---- Ключ ----
Бажання вигадувати ігри тягнеться з дитинства. Стіл вкривали стоси паперів із симуляціями світу навколо, від мурашників до авіації. Проєкціями процесів, які почергово окупували новоспечену свідомість. Впорядкуванням побаченого й незавершеними зачатками власних світів. Втім, нещодавно все частіше пригадується одна дещо відмінна від інших гра. Одна з небагатьох на двох, зіграна, на відміну від інших, принаймні раз. Починаючи з одного слова, в голові людина має провести ланцюжок повністю довільних асоціацій, і назвати друге слово на кінці цього ланцюжка. Приклад найпростішого ланцюжка - "фікус", конкретний фікус у кабінеті, урок математики, "гіпотенуза". Інша людина має вгадати якомога більше з чужого ланцюжка, а потім продовжити зі слова на якому ланцюг зупинився. Очевидно, точного вгадування чужих ланцюжків майже не відбувалось, але мотивацію грати підтримувало не це. У живому діалозі, пояснюючи один одному свій хід думок, не важливе вгадування, а важлива сама комунікація.
З минулого погляд мій ковзає на стіну навпроти. Блакитна підсвітка клавіатури ніжно прокусує пітьму, що вкриває білі шпалери, надаючи трохи простору для гри зовсім нечітких і кволих тіней. Вони й будуть моїми асоціаціями. Гра передбачає встановлення правил задля скоординованих маневрів у хаосі. Водночас правила не обов'язково мають бути дотримані, вони лише задають ту рамку взаємодії, що так чи інакше направлятиме рухи гравців. Якщо моя мета — якомога довше підтримувати танець тіней, логіка гри підштовхуватиме до відповідних рухів. Рухів провокаційних, різких, дивуючих. Асоціації все частіше стрибають від загального до конкретного, зв’язки все сильніше спираються на інтуїцію, часу між проясненнями та узгодженням стає все більше. Непомітно зростає ризик розриву, після якого початкова мотивація забувається, задоволення через узгодження витісняє задоволення красою візерунків.
---- Кімната ----
Ось я нашіптую малопов’язані слова в пустій кімнаті. Свіжа коробка новобудови з особливим хистом відбиває звуки. Через це ехо, до відсутності відповіді не одразу звикаєш. Контрольований потік дихання постійно переривається на перевірку, чи все довкола на своїх місцях — речі, книжки, люди, слова. Помічаючи шум від сусідів починаєш ходити тихіше. Страх тонких стін примушує звертати увагу на час, у який стоїш під душем. Тонкі стіни прослуховуються з обох сторін. Ізоляція допомагає визначити межі власного тіла та голосу.
Годину спостерігаючи за обертами зацикленої на останній хвилині пральної машини, потроху звикаєш до кутів, під якими очі ріже західне сонце. Звикаєш до індукції, до швидких методів нарізання цибулі, та до того щоб жовток не встигав затвердіти. Забиваєш вживаними словами простір який раніше минав повз тебе. Запам’ятовуєш номера тролейбусів і назви ліків. Прокладаєш камінцями стежки для рутини, ба навіть розставляєш таблички з дороговказами на вихід із цієї ж рутини. Ще настане момент, коли намацуючи під ногами тверде каміння, дякуватимеш цьому минулому.
Інколи рутина надходить і переривається ззовні. У вікно вечірнім дощем постукують хрущі. Цікаво, на скільки ще поверхів вище вони навідуються. Намагаєшся встати, щоб перевірити вікна балкону. Подовжувач для навушників більше нікуди тягнути, тож доводиться відірватися від робочої поверхні. Пересуваючись між кімнатами важливо уникати м'яких місць, що пропонують втечу у сон від чуттєвого. Такі провалля поглинають розум, варто лише необачно прилягти. Втрачаєш щось власне, зісковзуючи у цикли, церковним хором розлазячись по вологостійким дощечкам.
