Не розкрию великої таємниці, заявивши що світ ми сприймаємо по різному. Найочевидніше це проявляється за різниці в сенсорних системах. Проте, є розбіжності, які виявити складніше ніж, наприклад, глухоту чи дальтонізм, засвідчити які можна прямим експериментом. Коли мова заходить далі, ніж безпосередній опис реальності, відмінності покриваються туманом зі слів та сталих виразів, що ускладнює їх пошук.
Чудовою демонстрацією відмінності, про яку тут буде йти мова, є дошкільний задачник з математики. Десь серед його сторінок, зможемо знайти класичний вислів — “уявіть три яблука”. Метою задачника є навчити оперувати числами, тому в деталі процесу він не має заглиблюватись. Більшість вихованців візуально відтворить у своїх головах ці три яблука, проведе необхідні операції з додавання чи віднімання, й рушить до наступного питання. Я також проведу всі ті самі операції, але без жодного зображення у голові, не підозрюючи навіть про подібну можливість, уявивши ті яблука своїм власним чином.
Оскільки розуміння, що структуруватиме уявлення, ще не виокремлює відмінність, різниця залишається непоміченою. Життя, без можливості проявити візуальний образ у голові, сприймається за єдину можливу норму. Але здається я знаю, де варто шукати перші підозри. Тож почнімо з того, що не будемо думати про слона.
Пропозиція "не думати про слона", скоріш за все, вперше була почута десь у середній школі. Почута, й зустріта з нерозумінням. "Добре, не думаю". "Не можеш не думати". "Та ні, не думаю". Тиша. Пустота. Дзен.
Четверта ночі, більше десятиріччя потому. Цікаво, звідки пішло це "don't think of an elephant"? У якогось американського лінгвіста є книжка з відповідною назвою, але ї контекст там був політичний. Щось про важливість фреймінгу проблеми, і те як опозиція до встановлених опонентом концептуальних рамок лише їх посилює. Погоджуюсь, той, хто задає рамки, контролює дискусію, але навряд чи це розуміння є першоджерелом про слона. Оригінальний, множинний і народний слон, міг би бути чи то рожевий, чи то в кімнаті, здається це не важливо.
Точно можу сказати одне: картинки слона в голові не було вже тоді. Як не вміщались до голови і декілька інших картинок, що видавались мені шахрайсько-фантастичними. Вони викликали підозри, але одразу списувались на рахунок фокусів, метафор та побрехеньок.
Наприклад, мнемотехніки здавались унікальними суперздібностями. Кажете, можна побудувати "палаци розуму" щоб ефективніше зберігати спогади? Або спростити собі запам'ятовування ряду об'єктів, відбивши їх поєднання картинкою собі у голові?
Штучні спогади теж не викликають довіри. Кажете, можна переконати людину, що вона літала повітряною кулею, детально "змалювавши" їй це у голові? Або пам'ятаєш, або ні. Принаймні межа малоймовірності події має бути?
Фреймінг подібних проблем одразу змінюється, коли приходить розуміння. Коли знаходиться підходяще слово. Ох вже ці слова, варто одному маленькому набору літер прорости в семантичну мережу, і ось вже ми захищаємо розрізнення, якого лише мить назад для нас не існувало. Той, хто приводить слона, вирішує якими будуть правила дебатів.
Афантазія. Пряме трактування як "відсутність фантазії" є оманливим. Вперше концептуалізоване Аристотелем, слово "фантазія" покладається коріннями значень на "робити видимим, являти, показувати собі", доходячи до значення "презентувати до свідомості". Ближче до поняття "уявляти" зі значенням "зображати", ніж до англійського "imagine", що також містить значення "копіювати, імітувати". Так чи інакше, ні відсутність уяви, ні відсутність imagination, не є гарним поясненням того, чим є афантазія - проблемами з [передусім візуальним] проявленням образів. Можливо уявити, але не проявити. Можливо обрізати клаптик світу, але його внутрішня імітація втрачатиме у досконалості, обходячись без притаманної сенсорним системам інформації.
