Поодинокі густі краплі пірнають у тріщини вже вологої тротуарної плитки. Якби, як колись, цей день був посипаний свіжим снігом, поряд з відбитками кроків залишалась би серія візерунків, породжених грою червоного з білим. Зібравши їх на стелажах випадкової галереї, можна було б влаштувати невеличку виставку, обмежену часом, за який експонати розтануть. Та нашому сьогоднішньому персонажу не дочекатись сприятливої погоди. Нехай прямої загрози вдалося уникнути, він все одно мусить поспішати, бо ризикує розчинитися у місті та бути забутим. Поки рана не встигла загоїтись, необхідно зібрати уламки сюжету, що вже встиг стати лінійним, назад у кільце. Сліди ще гарячі, саме час приміряти на собі роль детектива. Для зручності, за цією роллю його й кликатимемо. Не за суттю, але за тимчасовою функцією.
вітри облизують
схили й пороги
пробиті серцем
Конфлікт між ними мав відбутися. Не важливо де. У підвальному приміщенні бару. У натовпі, біля оглядового колеса. Серед шуму вечірнього моря. Спраглі до діалогу очі завжди перші порушують рівновагу. Пальці мимоволі починають настукувати по деревині. Удари чергуються попарно, вибухають синхронним тремтінням, а деякі, наче підвішуючи у повітрі невидимі гачки-запитання, залишають після себе некомфортно довгі паузи. Поява нового бажання, огорнутого у вразливі ігрові ритми, вже символізує поразку старої стабільності. Тріщини у стінах розриваються від булькотіння голосу, що говорить про спасіння. Саме тоді Він встигає нанести удар Детективу.
Зараз, дістатись місця події не так просто. Квартал за кварталом вкривають звивисті нутрощі, дістаючи аж до набережної. Там, м'які липкі трубки опускаються до Дніпра, щоб повільними ковтками підтримувати вологість тканин. Наш поранений спускається узвозом, повільно крокує до контрактової площі. Під ногами все виразніше чути чавкання, бруківка пульсує та зігріває живим теплом. Простір самої площі наповнений людьми, у нехарактерно великій для цих сутінок кількості. Жвавий юнак змішує кров у різного розміру баняках, поспішаючи задовільнити чергу з ідентичних тіл. Втомлена жінка миє ноги у брунатній рідині фонтану. Наче у аквапарку, звивистими порожнинами плоті ковзають діти.
Повернувши чи то на Спаську, чи то на Хорива, Детектив зупиняється, не в силах відвести погляд від стін будинків, що були сплетені з кишок, які перебуваючи у химерному танці нагадували хробаків. Мурали, що раніше вкривали ці стіни, тепер подорожували між будинками, не в силах чинити опір рухливій пристрасті поверхонь. Раптом, олень, що пив намальовану воду на одній зі стін, помітив чужинця й кинувся навтіки, покадрово переливаючись. Рух вслід за ним ускладнювався тим, що з наближенням до епіцентру всієї цієї амальгамації простір стає все густіше, обвиваючи фрактальним поділом нескінченних мацаків. Досягнувши фінальної точки розчеплення, він, користуючись просторовим викривленням, починає змотувати клубок із того хаосу, що огортає вулиці. Вбирає всередину всі ці розкидані поза тіл органи. Цього недостатньо, щоб закрити рану, але вистачить на дорогу до наступного місця.
Тілесне відходить, звільняючи за собою значно більше місця ніж воно встигло зайняти. Детектив повертається до площі, сподіваючись що метро вже повинно працювати. У розривах, полишених тілесним, набрякають часові пустоти. Оскільки час проявляється через відмінності, переінакшення декорацій попереднього моменту є тим очищенням, що фільтрує перебіг подій. Випадкові жертви, що застрягають у цих набряках, продовжують своє існування вже без волі. Фіксація відриває від реального та підв’язує до звиклих декорацій, що починають своє гниття. Втративши пам’ять та розум у гармидері, люди вкручуються у реакційні спіралі, дроблячи світобудову їх оточення до обмеженого кола сутностей. Треба бути обережним, щоб не отримати махом барабанної палички по діафрагмі. Абсолютне світло має окропити щирість, що зірве словники правил ігрових напівфабрикатів. Але виверження світла можливе тільки коли рана повністю загоїться. Перформативність перестає бути проблемою, коли можемо відпускати старі декорації.
