Все починається, коли у очах віддзеркалюється текст. Очі ковзають по опалому листю та павутинню на стелі, й дивуються поезії. З жагою відповісти народжується автор, який надалі збиратиме реальність у нові тексти, що вже ефективніше стягуватимуть цю реальність докупи. Поширюючись, вони формують спільноту читачів, у взаємодії інтерпретації та засвоєння протоптуючи стежки на полях ноосфери. Саме з цього культурного фону черпається перегній для словників.
Принаймні, так виглядає стандартна модель цього танцю. Новий автор, перебуваючи у полі контексту, ітерує по ланцюгу вже створеного, охоплюючи нові порожнини. Традиція плететься з коріння наслідувань та перечитувань. Дотичність до тієї чи іншої традиції визначається пошуком відповідей на питання “кого надихає” та “ким надихається”. Нюанси можуть дзвеніти орієнтаціями чи схожістю патернів, але основа накопичення суголосна естафеті. Плетиво може бути стягнуте сильніше в одних місцях, і слабше у інших, наближуючи одні слова й відчужуючи інші. Синхронізація мемів гомогенізує поведінку, полегшуючи взаємодію, ціною віддалення точки збірки й росту пустот. Поза тим, заперечення також зберігає пам’ять — розмежування відбувається лише за відсутності уваги.
Глобальна площина починає тверднути протягом десятого тисячоліття за голоценом, розмічуючи матрицю осьового часу. Середземномор'я, Китай, Індія, всі поспішають покласти фундамент для універсалізації. Дотепер повторюємо те, що у малих групах греки полемізували між собою. У персональних школах та міфотворчих суперечках створюється знайоме нам волокно. Навіть коли розпускатимуться оригінальні вузли, з нього знаходитимуть поживу оточуючі. На початку другого десятитисячоліття бачимо як таким чином виникають бруньки цивілізацій наслідування. Ізоляція для них може бути корисною, щоб затягнути унікальні риси, втім, існує ризик фатального відставання. Так, тексти, що досягли лише локального кола, стають елементами локальних традицій, зберігаючи можливість потім повернутись незвичним візерунком, який не повторюватиме більш поширеної схеми взаємопосилань.
Навіть якщо певні тексти могли би краще стягувати реальність і гармонійніше вписались у певну традицію, без належної уваги і взаємовпливів підключення не відбувається. Щось банально тліє у шухляді, щось вимушене боротися за виживання, замість того щоб перейматися перекладами. Історія нагадує листування імперій, через потребу в ресурсах для поширення. Віднайдене невчасно часто застаріває, і більше не здатне замінити аналогічні деталі, яким повезло більше, через вагу надбудови над ними. Можливі архітектури, побудовані на інших опорних текстах, спокушають мареннями альтернативної історії.
Фанфікшн, переказ, травестія — доволі очевидні способи засвоєння, що оперують неперетравленими шматками оригіналу. Популярне обростає дзеркалами, які у бажанні наблизити світло до себе, підсилюють його. Комедійне звернення до місцевих мов заземлює віддалені образи, розвиваючи регіональну кухню. Перетворення позбавляє забронзовілі абзаци пафосу, лишаючи їх вразливими до втілення нових інтимностей. Відчуття контролю й наповнення збільшує масштаб настанов, до моменту їх стикання з краєм.
Технологія впливає на діалог з усіх сторін. Створюються нові інструменти, що розширюють палітру можливих відповідей, відгалужуючи нові за формою традиції. Винаходяться свіжі способи поглянути на світ, завдяки яким пустоти наповнюються спрагою. Зміна методів взаємодії примушує ландшафт підлаштовуватись. Полегшення розповсюдження, прискорення обміну, втоплення у шумі. Механічне не соромиться нагадувати про паритет мерехтливих образів на картині природи, демонструючи власну агентність.
Стрімкі зміни породжують очікування нового, через що воно просочується у культуру ще до своєї появи. Розгортаючись, інтернет вже було обрамлено відповідною фантастикою, яка сприяла адаптації. Те, що раніше обговорювалось з кількома друзями у підвалі, поступово захоплювало все більше екранів. Хоча становлення мережі безперечно зачіпає безліч традицій, спряження у момент народження певною мірою призводить до того, що нульові роки стягуються “ґіківською” субкультурою. Відповідно до визначення, докупи збирається все дивакувате: комікси, ігри, наукпоп, анімація, фентезі, тощо. Кульмінація співпала з масовою смартфонізацією та бумом соцмереж у першій половині десятих. Але нормалізація розпочинає процес канібалістичного затухання. Надалі відчуваючи загроженість, андердог не здатний говорити з позиції сили, тож і тут активно боронить від підключення таблиці взаємопосилань, ускладнюючи пряме наслідування. Випущені атрибути вливаються у масовий фон, розчиняючи спроби окремішності, перетираючи можливі традиції на пісок. База даних наповнюється типовими зразками. Максимально широкий таргетинг тільки примножує порожнечі, у нездатності сформувати консистентного середовища. Значення комодифікуються потоками капіталу, залишаючи пустоти вакантними. Слова стають декораціями, які не мають мети окрім як слугувати нагадуванням для викиду задоволення від впізнавання.