Нормально жити, не приділяючи багато уваги тому, наскільки по різному ми парсимо світ. Коли вперше подібна відмінність була встановлена? Згідно небайдужому дописувачу вікіпедії, вперше задокументовано у 11880 році людської ери, тоді як термін введено 135 років потому. І все задля того щоб я міг про нього дізнатись у випадковому ролику з рекомендацій ютубу, десь ще роки через 3.
Дійсно, досить недавнє відкриття. Воно ї не дивно, для проявлення даного феномену найкраще сприяють унікальні випадки, коли пацієнт втрачає здібність вбачати образи після травми чи подібного інциденту. Тільки зміна у власному сприйнятті дає можливість порівнювати досвіди. Цікаво, чи зустрічається цей стан частіше зараз? Нехай маємо десь до 4% населення з відсутньою, в тій чи іншій мірі, візуальною уявою, порівняти це з минулим можливостей немає.
Усвідомлення різниці, що приходить зі знанням про феномен, нарешті впорядковує речі, що здавалося, були не на своїх місцях. Так значить “уявіть себе на березі моря під час медитації” не просто метафорична гра словами! По іншому перед тобою постають інструкції зі створення тульп та уроки геометрії. Не те щоб відсутність лінійки “за очима” заважала ходити на олімпіяди, але зайвою вона точно не була б.
Тепер зрозуміло, чому дехто каже, що “по іншому уявляв персонажа коли читав”! Або “у житті ти виглядаєш інакше, ніж я тебе уявляв”! Певно вони дійсно уявляли! Мені ж бо книжку приємно читати й без фільму в голові, принаймні, коли не вимагається побудова складної просторової сцени. Якщо захочу уявити, попрошу в інших нейромереж.
Ну й, звісно, змінюється погляд на пам’ять. Знімаючи підозри з мнемотехнік, приймаєш факт, що запам’ятати щось “чисто візуально” для тебе не найпростіший варіант. Включно з автобіографічними спогадами. Якщо не зачепити за слова, не наративізувати, то забувається, вивітрюється... Хоча вберегтися від хибних спогадів схоже легше. Певним чином, “пам’ятати” і “розуміти” зливається. Дитячих спогадів не може бути, бо ї розуміння тоді не поставало.
Щодо інших джерел сенсорної інформації, запах і смак для мене теж неуявні. А от зі слухом складніше. Наспівати щось мовчки не є проблемою, але з реальним звуком дане проявлення ніяк не сплутати. Звук усередині ніби позбавлений певних фундаментальних характеристик (окрім, очевидно, відсутності зовнішнього джерела). Є щось від Абсолюту в неперервному монолозі голосом, повністю нейтральним, втім здатним до змін інтонації та імітації. Але цей внутрішній голос не може кричати, що має бути важливою відмінністю. Приглушеність, ніби з-під водної глибини. Затоплення під товщею розриву між світом внутрішнім і зовнішнім лише підкреслює нереальність.
Цікаво погадати, чи складнощі в музичній школі були загальним досвідом, чи викликані специфікою уяви. А можливо слід поглянути з іншого боку — за відсутності навичку мені привили хоч щось. Все ж історії, як хтось зміг “повернути собі фантазію”, поступово тренуючи навичку візуальної уяви, трапляються.
Потік думок є доволі інтимним процесом, тому відсортувати відмінності, які мають відношення до специфіки уяви, складно. Скоріш за все, на особливості мовного переходу й вивчення нових мов більше впливатиме досвід білінгвальності, аніж особливості фантазії. Втім, якщо відмінності ходу думок при перекладі мені зрозумілі, люди, що думають не-текстом, залишаються недосяжними. Образність та логіка плетіння думок, коли обгортання їх у слова є лише необов’язковою грою, все ще сприймається як та метафоричність, якою була візуальна уява до знання про афантазію. Що вже казати на рахунок синестезії, віддаленість досвіду якої стає лише виразніше. Не маючи у репертуарі уяви набору інструментів, допускати варіації їх сплетіння не приходиться.