тисячами гілок
мрієш наївно
осушити легені
Одного удару ніколи не достатньо, пораненим, Детектив був лише небезпечнішим. Перші моменти розпалювання жаги найгарячіші. Лише моменту достатньо, щоб розірвати існування Противника на частини, які тепер розсіяні містом. Програш означає розпорошення. Наслідками є примарність можливого, хворобливість часу та зміна ландшафтів. Нові ламані лінії горизонтів, наче тексти давно забутою мовою, шифрують безперервну історію внутрішніх конфліктів. Маятник розливає вібрації з тріщин на плити усталеної світобудови, в очікуванні нової катастрофи.
Подорожуючий виринає з-під землі десь на іншому кінці синьої гілки. Перше, що спішить привітати — молочний туман. Крізь нього, з різних сторін прорізаються десятки сповнених підозри пар очей. Невдала спроба втишити жагу викликає параною. Варто трохи пройтись, перейти кілька порожніх доріг, і з туману також починатимуть струнитися стовбури дерев. Ліс за деревами блокує світло, гуснучи у темряві, ігноруючи ранкове сонце. Та не зважаючи на пітьму, стовбури залишаються нескінченно далекими один від одного. Наче невидимий шар шкіри не дає наблизитись, повністю унеможливлюючи зв'язок. Єдине відчуття дотику, що наче тисне звідусіль, спускається від примарного левіафану з гілок, що закриває собою сонце.
Натрапити на спільноти людей у цьому лісі майже неможливо, всі вони ховаються, постійно винаходячи нові інстинкти для виживання. Єдине, за чим можливо орієнтуватись, це запах страху, який не сприймають камери. Привчившись за ним відрізняти напрямки, можна спланувати алгоритм пошуку. Покроково дослідити кожен клаптик цієї шкіри лісу під тактильно-контекстуальним поглядом. Відшукати нитку, потягнувши за яку можна було б зняти цю вуаль, не так просто. Патерни ніяк не складаються у чітку структуру, змушуючи блукати й повторюватись. Не зважаючи на локальні осередки складності у різних місцях, центру немає. Тоді Детектив зупиняється, перестає чинити опір левіафанові. Повільно розплітає ланцюги думок. Розчиняється у можливості зв'язку та близькості, захлинається у світовій любові. Час також починає в'язнути. Потім пропадає відчуття світу, лишається лише хіть та страх від неможливості подиху. Звідти дає відштовхнутися усвідомлення власної ницості. Прокинувшись та різко піднявшись, зриває невидиму сітку з дерев, і вона одразу огортає його новими кордонами. Нехай рана закрита, рубець все ще пече.
Втративши химерний шкіряний покрив, ліс розсипається на море різнобарвних піщинок. Весь район йде під землю, залишаючи по собі пустелю, та шоковані очі людей, що нарешті здатні бачити чужі обличчя. Тіла захоплюють раптово віднайдені можливості підключення. Полум’я посмішки шириться слабкими зв’язками мережі у момент кризи. Але аж до крайнеба немає за що зачепитись, балансуючи на краю катастрофи. Тяжіння дотику завжди повертається. У шумі листя, вібраціях піску під ногами, піснях підземних річок, що вимивають есхатологічні фестивалі опаришів, укриваючи ними слизькі схили без снігу. Під цим тяжінням ці схили переплавлятимуться у кольорове скло для фресок майбутніх храмів. Вдих, видих, ще один вдих, не поспішаючи, щоб не витратити намарно липких властивостей.
на парканах будмайданчиків
шепіт сирен
та погрози печінці
Скільки може існувати земля без осіннього листя? Скільки дощ, без завзятих альпіністів? Вони постійно намагаються заслужити довіру богів, засіваючи гори електронним мотлохом. Те, що гори постійно перебувають у русі, сильно ускладнює процес пошуку, суміжний з процесом зцілення. Шукаючи цілісності, Детектив запобігає розчиненню електросхем у кривавій магмі часу. Хоча, втрачені уламки все одно знайдуть нове покликання у формі перегною, задобрюючи землю. Шукаючи цілісності, Детектив прискорює плин світла руслами тих річок, дельти яких годуватимуть наступні покоління поціновувачів гри.
Кожного разу перетинаючи Дніпро завжди варто хоч на кілька секунд зупинити свій погляд на поверхні води. Настрій, що річкові хвилі ловлять у небі, визначатиме невидимі механізми, за якими обертатимуться випадкові події цього дня. Чи Дніпро меланхолійний, чи грайливий, чи втомлений, чи просто тихо всміхається. Сьогодні, настрій гарантував задумливе збентеження, чергову блуканину роздумами, які нікуди не ведуть. Вийшовши на лівому березі, наш неквапливий герой потрапляє у пастку системи хитро поєднаних між собою елементів: висоток, проспектів, каналів, переходів, скверів та іншої інфраструктури. Формується лабіринт, глухі кути котрого всипані пір’ям.
