Іноді мистецтво діє як ліки. Це буває актуально як для творця, так і для того кому воно призначено. Музика може надихати, розважати, заспокоювати, бадьорити… А може і підтримувати в моменти коли опускаються руки. Останнє актуально для Icon for Hire. І за цим схована ціла історія.
Продовжуючи розмову про американські гурти, не можу не зачепити мабуть найважливіший особисто для мене. Я для себе з часом склав таку собі музичну мапу для найшвидшого виходу з певних емоційних станів. Наприклад, коли всередині все аж бурлить від злості, добре допомагає репкор, якщо десь не вистачає енергії, на допомогу може прийти фолк-рок/фолк-метал, а компенсувати нестачу позитиву часто здатен пауер метал (а ще краще хеппі метал від Freedom Call, але про них іншим разом)… Як не складно здогадатись зі вступу, одну з дуже важливих позицій на цій мапі зайняв гурт про який сьогодні піде мова.
Їх альбоми вже давно стали для мене аптечкою для випадків коли все дістає, опускаються руки і втрачається віра в здатність щось змінити. Аріель Блумер, авторка цих пісень, багато з них написала виходячи з власного досвіду таких станів і звертається через них до слухача несучи слова підтримки. І хоча більшість з них можуть не відповідати контексту твоєї ситуації (часто описуючи куди гірший стан речей), подача і енергетика роблять свою різницю поступово вимиваючи негатив зсередини (в тому числі і тим що іноді цінно отримати нагадування що іншим приходилось не легше, а навіть і в рази складніше ніж тобі зараз).
Для розуміння цього ефекту доцільно буде заглянути в минуле. Справа в тому, що це один з тих випадків коли фундамент для такої творчості закладався ще з дитинства. В нашому випадку, з дитинства вище згаданої Аріель.
Вона народилась в змішаній американо-шведській сім’ї і провела практично все дитинство максимально оточеною релігією спершу в Швеції, а потім і в Штатах (її батько був релігійним активістом і тому сім’я переїзжаючи завжди опинялась у відповідних спільнотах). І досвід цей виявився дещо травматичним. Перегини були на кожному кроці, від батьків що конфісковували всі диски з музикою, навіть з християнськими рок-гуртами схваленими католицькою церквою, на хвилиночку (так, виявляється є і таке, в Штатах можна знайти християнське будь що, хіба може окрім борделів, і то не факт), до вчителів в релігійних навчальних закладах що обмежували всі вияви творчості крім часу проведеного наодинці з піаніно (наприклад в релігійному аналогу старшої школи, в який її відправили, в перший же день її змусили перефарбувати волосся з рожевого в натуральний).
Очевидно що для енергійної і творчої особистості всі ці бар’єри створювали не здорову ситуацію, а повстанські схильності і бажання “панкувати” перебуваючи в такому середовищі ескалювали ситуацію тільки більше. Ситуація розвивалась методом з крайнощів в крайнощі і дійшло все навіть до завдання шкоди собі, що пізніше стане основою для створення емоційно мабуть найважчої з пісень гурту: “Under The Knife”. І, трясця, нерв який відчувається в голосі при її виконанні додає пісні як і потужності, так і лякаючого розуміння наскільки це болюча тема для виконавця.
Тоді ситуацію врятував черговий переїзд, на цей раз в велике місто, де рожево-волосій дівчинці яка любить носити само-задизайнений одяг (пізніше вона до речі і лінію одягу власну випустила, дуже продуктивна особистість) було легше знайти для себе розрядку, однодумців і можливості самореалізації. А пізніше вже доросліша Аріель всерйоз займеться тарганами в своїй голові що знайшли собі там оселю в часи конфліктно-релігійної юності.
Марячи мрією стати рок зіркою (само-встановлений дедлайн для цього був в 17 років, що наочно говорить про юнацьку амбітність) в 18-річному віці їй таки вдається зробити перший крок: стати частиною свіжо-сформованого рок гурту. При чому там знову доволі хаотична історія.