Дуже ймовірно, що те, як ми уявляємо, впливатиме на те як ми створюватимемо. Не маючи можливості проявити бажане перед початком роботи, сам процес стає подібним до ітеративного пошуку, різьблення. Відсутня фінальна мета, тільки напрямок і шлях. Займаєшся промптингом без нейромереж, перебираючи запити без можливості з точністю сказати що вони спровокують. Творення є актом знаходження, наближення до відгуку, резонансу.
Ще одна відмінність, що усвідомлюється лише зараз: суть рахування овець перед сном певно теж була пов’язана з їх візуалізацією. Не дивно що вони не допомагали від безсоння. Якось, дізнавшись про усвідомлені сновидіння, був період намагань записувати сни, які вдавалось згадати по пробудженню. Ці нічні марива ніколи не виділялись чіткістю. Якась деталь, якась тема, сюжет, перелік подій. Так само як і в подіях реальних, візуальна складова залишається забутою, недеталізованою, згорнутою до естетики. Тільки якщо проживши її насправді, я можу принаймні сказати що вона була і я її бачив, з упевненістю сказати те саме про сновидіння я не можу. Можливо мозок дійсно програє мені кольорову плівку, а я лише маю труднощі з її проявленням за власної волі. Але чи не логічніше припустити, що деталі, які мені доступні, є вичерпними, й окрім наративу та базових відчуттів, нічого не симулюється? Тут без знімків мозку не обійтися. Запахів і смаків у снах своїх теж не пригадую, хоча й трапляються відчуття тілесні (все по клясиці — падіння, зубів випадіння та еротичні сни). Усвідомити сон так ні разу й не вийшло.
Відкривши нову психічну особливість, матимемо спроби об’єктивно порівняти процес уявляння. Різниця у активності в корі головного мозку, зокрема зоровій, засвідчує матеріалістичність феномену, відкидаючи пояснення у формі “непорозуміння на рівні комунікації”. Але навіть впевнившись у наявності різниці, яку можна зафіксувати на знімках мозку, передача того, як це відчувається, все ще не є досяжною. Підозрюю, що навіть телепатія (нейроінтерфейси), не здатні будуть до цього, ставши зручнішою, але все ще додатковою мовою, методом проєкції квалій. Віджити досвід іншого можна лише ставши іншим, симуляція абсолютна.
Квалія у суті своїй є суб’єктивний (внутрішній) аспект досвіду. Можна посперечатись за геометрію того, що є проєкцією куди, втім наявність розриву семантикою не приховати. Ми бачимо зелений і називаємо зеленим, але не можемо порівняти як його сприймаємо. Називання справляється допоки досвід є універсальним, однак варто спотикнутись о відмінність, розрив дає про себе знати. І якщо, скажімо, дальтонізм зачіпає відмінності у сприйнятті, афантазія є непорозумінням іншого роду. Ми пригадуємо події та описуємо події, але не можемо порівняти як ми їх пригадуємо. Називання розбігається.
Під великим питанням те, чи зможемо ми остаточно зрозуміти, чим є свідомість. Але яку теорію не обери, вона муситиме враховувати цей розрив. Враховувати, що цей прошарок доведення до свідомого є по справжньому індивідуальним. Від того ї неможливість заглянути за очі іншого. Поле феноменів нескінченність незлічима, а поле описів нескінченність злічима. Тож ця гонитва з натягування мапи на територію марна. Розрив, наростаючи, стає градієнтом невидимого ландшафту, який починає проявлятись лише з твоїм поступом.
Проте, трохи наївно думати, що лише твій поступ лунає на цих схилах. Варто прислухатися, й у кожному русі піщинок можна почути кроки. І ось, помічаючи їх серед пустелі, провокуючи слона, вимушений відбудовувати досвід від цього контакту. Те що раніше було звичайним розривом у досвіді стає розривом, який покривається мовою. Чи є це ознакою хибності, ілюзорності розриву? Змішуючи цим сумнівом мапу з жменею піску, який вона зображає, світ замикається на собі, а слова, отримавши власну свободу, починають розпадатися. І як не намагайся їх зібрати докупи, це вже неможливо. Не можеш не повертатись до думки про слона, не розчепляти його на атоми, не провокувати синтез. Не прислухатись до шуму піску, з новими підозрами.
