Вечір 5 лютого 2022 року. Кількасот глядачів зібралися в залі Маріупольської камерної філармонії на прем'єрі вистави "Крик".
Сюжет п'єси турецького драматурга Тунджера Джюдженоглу, здається, не має нічого спільного з приморським українським містом.
Мешканці вигаданого селища, з усіх боків оточеного горами, дев'ять місяців на рік розмовляють пошепки через страх сходження снігових лавин.
"Тільки уяви собі – десь лунає гуркіт, і нас більше немає! І нічого не можна вдіяти…" – каже один із героїв п'єси.
Не мине й кількох місяців, як півмільйонний Маріуполь перетвориться на моторошні апокаліптичні декорації та найбільшу в історії Європи 21-го століття братську могилу.
Комусь із мешканців вдасться вибратися з обложеного, а згодом окупованого росіянами міста. За даними мера міста Вадима Бойченка, таких понад 200 тисяч.
Десятки тисяч маріупольців загинуть під завалами, перетворившись на будівельне сміття, згодом пущене "визволителями" на переробку. Росії потрібно багато бетонної крихти.
58-річний маріупольський фотограф Євген Сосновський – один із тих, хто ввечері 5 лютого грав у виставі "Крик".
"Найстрашніше – коли немає виходу…" – сам того не знаючи, пророкував він зі сцени.
Вийти з окупованого міста, проминаючи десятки російських блокпостів, йому вдасться лише за 65 діб від початку вторгнення.
Завдяки Євгену світ дізнався про щоденник його внучатого племінника – 8-річного Єгора Кравцова.
"У меня умерло две собаки и бабуся Галя и любимый город Мариуполь", – писав Єгор навесні минулого року.
– Наразі я не знаю, як можна звільнити Маріуполь, – каже Євген Сосновський 17 місяців по тому. – Звільнити можна територію. Але навіть якщо його відбудують, це буде місто з іншою душею.
11-го вересня 2001-го в Нью-Йорку терористи знищили два хмарочоси. Загинули люди, зараз на тому місці меморіал.
В Маріуполі тисячі таких місць. Тут стояв будинок, під завалами якого залишилися десятки людей. На цій вулиці росіяни зробили дорогу з перероблених уламків разом із людськими залишками. Тут драмтеатр, у підвалі якого загинули сотні людей. Я не уявляю, як у майбутньому на цьому місці грати вистави.
Для мене там вціліли лише могили батьків і море.
За чотири кроки до катастрофи
Добігти до берега моря, вийти на пірс, подихати солоним повітрям Азова і вздовж берега в зворотній бік – 8 кілометрів ранкової пробіжки.
Від центра Києва, де ми зустрілися з Євгеном Сосновським, до Маріуполя – майже 800 кілометрів. Але відстань – не проблема, коли йдеться про місто, що існує в пам'яті та на світлинах.
Євген проводить нас своїм улюбленим маріупольським маршрутом.
Одноповерхові будиночки, на які зазвичай не звертають уваги подорожні. Центр Маріуполя ввечері, коли вмикали ілюмінацію.
"Навіть у європейських містах такого не бачив. У нас вирішили зробити по-багатому, але справді було дуже красиво", – пишається наш гід.
Колишній палац піонерів, де учасник театрального гуртка Женя Сосновський вперше вийшов на сцену у виставі про дітей війни – Другої світової. Гурток, звісно, мав назву "Красный галстук".
"Будинок з годинником". Його знищили навесні 2022-го і знесли в грудні того ж року.
Колись у "будинку з годинником" було фотоательє "Казка". Камера на великому штативі й обов'язкове "Увага, зараз вилетить пташка".
За дипломом Євген – інженер-технолог зварювального обладнання. З дитинства захоплювався фотографією та театром.
Його фотоархіви, що дивом вдалося вивезти з окупованого міста – хроніка українського Маріуполя.
– Боляче сьогодні чути, що маріупольці самі в усьому винні. Нібито це місто, де жили виключно прихильники "русского мира".
Бути патріотом у Маріуполі набагато важче, ніж у Львові або навіть у Києві. Але навіть навесні 2014-го року, коли містом бігали озброєні "ДНРівці", люди не тільки виходили на вулиці з українськими лозунгами. Вони допомагали нашим військовим на блокпостах – сигаретами, одягом, їжею.
Сосновський був серед тих, хто в квітні 2014-го з українськими прапорами йшов ходою від Драмтеатру до пам'ятника Шевченку. Раптом під'їхали дві автівки, звідки вистрибнули "титушки" і почали битами дубасити проукраїнських активістів.
– Перший удар взяв на себе мій планшет, яким я знімав відео, – згадує Євген. – Другий прийшовся по руці. Вони просто перебили руку на дві частини. Все це відбувалось в 20-30 метрах від районного відділку міліції, двері якого були зачинені. Врешті нікого з нападників не посадили – не знайшли складу злочину.
Мером Маріуполя тоді був Юрій Хотлубей, який деякий час взагалі не знав куди притулитися. Підтримки з Києва не було. А тут бігають хлопці з автоматами. На одному з мітингів від нього вимагали сказати, чи підтримує він "ДНР". На що він відповів: "Я підтримую народ, я разом із народом". З яким народом, щоправда, не уточнив.