В одному з клубів вона побачила однолітка-гітариста, який їй одразу припав до душі. В притаманній собі гіперактивній манері нав’язалась до нього з проханням дати уроки гітари (що було лише приводом для знайомства), а отримавши згоду і не давши йому особливо і слова вставити, втекла навіть не обмінявшись контактами. Шону Джампу, який був тим самим гітаристом, ця рожева шарова блискавка також припала до душі, тож бідолаха помучався, але таки знайшов її контакти. І так 2 майбутніх співучасника в усьому, від особистого до музичного, і поєднались. Залучивши ще його товариша-ударника вони сформували гурт що отримав назву Icon for Hire, що було сатирою на сучасний стан музичної індустрії. Сталось це в 2007 році.
На початку гурт перебивався локальними виступами по клубам, аж поки їх не помітили. Наприкінці 2009 року один з лейблів надіслав власного представника на один з їх концертів і, враховуючи його схвальний вердикт, на початку 2010 підписали з ними контракт. Того ж року було почато запис їх першого студійного альбому “Scripted”, що вийшов в 2011. Сингл “Make A Move” з цього альбому став особливо успішним (моє знайомство з цим гуртом і зацікавленість в їх творчості до речі також почались саме з нього).
Вони з цим синглом навіть потрапили в чарт християнського року і досягли в ньому 13го місця і в цьому дуже іронічно все. Сам гурт не хотів асоціюватись з християнським роком (їх позиція що вони працюють для людей незалежно від релігії, а враховуючи ще і попередній досвід Аріель…), але їх піарили спеціально під нього. Навіть досягнута позиція в контексті релігійних забобонів вийшла як на замовлення.
На фоні цього почався період їх кар’єри коли вони працювали просто таки на виснаження, вилазячи з автобусу тільки щоб відіграти черговий концерт в турі. Враховуючи це, можна запідозрити, що початок роботи над другим альбомом вже наприкінці того ж 2011 року був викликаний в тому числі і бажанням банально відпочити від автобусу.
Завершуючи про перший альбом, варто ще згадати пісню з мабуть найбільш екстравагантним кліпом в їх кар’єрі. Картинка записана до “Off With Her Head” раціональному поясненню піддається не найкращим чином (там мабуть навіть частина нашої попси позаздрить рівню наркоманії режисера).
Але час йшов і витративши на підготовку другого альбому 2 роки (не забуваючи гастролювати), гурт таки випускає його в 2013 році і отримує доволі схвальну реакцію від аудиторії. Цей альбом вони особливо не вигадуючи назвали “Icon For Hire” і вирішили зробити його важчим по звучанню і з більшою кількістю домішок з різних стилів.
Якщо виділяти окремі пісні, то статистично найпопулярнішою в альбомі стала "Hope of Morning".
Але як на мене, мабуть найбільш цікавим витвором з цього альбому є пісня “Pop Culture”, яка розбирає по кісточкам популярну культуру. Вірогідно через те, що особливо зачепила лінія про “mainstream just bores me”. Ця фраза ідеально описує мої смаки щонайменше щодо музики (що думаю нескладно помітити по вибору гуртів на огляди).
Але повернемось до історії, тим паче що на носу 2015 рік і початок найцікавішого періоду в їх кар’єрі. Саме цього року Icon for Hire розриває угоду з музичним лейблом і йде на вільні хліба. Ходили різні чутки щодо причин, але офіційна зводиться до того, що на фоні турової рутини Аріель в процесі самокопання прийшла до висновку що робота не приносить задоволення, треба щось змінювати і підбила колег розійтися з лейблом.
Вже вільні як Добі, вони довипустили дві пісні. “Now You Know” і “Bam Bam Pop”.
На мій погляд, уваги з них більше варта саме друга. Продовжуючи тему озвучену в назві гурті, вона доволі цікавим чином продовжує досліджувати популярну культуру.
