Крони дерев за вікном наповнені безліччю кіл різних розмірів і кольорів. За вікном теплішає, і ці кола починають обертатися. Вчасно не відвівши погляд, теж ризикую почати набирати кутової швидкості. Хоча, як би не ховався під ковдрою свого водянистого існування, рух все одно просочуватиметься всередину. Різниця лише в тому, за ким буде ініціатива. Достатньо кількох слів, щоб порушити спокій давно усталеної історії. У одному зі знайомих кіл помічаєш нові для себе прогалини, провалюєшся туди думками. І ось вже на хліб намащуєш прохолоду вологого леза. Чужа швидкість прорізає отвори десь в районі потилиці. І не насолодитися тобі стабільністю сухої землі, допоки не збереш із підручних матеріалів нової історії, що стягувала би ці розриви між лініями. На жаль, сьогодні руки дістають лише кількох місць, кількох подій та кількох емоцій. Будемо бачити, що нам вдасться скласти докупи.
Перше місце — полігон. Згідно бігцем начитаного статуту, маємо провести рекогносцировку. От і я, закриваючи очі, починаю називати об’єкти довкола. Тільки коли в описі місцевості починають накопичуватися протиріччя, можна підступити до розуміння природи прогалин. Прогалини викликані рухом і рух провокують. Прогалини є різницями висот і перешкоджають перетину місцевості технікою. Прогалини наповнені неуважністю, самотністю, хворобою, та іншими відсутностями. Тінь, утворена ними, пропонує простір відпочинку, у перервах між риттям траншеї. Там навіть можуть бути кошенята, але часу пограти замало, маємо копати, не зважаючи на складнощі. Складність — віднайти першопричини тих чи інших станів. Вкотре безрезультатно розплутуючи у пам’яті клубок дій та наслідків, доводиться визнати постійне накладання синергій, що зводяться до відчуття про прийняття рішення. Відмовляючись вхопити центральну причину перед дією, я значно ускладнюю собі пошук. Та значно спрощую свої дії. Складність — відрізнити коли негативна емоція це заклик до певної дії, а коли лише хворобливий прояв.
Якщо причини залишаються невизначеними, мелодію можна впізнати прослідкувавши за ритмами. Повторювані мотиви сигналізують про певну тяглість та нерозв’язаність. Прислухаєшся до них поки повзеш. Заважає шолом, що дряпає колючий дріт, та жуки, що вилазять з-під ґрунту. Зосередивши більше уваги, таки вдається перехилити першу чарку минулого. Згадуються кімнати, застілля, сміх і помилкові порушення комендантської години. Повторюються люди, дії, локації. Заглядаєш далі, сподіваючись розгледіти сходинки переходу. Нарешті бачиш як моє проспиртоване тіло вітають перші промені ранкового літнього сонця. Хоч у моменті це тіло й тримається цілісно, вже проглядаються тріщини, через які, з часом, вивалюватимуться і м’ясо, і деревина, і геометричні фігури. Тоді існувала лише відсутність, дискомфорт дасть знати про себе пізніше, а слова для його втамування тільки починають знаходитися.
Із занурення висмикує гучний звук поряд. Перший постріл без берушів глушить погляд, і я рибиною піднімаюся догори. Коли перетинаю поверхневу плівку води, у очах починає двоїтися. Окремо постають різні обличчя, кожне з яких лише момент назад було моїм власним. Дезорієнтований, я забуваю про час та простір довкола, й розчиняю всі свої я у тодішньому моменті. Залишаюсь у цій невизначеності, поки ехо від пострілу котиться до Дніпра.
З шумом приходить вітру порив, що починає хвилями хилити волохате поле до землі. Як доміно, розв’язуються всі ретельно заплетені у вузлики травинки. Порядок падіння слід враховувати, лише якщо ставитися до часу іронічно. Так чи інакше, рано чи пізно, жодне з окреслених слів не має сенсу. Отже, не мала значення форма плоду, в яке було огорнуто насіння. Все може бути інструментом, зачіпкою чи паростком нового, головне щоб було натхнення здобувати фарбу та була воля наносити мазки рельєфу. Отже, не матиме значення й сутність насіння, яке ховалося під соковитим плодом. Контекст простягає свої афери-тентаклі ззовні. Позачас ляпає свою непорочну картину, яка ніби завжди є, але ніколи не буде створена. У мікротріщинах на полотні я знаходжу сліди любові до світу. Отже, роз’єднавшись, я ще зможу з’єднатися знову.