Забуття та втрата існування лякає нестачею. Страх не встигнути розкритися, довести до кінця й пояснити власні ланцюги назовні. Проте, самотність здатна викрити нестачу, примушуючи боятися інших більше власної смерті. Відносини лякають тим, що ланцюги доведеться колапсувати. Кінець діалогу проливається у часі до початку взаємодії, подвійні значення переокреслюють контекст, жарти й зауваження тепер трактуються з призми кінця. Інші теми не пригадуються або замикаються на кінцевій. Простір перемагає час. Прояснення асоціацій постає забутою вразливістю.
Тепер я досі у середній школі, застряг у одній грі без відповіді, дивлюсь на стіну та повторюю слова. Слова вже не мають жодного зв'язку між собою. Інші гравці побудували додаткові правила, щоб обмежити стрибки між асоціаціями. Словники спільнот з іменами, станами й референсами відгороджують інтимні почуття від некваліфікованих чужинців. Гра стає запеклішою. Люди розгортають свою свідомість стежками унікального успіху, намащують її по полотнам персонального щастя. Щастя для кожного. Ще трохи і я зможу вгадати послідовність, слово до слова, ланка до ланки. Зараз зарано робити рухи, інакше розвалиться вся тяжко вибудована перспектива, та що компенсує успіхи інших, та що не дає тобі права на їхнє щастя.
---- Досвід ----
Дозвольте відволікти вас невеличкою історією, яка трапилась зі мною у 68-му році у Парижі. Тоді, чекаючи на зупинці громадського транспорту, розговорився з одним юнаком, імені котрого на жаль не пригадаю. Для зручності, назвемо його Фальком. Він стояв посеред нічної темряви потрушуючись у такт чутної лише йому музики. Необачний поштовх, агресивний погляд, спроба згладити кути, пошук найближчого бару. Кутів у Фалька було дійсно багато. Плечі його випирали чеськими їжаками, через що місцями подерта куртка звисала задалеко від ребер. Активні жести руками вимагали від слухача спритності, щоб ухилятися від гострих ліктів. Голова виглядала непропорційно великою, у спішці невдало підібраною й напнутою на цей затиканий голками клубочок м'яса. Слова його постійно стрибали від одної замальовки до іншої (кількість випитого нами алкоголю чітким послідовностям думок точно не сприяла). Але можна було зрозуміти що він говорив про жінок. Про море, береги якого побачити він вже більше не сподівається. Про революції, які народжують привидів частіше ніж майбутнє. Про щирість, іноді зайву, а іноді недосяжну. Геометрія зустрічі, яку описував Фальк, починала розсипатися, як тільки увага починала збирати докупи більш-менш стабільний образ. Коливання гойдалки зривалися у бризкіт води, густа зелень стиралася асфальтними килимами, дистанція зміщувала різницю у часі та розтинала тіло у доторку. У голосі чергувалися страх та серафічний захват. Досягнувши чергового емоційного піку та дна чергового шоту, він почав жалітися на власну нікчемність. Прийоми самоприменшення мені добре знайомі, але навички Фалька були настільки віртуозні, що я частково повірив у інсективну природу свого сусіда, додаючи зусиль щоб випадково не роздусити його протягом нашої подальшої розмови. Тим часом, поки в моїх очах тривала його химерна трансмутація, Фальк перелічував звитяги оточення, випадкових людей у барі та за його стінами, яких він наче й не знав до цього. Він намагався довести, що поки вони своїми подвигами тримають колони його життя, він не заслуговує на ранкове сонце або теплої вечері. Мільйони прозорих облич, більш гідних уваги. Він прагнув прочитати серед вигинів її усміхнених щік ліміти власної вартості, але уникав їх поглядом, боячись провалитися в усміхнені очі. Фальку було занадто легко загубитися. Тієї ночі