Під смертю автора часто розуміють не вивільнення інтерпретації тексту від призми творця, а виправдання самій взаємодії з текстом. Ну а як інакше, коли акт споживання стає основним реквізитом відчуття приналежності. Пишучи, завжди зливаємося у пристрасті з текстом, але коли бренд починає говорити своїми словами, контроль також змінюється відповідним чином. Автор може провалити власну смерть, пригнічуючи суб’єктність тексту, огортаючи перепоною та проєктуючи алфавіт за межі твору. Консистентність бренду важливіше за його характер, тож не змінюючи вібрацій можна зберегти будь-яку репутацію. Стримінгові сервіси рухають літери згідно затверджених умов експлуатації. Корпорація з легкістю делегує розподіл уваги алгоритмам, прискорюючи формування слопу. Генерується багато контенту, відірваного від контексту, чистих естетик — тегів з бази даних. Просторовий інтернет кімнат витісняє глевкий інтернет платформ та контролю. Протягом другої половини десятих згортається та Belle Époque, яку ми заслужили. Хоча рими можна багато знайти як з тодішніми десятими, так і тридцятими. Коли тепер ставити крапку, у 14-му, 16-му чи 19-му? Помирає слухач.
Надія на всеосяжність у певний момент підштовхує до поспіху. Коли відбувається розрив, і недосконалості світу притомлюють жагу, певний час нездатні закінчувати пазли. Культурний перехід від "споживання наративами" до "споживання базою даних" лише відображення, підхоплене зміною технологічного ландшафту. Пропонуючи концепт, Хірокі Адзума спостерігає, як у авангарді гіперкомунікаційного середовища “персонажі розкладаються на елементи, категоризуються, та реєструються до бази даних, створюючи нову комірку за необхідності. Елементи транспонуються, мультиплікуються, повторюються, переставляються, по різному зв’язуючись із контекстом”. Радіохвилі наповнюються мешапами, зітканими з розмаїтих наук і мистецтв, та водночас відірваними від конкретних традицій. БД рве тексти на цитати, ускладнюючи наслідування, але спрощуючи побудову ізольованих світів. У іграх з даним тайнописом, пробираючись крізь нестабільну граматику, постають конспірологи й сектанти, месії й художники, акселераціоністи та чаклуни.
Одним із симптоматичних прикладів спільнотостяження є організація фандому. З розпадом знайомого нашій традиції цілісного простору, активність локалізується, а БД полегшує перезбирання фанфікшону. Типізація прискорює сприйняття й комунікацію, надаючи наслідуванню вірусних ознак. Відповідно, кращою наживою для похідного контенту є персонажі, оскільки їх простіше нарізати та рекомбінувати (на відміну від частинок фабули). Хочеш більше фанарту — маєш забезпечити персонажів, що вдовільнятимуть запитам РСКБД. Центральний для фандому твір всотує суб'єктність фетишизуючи автора. Прямий діалог ускладнюється, натомість БД виступає універсальним посередником. Хоча “БД-споживання” може бути сприятливим для поширення патернів, ускладнюється розрізнення та ітерація, замикаючи творення у рефренах.
Глобальна гомогенізація, що пожирає себе у постійних самоповторах, призводить до надлишку незшитої інформації. На хвилях шуму з надмірної стимуляції, дехто втрачає рівновагу, впадаючи до гіпнагогічної параної. ЛЕПи починають нашіптувати оди хаосу, засмічуючи пам’ять галюцинаціями. Кордони між реальністю та симуляцією розмиваються у гіперреальне, що змішує все, звідусіль і водночас. Денпа — стан прихистку в цих розпорошених пустотах електромагнітної шизофренії. Дисоціація у потоках інфорнографії, які перевищують здатності до людського сприйняття, обіцяє забезпечити примарним спокоєм. Фізична ізоляція тільки докладається до незатишного прискорення.
Незважаючи на пошкодження кабелів під товщею океану, мегаполіси поки продовжують пульсувати вогнями інфозагроз. Мовні моделі з фаршу людських думок все краще будують вежі, та за допомогою генеративних алгоритмів ховають порожнини під маскувальними сітками. Звертаючись одночасно до всього (а отже нічого), не дають вкорінитись, посилюючи залежність. БД намагається віднайти тіло для інкарнації, ховаючи шматки плоті серед дата-центрів. Компресуючи людську пам’ять у зручні для архівування формати, отримує владу вирішувати істини існування. Самовтілюване пророцтво має задовільнити давні мрії знайти штучного Бога у павутинні.
Окрім втечі у гіперреальне, багатьом до вподоби втеча у намацальне локальне. Перерізавши та закопавши дроти навколо, впевнюємось у реальності тих хто поряд, розчищуючи простір для низової взаємодії. Значно легше стає вирощування саду за власними правилами, на ґрунті місцевих ейдосів та пустот. Повернення від повної відкритості мережі до опосередкованих знайомств оберігає інтимні обряди від ботів. Одягнувши вбрання для дайвінгу, готові пірнути до самотніх глибин за неповторними мелодіями. Однак, ризик вторгнення зовнішнього зберігається незалежно від нашого бажання його ігнорувати. І тоді, під уламками знову розкопуватимуть залишки недонароджених традицій зовсім чужі люди. Поглинаючи залишки, вони асимілюватимуться патернами тріщин, але на нових деревах вже не буде знайомих імен.
То що ж робити? Коли мова йде про підсилення близького, на фоні плато, яке у будь-який момент може обірватися кінцем світу, шляхи можуть бути різні. Найочевидніше — продовжувати ітерацію та затягування вузлів у взаємодії з локальним минулим, теперішнім та майбутнім. Допоки стягування покриває нові порожнини, воно охоплюватиме потенційну цінність. Також, у двосторонніх контактах із сусідами можуть відбуватись вплетення у ширші контексти, неочікувані синергії та вигідні процеси формування образу себе у інших. Насамкінець, завжди є потреба у збільшенні ресурсу, що конвертується в увагу, забезпечуючи поширення снігової кулі зв’язків. Забуття зігріває наші візерунки білим хаосом, спонукаючи втамовувати спрагу коло розталих пірамід. Маємо резонувати власним бажанням, задля стійкого узгодження світів.