Фото дівчинки Насті, яка обіймає руку свого батька, бійця "Азову" Євгена Карася з позивним "Тахо", я зробив 16 червня 2018 року під час святкування річниці звільнення Маріуполя. Євген загинув 7 березня 2022-го. Попрощатися з героєм його родина змогла тільки через 14 місяців... Всі ці 14 місяців Ірина Карась шукала способи повернути з окупованої території тіло загиблого чоловіка, а Настя продовжувала писати татові повідомлення.
До 24-го лютого минулого року Маріуполь був більш українським, ніж Київ, вважає Сосновський. Прапори були не лише на держустановах, а на балконах, у приватному секторі, у дворах.
Розповідає Євген Сосновський:
13 вересня 2014-го маріупольці зібрались на площі Свободи і всі разом вишивали найбільшу карту України. Одна дівчинка запам'яталась найбільше. Вона була незряча. А у березні 2022-го вона загинула у своїй квартирі разом із чоловіком, який також був сліпий, і мамою. В їхній будинок влучила російська авіабомба. Згоріли живцем, навіть не було кого ховати …
2022-й рік Євген зустрічав вдома з дружиною. Звичайний Новий рік, родинне свято. Про погане думати не хотілося.
Напередодні, як багато років поспіль, він фотографував місто. Каток. Святкова ілюмінація. Новорічні прикраси. Посмішки.
На одному з фото, яке він виклав тоді у фейсбуці, головна ялинка на фоні фасаду драмтеатру. Великі цифри – "2022". І підпис: "За чотири кроки до… Маріуполь, 27 грудня 2021 року".
"Бачиш на вулиці тіло – йдеш і не звертаєш уваги"
"Лунає гуркіт, і нас більше немає! І нічого не можна вдіяти…"
Цей рефрен із вистави "Крик" Євген Сосновський згадував майже щодня, починаючи з 3-го березня 2022-го, коли росіяни вперше обстріляли його будинок.
Спочатку він намагався рахувати дні після 24-го лютого. 5-й день, 7-й, 10-й – щось обов'язково станеться, хтось має зупинити варварів – Європа, світ. До 15 днів рахував, а потім кинув. Плуталися дати, дні тижня – яка різниця, вівторок чи неділя.
– Коли все почалося, я читав третю частину книги "Атлант розправив плечі" Айн Ренд. Навіть під обстрілами, сидячи у своєму коридорчику, примушував себе прочитати хоча б десять сторінок на день. Умовляв себе, що коли дочитаю, все закінчиться.
На той момент сирени тривог вже не турбували маріупольців. Про черговий обстріл вони дізнавались, коли все навколо починало вибухати.
“В Маріуполі не було такого, щоб хтось тебе з-під уламків витягував. Якщо хтось опинився під тими завалами, навіть якщо він живий, гинув від того, що не міг вибратися”, - говорить Євген Сосновський.
Вранці 20 березня Сосновський вийшов на вулицю з під'їзду і побачив, що з шістьох багатоповерхівок у дворі відносно непошкодженими залишилися лише дві.
– О 2-ій годині дня в квартиру увірвалися кадирівці. Одразу схопили мене за руки і почали їх розглядати – можливо, шукали сліди від зброї чи татуювання. А потім кажуть: "Вимітайтесь усі".
Євген з дружиною, племінницею і двома її дітьми, які на той момент переховувалися в нього в квартирі, пішли в підвал сусіднього будинку. Тієї ночі після чергового обстрілу почалася пожежа, пластикові труби розплавилися і гарячий потік полився у підвал. Води була одна баклажка, тому вогонь гасили землею.
А наступного ранку він вийшов у двір і побачив, що від його будинку залишилися обвуглені голі стіни та чорні очниці вікон.
Біля під'їзду лежало обгоріле тіло. Може, хтось із сусідів, впізнати було неможливо…
– Інший сусід працював дитячим лікарем. В той день він був на чергуванні. Все, що залишилося від його дружини в спаленій квартирі, він зібрав у невеликий пакетик. Потім намагався отримати свідоцтво про смерть, пішов у якусь контору. Його питають: "Де тіло дружини?". Він дістає цей пакетик: "Ось тіло".
В певний момент відключаєшся від усього і в тебе лише одна думка – вижити. Мабуть, така захисна реакція. Запобіжники, що давали можливість все витримувати. Все зайве відсікається. Бачиш на вулиці тіло, ще одне тіло – йдеш повз них.
Люди в підвалі – як завжди і скрізь – поводилися по-різному. Хтось одного ранку приніс Євгену та його близьким каструльку з гарячим супом. Інший мешканець того ж будинку здав його "ДНРівцям" – хотів вислужитися перед новою владою, аби отримати квартиру сусідів.
– Він бачив, що я щось фотографую. Кличе мене з підвалу надвір: "Женя, ходи сюди, хочуть з тобою поговорити". А біля нього стоять озброєні люди. "Іди сюди, корреспонденте, розповідай, що назнімав".
