти військово-морських станцій, п'яти територіальних флотів, трьох військово-повітряних флотів і одного об'єднаного командного корпусу.
Як уже зазначалося, процес звільнення з військової служби у ВМФ був швидшим за аналогічний процес у структурі сухопутних військ, за даними вже згаданої бібліотеки Конгресу США, до 10 вересня 1945 року було демобілізовано близько 85% особового складу, а до листопада того ж року залишились лише особи, які були звільнені з ВМФ та переведені до Другого міністерства демобілізації на цивільних посадах.
Незважаючи на це, ВМФ Японії продовжив виконувати місії морського призначення, в основному це стосувалося розмінування, експлуатації роззброєних воєнних суден, які були задіяні у процесі репатріаційних перевезень та обслуговування японських воєнних кораблів, які знаходилися у власності союзників.
Водночас доцільно звернути увагу на Військово-повітряні сили Японії, адже, на відміну від уже перелічених армії та флоту, ВПС не були окремою частиною Імперських збройних сил, а входили у структуру армії та флоту. Іншими словами, ВПС Японії поділялися на армійські та флотські частини. Усього особовий склад був представлений 553.537 особами, з яких 262 тисячі були військовослужбовцями ВПС Армії та 291.537 були частиною ВПС Флоту. Особовий склад ВПС за межами імперії був звільнений разом з іншими військами і не був включений до списків або не розглядався окремо. Дев'яносто п'ять відсотків особового складу ВПС Японії було звільнено до жовтня; до середини грудня Військово-повітряні сили японської армії і флоту припинили своє існування.
У той час, як проводилася демобілізація національних військ, які безпосередньо знаходилися на офіційно затвердженій території Японії, велика частина японського війська знаходилася поза його межами та потребувала негайної репатріації.
Цей процес почався одночасно після капітуляції Японії. За межами Японії перебувало одночасно до 6,5 мільйонів осіб, з яких 3.450.000 були військовими, решта були цивільні, які працювали на військову промисловість, або заселяли зайняті Імперської армією території.
Процес проходження репатріації проходив доволі швидкими темпами майже у всіх регіонах, окрім вже зазначеного регіону, який контролювали СРСР (острови Чішіма). Як уже було згадано, активна фаза повернення полонених та пересічних цивільних громадян Японії почалася у грудні 1946 року і до періоду грудня 1948 року на території, окупованій Радянським Союзом знаходилось біля 409 тисяч осіб, які потребували повернення на Батьківщину.
Переходячи до самого юридичного процесу оформлення репатріації, то він був застарілим, оскільки використовувався механізм, який був запроваджених ще за імперської влади. Усе почало змінюватися тільки 28 вересня 1945 року, майже через місяць після офіційного підписання капітуляції Японії 2 вересня 1945 року.
Під керівництвом військового та військово-морського міністерства до 10 жовтня були створені центри під назвою «Бюро допомоги репатріантам». Ці центри допомагали як роззброєним військовим формуванням, так й окремим особам. З часом представлені установи були передані під юрисдикцію Міністерству добробуту Японії.
Колишні військові демобілізаційні відомства, що функціонували у приймальних центрах, здійснювали виключно оформлення необхідної документації для належного звільнення репатрійованих військовослужбовців і моряків від подальшої служби. Після цього вони були направлені до місць постійної дислокації.
Підводячи підсумки першого етапу демобілізації можна сказати, що сам процес проходив досить швидко по міркам навіть Генерала Дугласа МакАртура, який 15 жовтня 1945 року у своєму зверненні по радіо до американського народу заявляв:
«Я не знаю жодної демобілізації в історії, ні під час війни, ні в мирний час, ні нашою, ні будь-якою іншою країною, яка була б здійснена так швидко і так безболісно. В Японії заборонено все військове, морське і повітряне.
Це кінець її військової могутності та військового впливу на міжнародні справи. Вона більше не вважається ні великою, ні малою світовою державою. Її шлях у майбутньому, якщо вона хоче вижити, має бути обмежений шляхами миру».
Біля семи мільйонів осіб були звільнені, що також вдарило по економіці Японії, яка й так перебувала у стагнації та потребувала значної реформації, саме про ці процеси буде йтися пізніше у даному підрозділі.
Це були безпрецедентні по своїм масштабам демобілізаційні процеси, однак які з часом також потрібно було адаптувати, адже представлений процес має на меті не тільки звільнення з військової служби, а й адаптування відповідних органів до нового порядку в країні.
Загалом процес реорганізації можна охарактеризувати як завершення демобілізаційного процесу та поступове скорочення відповідних інституцій до рівня префектурних із подальшою ліквідацією або злиттям із іншими.
Якщо більш детально, то вже згадані Перше та Друге міністерство демобілізації є представниками даної реорганізації. Їх очільником мав обов’язково бути цивільний міністр, не пов’язаний із військовими структурами, ним став Прем’єр-міністр Кіджуро Шідехара, а сам штат був частково укомплектований з офіцерів демобілізованих підрозділів, але вони працювали у якості цивільних.
У червні 1946 року міністерства були перейменовані у Перше і Друге демобілізаційне бюро, також відбулося скорочення їх чисельності. Це трапилося через факт природного скорочення процесу демобілізації. Після скорочення бюро підпорядковувалися «Єдиній демобілізаційній раді» на чолі із тим же Прем’єр-міністром. Основна організація демобілізаційної ради залишалася незмінною до моменту її розпуску 15 жовтня 1947 року. До цього часу було виконано більше половини її завдань. Відбулося поступове і помітне скорочення персоналу.
У подальшому, Перше демобілізаційне бюро та його регіональні агентства перейшли під юрисдикцію Міністерства соціального забезпечення, яке вже частково відповідало за управління центрами репатріації. Друге демобілізаційне бюро та його регіональні агентства тимчасово перейшли під керівництво канцелярії Прем'єр-міністра Японії. Для скорочення демобілізаційного апарату SCAP 10 січня 1948 року припинила функціонування Другого демобілізаційного бюро. Його завдання щодо розмінування, технічного обслуговування кораблів та пов'язаних з цим видів діяльності були передані Морському бюро Міністерства транспорту, тоді як інші функції, пов'язані з цими видами діяльності, були переведені на Перше демобілізаційне бюро, яке потім було перейменоване у просто «Демобілізаційне бюро».
Також що стосується Штабів полкових округів у столицях префектур, вони були скасовані та замінені «Місцевим бюро допомоги», які підпорядковувалися Демобілізаційному міністерству. Вони були укомплектовані звільненими офіцерами. Ці бюро були відповідальні за завершення оформлення репатріантів та слугували контактами між ще нерепатрійованими особами та їх сім’ями. Через деякий час вони були передані під юрисдикцію Міністерства внутрішніх справ. Це було зроблено для подальшого переходу їх у підвідомчість префектурним органам цивільної влади.
Подальші зміни також стосувалися скорочення інституцій до повної їх ліквідації. Станом на травень 1948 року на території Японії залишилися лише три порти, які приймали репатрійованих, вже на той час основна частина інституцій була закрита. Основні функції по репатріації буде виконував відділ під назвою «Агентство допомоги у справах репатріації» при Міністерстві соціального забезпечення.
Загалом основну частину демобілізації на цьому можна вважати завершеною, адже подальші дії будуть стосуватися справ повернення військовополонених та цивільних до Японії. По плану японського уряду після завершення процесу репатріації агентства мали перетворити на бюро, яке мало проіснувати рік із подальшою ліквідацією. Отже офіційною датою завершення японській демобілізації можна вважати кінець 1948 року.