Фіксуючи його неуражену мішень, ти приймаєш рішення про необхідність контрольованого розпаду. Руки знову тягнуться до напівпрозорої рідини прискорення. Я втискаю пальці по швам на черепі. Розтягую протиріччя. Знімаю напругу. Зенітне сонце припалює свіжо-оголену серцевину. Цього разу маю заслужити це тепло. Вдавлюю пальці до сонячного сплетіння. Розвожу ребра й дістаю всі досвіди, що не встигаю пережити. На останок, з-під лопаток витрушую загублені гроші та час. Можу вільно розправити плечі. Проте, ненадовго, маю посортувати все це розкидане леґо, по пательням, каструлям, поличкам холодильника. Маю пронести усіма можливими термічними і хімічними процесами. Запущені евристичні алгоритми шукають потенціалу для росту нового стрижня. Ініціатива запрягається з розумінням орієнтирів бажаного шляху. Орієнтири визначаються справа наліво, рівномірно за фронтом і глибиною.
Іноді збирати мене по чатам і каналам приходять інші. Вони обтікають стінки кімнат в укриттях та на поверхні. Знаходять ключі неіснуючого пазлу. Крихти розкидано невипадковим чином, візерунок має забезпечувати плавність переходів між снами. Розкидані на достатньо далеких відстанях, вони не можуть бути зібрані випадково. Серафічність залишається захищеною, поки арсенал людей наповнює небо відображеннями. Жага взаємоасиміляції заломлюється й розфокусовується по світу. Жадібність могла би запобігти зникненню без доторку. Жадібність змушує боятися гучних звуків та спішити з проговоренням речей. Щоб уникнути наслідування хибного духу, періодично варто валитись у мовчання.
У тиші наново розповідаєш собі про себе. Намацуєш напрямок і починаєш бігти. Поки є сили, довкола змінюються фасади вулиць, русла річок, фрукти на деревах. Намагаєшся уникати звичних шляхів, втрачаючи обжиті переваги. Сподіваєшся знайти нові. Знаходиш та підбираєш равлика з асфальту. Знаходиш гніздо синиці у пінопласті. Знаходиш нові слова до словника. З утомою обсесія тихне, повітря не вистачає. З мокротинням із легенів виходять старі імена, що заважають діяти. Те, що було заблоковано заради більшої спрямованості, повертається рваною оповіддю й утраченими сюжетами. Потрібно більше витривалості, втоми, елементів. Готовності діяти на віру.
Запчастини для побудови майбутнього можна знайти будь де. У коробках складських приміщень, на зморшках сухофруктів, серед осаду на дні стакану. От часу на пошук може не вистачити. Відшукавши місце видачі, з жалем виявляєш нестачу необхідних елементів. Можливо, маєш попросити про донабір домкратів. Чекаєш поки процвірінькає застережливу мелодію штабелер. Або пусто на полиці з лампочками, тож сам шукаєш ці унікальні зразки, що спалахують від ударів по стінах. Закривши накладну, перераховуєш власні витрати. Так і не навчившись читати клинопис, глухо гортаєш отримані сувої калькуляцій. Потім, склавши інструменти, йдеш пити узвар, із розумінням, що вже краще орієнтуєшся в системі нового контексту.
Не обов'язково на сонце — у будь-яку точку достатньо довго дивитися — можна осліпнути. Тому, відводити погляд не обов'язково є поганим. Відвести, щоб нарешті "видужати", набравши достатньо відповідальності до своєї мети. Захворіти у квітні, видужати у листопаді. Найкращий момент, щоб з опалого листя прокласти шлях, на який могли би пристати інші. Інші, на яких тримається довіра світу. Інші, які будуть готові назвати наступні слова. Інші, яким я не встигаю достатньо подякувати. Все видалено, а отже буде повторено.