Довелося грати роль простака. Кажу, фотографував, як люди кашу варили, щось таке. Мабуть, впевнено казав, вони повірили, хоча пригрозили: "Чеченці вам голови різали? Ні? А ми будемо різати". Але, на щастя, відпустили.
Звісно, якби вони спустилися в підвал і перевірили мої речі, все б скінчилося для мене погано. Тому що в сумці була камера, а там азовці, морпіхи, дуже багато синьо-жовтого.
Того дня ми вирішили не випробовувати долю й пішли з підвалу до приватного будинку тещі, майже зруйнованого.
20 квітня дружина Євгена почула, що того дня має бути евакуація із західної околиці міста за маршрутом Маріуполь – Мангуш – Бердянськ – Токмак – Оріхів – Запоріжжя. Близько 250 людей чекали на автобуси, але вони не приїхали. Наступного дня те саме, і через день.
– Зрештою ми вирішили вибиратися самотужки. Шукали приватних перевізників. Один попросив 400 доларів з людини – і обов'язкова фільтрація на російських блокпостах. Але фільтрацію, скоріш за все, я б не пройшов. Багато людей знають про мої погляди, мої фото можна було побачити на українських сайтах, достатньо загуглити прізвище.
Вдалося знайти хлопця, який погодився нас вивезти з міста без фільтрації – якимись окольними шляхами. Нескладно уявити, що було б, якби росіяни знайшли мої фотоархіви. Я розумів, що ризикую, але не міг залишити все це. Для мене ці фотографії – частина не лише власної біографії, а й історії Маріуполя.
20-го квітня Євген, його дружина і 90-річна теща востаннє вийшли з того, що залишилося від її будинку в приватному секторі Маріуполя. Вони сподівалися, що того ж вечора будуть у Запоріжжі. А опинилися там лише 3 травня, пройшовши десятки російських і "ДНРівських" блокпостів і всі кола пекла.
"Трохи недочуваю, але живий"
Вересень 2023-го. В київській галереї "Лавра" показують виставу "Обличчя кольору “війна". Кілька десятків стільців для глядачів і мінімалістичні декорації.
Актори грають самих себе, якщо слово "грають" у цьому випадку доречне.
Майже всі вони і режисер Олексій Гнатюк перебували в Маріуполі під час блокади та окупації міста.
"Нещодавно ми намагалися поховати двох жінок, яких вбило "Градом", не вийшло. Земля сильно промерзла і тепер вони лежать у пакетах на лавочці.
А ще ми з'їли собаку. Ні, ми його не вбивали, за нас це зробили уламки, але все-таки ми його з'їли. Думаю, саме в той момент частинка мене померла, і я більше не вмію посміхатися. Я радію снігу і дощу, тому що його можна пити, але посміхатися більше не можу", – звертається до глядачів один із акторів.
– Люди щось чули про трагедію Маріуполя, але не уявляють масштаб катастрофи, – каже Євген. – Коли ми вперше показували "Обличчя кольору війни" в липні минулого року в київському Театрі на Подолі, підходили глядачі і питали: "А що, у вас справді не було їжі? Ви справді з'їли собаку?"
З травня 2022-го Сосновський живе в Києві. Під час повітряних тривог в укриття не поспішає. Упевнений, якщо вижив у Маріуполі, для чогось доля зберігатиме його і далі. Можливо, для того, щоб розповідати про трагедію міста.
Іноді він бачить Маріуполь уві сні.
– Починає все гупати, а ти кудись біжиш, намагаєшся врятуватися з дітьми. Але, як завжди буває уві сні, ноги заплітаються, ти робиш кроки, а вони не робляться. І я розумію, що знову все починається.
"Я живий… Чуєте мене – я живий!.. Так, цей непотріб рвонув прямо поруч зі мною. Будинок разнесло вщент. Мене закидало камінням. І в якусь мить мені здалося, що це все. Що я більше ніколи не побачу вас…
Але я живий! Трохи недочуваю, але живий!.. Я вибрався звідти. Бо не міг залишитись там. Не міг залишити вас. Не міг залишитись без вас. Живий… Живий…" – майже кричить зі сцени Євген Сосновський.
Гаразд, живий – погоджується світ.
Після того, як йому вдалося вирватися з Маріуполя, Євгена розривали журналісти. Шикувалися в чергу на інтерв'ю, просили фотографії з його "Маріупольського щоденника". Він нікому не відмовляв. Світ має знати.
З часом охочих говорити про Маріуполь поменшало. У цю безодню краще не зазирати, якщо не хочеш, щоб вона зазирнула в тебе і там залишилася назавжди, підказує інстинкт самозбереження.
Про окуповане місто зазвичай сьогодні згадують, лише коли там трапляється чергова "бавовна" або туди приїжджають китайські блогери і співають "Катюшу" в зруйнованому драмтеатрі.
Восени минулого року Сосновський довго і докладно розповідав про життя в обложеному місті німецькому журналісту. Після розмови той надовго зник. А в січні 2023-го зрештою написав:
"Дуже шкода – мені сказали, що не можуть опублікувати статтю. Причина полягає в тому, що матеріал занадто старий і більше не є актуальним у новинах…"
