Сьогодні мала розмову із сином та його побратимами, після 40 днів мовчання і очікувань. І виникли такі рядкі. Ці рядки присвячую тим хто чекає і тим кого чекають.
Я поруч з тобою,мій сину
коли тобі важко.
Подумки я обіймаю тебе,
мій рідненький.
Коли темрява тисне на груди
і земля гуде під ногами —
знай:
моє серце стоїть за твоєю спиною.
Я мовчу, щоб не заважати жити.
Я молюсь, щоб ти дійшов.
Кожен твій крок
я тримаю любов’ю.
Повертайся.
Навіть якщо дуже повільно.
Я тут.
Я чекаю.
Я з тобою.
Розмова між нулями
— Сину…
— Мам… я тут.
Не плач. Я чую навіть мовчання.
Тримайся — я тримаю небо.
Тут темно,
але я пам’ятаю твої руки
і запах дому вранці.
— Ти повернешся?
— Я йду, мам. Я йду до тебе.
Якщо раптом зв’язок обірветься —
знай: я не зник.
Я в твоїй молитві.
У кожному «бережи».
— Синочку…
— Я чую. Навіть тут.
Між виходом на нулі
і першим кроком назад
стоїть твоя любов.
Вона веде.
Ми тут. Ми чекаємо.
Ми не герої — ми просто рідні.
Мами, дружини, діти, батьки.
Ми вчимося дихати між новинами
і не падати від кожного «як ти?».
Ми варимо борщ і тримаємось за чашку,
ніби за руку — аби не впасти.
Ми молимось тихо. Без пафосу.
Просто: повернись… будь ласка…
Наші ночі — без сну і без часу,
наші ранки — з серцем у п’ятах.
Ми сильні не тому, що не болить,
а тому, що болить — і ми живі.
Ми чекаємо не з прапорами,
а з вузликом страху в грудях.
Та любов наша — броня міцніша,
ніж будь-який метал на війні.
Повертайся.
Тут світло горить.
Тут тебе ще називають по імені.
Тут ти — не війна.
Ти — рідний.
І ми чекаємо.