він, певно, теж не планував провести у барі. Але люди змінюються, казала вона йому. От і він намагався, відсікаючи бажання побачити власне віддзеркалення у чужому, досягти наповнення морським повітрям зсередини. Хоча було видно як він сублімує захоплення у переназивання світу, застрягає у іменах на роки, поки захоплення не згасає, після чого знову шукає дзеркал — у повітрі, хвилях і хмарах. Переускладнений туман витісняє прямолінійний поспіх погоні. Думаю, він розумів, що погоня не має кінцевого стану, але вже був неспроможний ширити тіні власної недосконалості. Обтяжити іншого означало відпустити комір власної сорочки, але викриваючи вразливість, його образ розвалювався безопорною купою м’яса, щоб потім знову перезібратись з інших протиріч. Під шум вентиляції, ми виходили із закладу. Звучали нудні слова про обмеження часу й визначеність простору. З думкою, що йому вже запізно зупинитися у контакті, Фальк намагався знову марити про чергову перебудову, іншу функцію для якої він знову буде створений. Я хотів зацитувати йому те, що хтось може бути занадто порядним у своєму бажанні, але не зміг. Моя незграбність та шкіра з натурального дерева не здатні були навіть на цей мінімум. Серед усіх його слів, мої думки зачепилися за блаженне поєднання води та фізичного виснаження, через що під кінець я вже міркував про своє. Ех, як же мені не вистачає цього поєднання! Останнім часом на шляху лиш одне, або інше.
---- Сонце ----
У вечірніх променях, відбитих вікнами багатоповерхівок, люди знову шукатимуть абсолюту. Рішення загадки, у існуванні якої не мають впевненості.
Аналіз крові говорить про нестачу сонця в організмі.
Сонця, що стирає іржаві думки й надмірне ускладнення.
Серед написів на запиленому склі виправдання усіх моїх очікувань. Отже, невизначеності досі не досягнуто. Отже, нове все ще за горизонтом.
Сьогодні я — світло. Перебираю хвилями, щоб уникнути перехоплення.
Навіть у кімнатах, що розкинуті вищими поверхами, чутно той самий сніг, що заважає мені. Чому тоді я маю нервуватися, питаючи у них про місцевих провайдерів?
Питання має стерти зайві тіні.
Проблема у недостатній артикульованості бажання. Коли слова буде нарешті покладено згідно природі речей, тоді світло рухатиметься відповідним чином.
Тоді я рухатимусь.
Рух більше не повторюватиме траєкторію маятника.
Настає момент пошуку інтерпретації. Спроби передати естафету асоціацій. Спільнототворення гри.
Проговорювання трохи зменшує азарт, та навіть якщо нового не знаходиться, формулювати прогалини новими словами та випускати назовні — звільнює руки.
Поки на площині невідомого зростають стіни зі слів.
Наявність замкнутого простору допомагає нарізати стрічку подій, насамперед завдяки епізодичності пам’яті.
Але іноді мені все одно потрібно вийти у степ і розчинити словники у сонячному промінні.
Випити пива біля набережної Дніпра.
Живий діалог, тепер знову кімната.
У ностальгії повернутої музики друг губить сльозу, чи я плачу?
Очі мокрі, але бачення чітке, воно все ще фіксує проміння сонця що сходить.
Чи я плачу?
На щастя, сьогодні ще не все вода.
Вода жорстка, та що осушує шкіру на руках. Та, що часто трапляється у новобудовах.
Стійкі стіни допомагають зі стійкими зв’язками, без них кімната розсипається, іншому нічого знайти, не завітати у гості. Ночівля посеред поля може бути цікавим досвідом, та поле не надає стабільного прихистку.
Прихистку стін і дверей, через які проганяється реальність.
Прихистку загадки, квіти якої мають кінець кінцем привести до соковитих фруктових плодів.
Пуста кімната без дерева буде покинутою.
Та сьогодні, прихиливши грудьми до каменю храму, я роблю повільний видих.