Не маючи фінансової підтримки лейблу їм треба було шукати нові шляхи для фінансування своєї творчості. Складнощі посилились, коли їх барабанник вирішив, що як і один з головних героїв “Смертельної зброї” він “надто старий для цього л**на”(С) і час зосередитись на сім’ї і чомусь більш стабільному і передбачуваному ніж музика. Залишилась тільки вже практично сімейна пара засновників (постійного басиста в гурті не було і до того, вони більше ніж на рік-два не затримувались).
І отут гіперактивність Аріель знайшла тисячу і один спосіб для самореалізації і деякі з них дуже навіть спрацювали.
Найважливішим інструментом став кікстартер, золота епоха якого була на той момент. Вони оголосили збір на запис нового альбому. Ціль була поставлена в 2016 доларів, а зібрано було 127200, в 60 разів більше запланованого. Фан-спільнота (“Icon Army”) що вже сформувалась навколо гурту була готова підтримувати їх і в такому форматі з оплатою авансом.
Це їм дозволило не тільки записати новий альбом, а і оздобити його серією відео. Ті дві пісні які я навів на початку, до речі, якраз з нього. Названо було альбом “You Can’t Kill Us”.
Саме в цьому альбомі на повну розкрилась здатність спілкуватись з слухачем і апелювати до нього коли настрій далекий від оптимального.
З особливостей також варто відмітити доволі примітну ідея використану для лірик-відео до пісні “Happy Hurts”. Навіть цікаво скільки їм довелось зробити “дублів” з написанням цього рукописного тексту (особливо пригадуючи що сама Аріель не надто високо відгукувалась про звичну розбірливість свого почерку)…
Чесно кажучи, десь на моменті їх переходу на вільні хліба я на якийсь час втратив їх з поля зору. Згадав же, коли ютуб підсунув на той момент свіженький кліп “Demons”. І після значної перерви, та ще й з такою піснею, їх було неочікувано важко (в хорошому сенсі) впізнати. В усій їх дискографії саме ця пісня займає особливе місце своєю особливою енергетикою.
Тоді ж було помічено і ще одне цікаве відгалудження їх, а точніше її, творчості. Аріель запустила власний блог під назвою “The REL Show”, де на початку розповідала про все підряд (від того як грати різні їх пісні на клавішах, до того як вона робить собі костюми), а потім конкретно так пішла в психологію. Період самокопирсання і боротьби з власними тарганами подарував їй купу досвіду, яким вона палала від бажання поділитись з іншими. І брак досвіду і освіти цей психолог-самоучка компенсував бажанням і енергетикою.
Я подивився деякі з тих відео і багато з них були цінні навіть не стільки тим що вона розповідала, а тим як. Коли людина робить свою роботу аж з таким задоволенням і так захоплено ділиться своїми емоціями з оточуючими, волею-неволею починаєш підзаряжатись просто від цієї енергетики. Але були там і хороші думки. Наприклад, свого часу я саме там підхопив тезу “якби ми опинились в минулому за тих самих умов і з тим самим досвідом, то вчинили б саме таким же чином. І тому не варто займатись а-якби-я-тоді-зробив-інакшеізмом, а просто зробити висновки і рухатись далі”. І це от був той випадок коли така думка впала дуже вчасно на грунт, який потребував чогось такого. Це допомогло, за що я і понині вдячний.
Це захоплення психологією і самоаналізом призвело до розкриття іще одного таланту: Аріель випустила книгу “Turn your pain into art” (“Перетвори свій біль в мистецтво”). Якось Амазон роздавав її на шару, тож я з цікавості взяв собі електронний примірничок і ознайомився з написаним. Книга частково описувала автобіографію, а частково проблеми які ті чи інші події закладали на майбутнє, як вона приходила до їх розуміння і як з ними боролась. Найбільшу цінність, як на мене, мала саме біографічна частина, оскільки саме з неї вдалось почерпнути чимало цікавих фактів для цього тексту і зрозуміти багато чого про те чому саме такі тексти з’явились пізніше у гурту.