Щоб відшукати все поховане пір'я, можна спробувати дешифрувати схеми нанесення поворотів та прямих ліній. Входити до палаючих кімнат, згорати, виходити, забувати, повертатись, знову горіти. Нашарування складності давлять поверх цієї частини міста, не пропонуючи розв'язки. Зарившись усередину на століття, фінальність лякає, бо затушивши пожежу можна виявити, що воронка занадто глибока, й вибратись не є можливим. Постійне перенакладання мап утворює тертя, що підвищує температуру тіла. Перегрівшись, як паяльником можна пройти крізь сотні накладених одне на одне міст, пропалюючи ідеальний патерн, помічаючи неіснуючі зв'язки. Очі, розшиті по крилам, досі направлені до пір'їн, варто лише дати трохи довіри їх прямоті. Повернення янголічного потребує проходження всіх стадій механічної перегонки волі абсолюту. Заживлення рани вимагає виснаження всіх ресурсів організму.
Коли структура, яка більше не здатна підтримувати власної складності, спрощується, ініціатива переходить до нових точок, інститутів та традицій. Народжуючись, вони можуть вижити лише у ізоляції, але коли прийде час, до їх озер підходитимуть напитися люди. Вони проживатимуть нову складність та плекатимуть нову довіру, замолюючи зраду старих образів. Мова, згодована машинам, потребує оновлення, постійного перевинайдення стійких фраз та ритуалів. Лише зенітне сонце завжди готове випалювати символи на руїнах. Мова надто ненадійна, щоб зібрати довкола себе місто. Лише щира віра не дає зірватись у німоту.
під стукіт гостей
для святкових гірлянд
висмикуєш нерви
Зі скрипом ручки музичної шкатулки, в голові обертається купа фраз, що маскуються під думки. Чи заслуговую в цьому світі бачити нові сузір'я? Чи амбіція не є маренням? Чи в принципі здатний на близькість, реалізацію? Чи не вартий клопоту? План перебудови світобудови має враховувати похибки уяви. Уяви нового майбутнього, в якому можливе бажання. План передбачає введення фундаментальних законів природи в оману, задля вивчення їх прав на мене. І тоді знову, бажання стоїть стороннім перехожим, поки я знаходжу шляхи розчинення у вібраціях світу, знаходжу прихисток серафічності. Робити, чекати, готуватись до грандіозного обману.
Здається, це кінцева зупинка. Детектив виходить до сирецького парку, потопаючи у відчутті наближення зміни. Йде сніг. Він обліплює все навкруги, зливаючи ще нещодавно відмінні за своєю суттю об'єкти. Біла хрустка стежка, що відблискує місячним світлом, завертає у невеличкий сад, сад павутиння ЛЕПів. По саду, розвішані по металевих опорах, мерзнуть хребти ангелів. Кожен хребець палає зсередини світлом перших зірок. Під цим світлом, меланхолійно розкачується гойдалка, біля якої діти ліплять зі снігу моноліти кінця світу.
Одразу очевидно, що Він має зробити. Знайти вільне місце, зіскребти кригу, дістати цвяхи. Залізти повище. Щоб змінити потік долі потрібні декілька делікатних ударів. Формулювання, в яких зібрано те, для чого кожна річ була створена, можуть бути зрушені у бажаний бік. Ніжність магії дарує натхнення для контакту з полотном нової картини. Через прорізи полотна завжди вторгатиметься інше, хиже, чуже. Тепер є готовність увійти з ним у компроміс, інтегрувати як частину себе. Детектив має зайняти своє місце серед цілого, закам'яніти, заради розвитку мистецтва свободи.
P. S.
Привіт, друже, як твої справи? Сподіваюсь останнє твоє захоплення не загнало тебе знову в печери. Знаєш, у глибинах тих печер є місце, куди час приходить задихатись. Туди звідусіль стікаються елементи історій, пазли людських спокус. Це місце не для тебе. Розумію, хочеться втамувати самотність світу, але уявити світ повністю без неї – непідсильна задача. Постійне прагнення злиття з Вічним природнє, але воно й спонукає до всіх цих змін. Застрягти в моменті перезбірки – моторошно. Чи не тому тебе роз'їдає ця патія? Думки про повернення в стан спокою, до конфлікту, до того, як перші протуберативні постріли вирвались у невідоме під тиском первісної жаги. Всі вони програють всепоглинаючій тиші впізнавання. Тож не сильно переживай, коли не вдається стягнути одразу новий синтез. Можливо, те що тобі зараз потрібне, це трохи відпочинку у проміжках, втрата кількох сюжетів, перевизначення кількох імен. Навіть коли ти не бачиш шляху, знай, для мене достатньо, що ти просто є.