Після концертного туру названого на честь книжки вони випускають ще один альбом, на цей раз акустичний. Він отримав назву “Still Can’t Kill Us”.
Здебільшого він повторював попередній альбом, з додаванням деяких старіших пісень. І, на мою суб’єктивну думку, чимало пісень в такій версії звучать навіть краще. Яскравий приклад наведена вище акустика “Supposed To Be”. Цікаво звучать і інші пісні, як наприклад “Get Well II” (інша справа як виглядає, від надлишку рожевого очі реально витікають :) ).
Акустичний альбом разом з його попередником якраз і склав цю мою імпровізовану “аптечку” самодопомоги для “коли все дістало”.
Пройшов певний час і, схоже, черговий раунд переосмислення, самоаналізу і визнання власних помилок. Було видалено чимало старих відео по психології, з поясненням що мол там були висловлені хибні думки. Змінилась і тональність. І мова не тільки про тональність волосся (воно стало фіолетовим), а в першу чергу про тональність пісень які потрапили в їх наступні альбоми. Вони поступово ставали дещо агресивнішими, енергічнішими і вже не з таким депресивно-орієнтованим настроєм, як в двох попередніх альбомах.
В 2021 році вийшов альбом “Amorphous”, який можна назвати в певному сенсі перехідним.
В цьому альбомі все ще були присуні пісні в тому ж настрої, що і раніше, але вже починало проростати і нове, більш агресивне зерно. Якщо попередні допомогають вийти з дещо депресушного стану, то цей можна вмикати коли з нього вже вийшов, для налаштування на більш “бойовий” настрій і нові звершення.
Звучання стало відчуватись дещо більш металюжним, хоча все ще і з багаточисельними домішками з різних жанрів які є частиною їх звичного почерку.
Ну а щодо місцевого “олд скулу”, то пісня “Brittle” це приклад музики що поки продовжує ту ж лінію настрою, що і попередні збірки.
Не відкладаючи в довгу шафу в 2022 вони випускають ще один альбом, вже четвертий за часів їх “незалежності”. “The Reckoning”. Темпу випуску явно посприяв ковідний карантин що прикрив концертну лавочку. І тут вже нова енергетика розкрилась на повну.
Альбом вийшов дуже потужним, з відчуттям ніби автор знайшла в собі внутрішнього берсерка і розкидає все підряд на шляху до своєї цілі.
Ця зміна сталась вже після написання книги, тож надійної інформації що саме стало тригером для чергових змін в наявності немає. Але підозра що щось знову сталось є.
Мій особистий фаворит серед пісень з цього періоду “Gatekeepers”. Пісня має дуже потужну енергетику. Гурт в ній перебуває на грані переходу в повноцінний репкор.
Але є в альбомі і пара пісень де не те що репкором попахує, а навіть чистим репом. Найкращий приклад такого, це пісня “Emo Dreams”.
Вцілому з класифікацією їх музики, якщо оглянути її в різні періоди, виходить ще та мішанина. Їх записували і в панк-рок, і в християнський рок, і в альтернативу, і в електронний рок, і в репкор… Причина для цього банальна: гурт не намагається триматись кордонів конкретного жанру і дуже спокійно переступає їх в будь які сторони.
З впевненістю можна сказати що цей “сімейний” бізнес/гурт на рідкість вдало перелаштувався з роботи на лейбл на роботу на себе і відчуває тверду землю під своїми ногами. Майже напевне нас найближчим часом буде очікувати від них і нова музика. Зараз вони відводять душу концертами після ковідної перерви, але думаю наприкінці цього року, початку іншого цілком можемо побачити відповідні новини.
Ну а станом на зараз на цьому огляд можна завершувати. Цікавий гурт, з колоритною і дещо хаотичною історією. І було б добре якби такий хаос зберігався тільки в музиці і тільки в такій формі з хорошим закінченням. Ну а поки тримаємось, всім до зв’язку і да прибуде з вами хороша музика!
