Коли я була мала, ми щороку їздили в Крим відпочивати. Мені здається ми щоразу їздили на Поляну Сказок, бо я її дуже любила, і декілька разів підіймались на Ай-Петрі. Я не знаю чи тоді вперше прокаталась на коні верхи.
Наступного разу мені довелось осєдлать жеребца на тімбілдінгу на першій роботі. То була дуже дивна тусовка, бо її організувала наша керівниця, маркетинг-директорка. В команді нас тоді було шестеро, включно із нею. Їй було близько 40 років, вона була струнка і підтримувала більшість видів активного відпочинку та навіть спорту. План на наш тімбілдінг був такий: ми поїхали на Коростишивський каньйон, щоб там покупатись у брудній калюжі та поскелелазити, потім ми мали покататись верхи на території якогось приватного угіддя, далі переночувати в готелі і повертатись додому.
Нам (мені) пощастило, бо перед тим, як власне прогулятись лісом та полем на конях верхи, нас змусили кожного трошки повчитись. Кінь був прив’язаний до кілка і біг по колу. Треба було вставати-сідати в такт його руху, та щось іще. У мене добре виходило і мене зрештою посадовили на найактивнішого коника, якого в них було дозволено видавати початківцям.
Я довго думала про те, щоб спробувати походити у школу кінного спорту та повчитись-потренуватись, бо у мене вже виродився план поїхати у Карпати і там йти у похід на коні. Колись ми їздили в Колочаву, там жили у місцевих в садибі, у них було велике господарство, хазяїн був гідом і я знала, що мій план обґрунтований і його нескладно реалізувати.
Але тоді, коли ми катались на конях на тімбілдінгу, після тонкої стежки у лісі ми вийшли на нічим не обмежений простір поля і мій коник захотів прогнать по полю як він уміє, розім’яти ноги. Я відчула легкий переляк і запам’ятала, що конем треба вміти керувати.
Від дому мені зручно добиратись до Київського Іподрому і я розглядала школи, яке є поблизу. Я розглядала дві або три опції і зрештою зупинилась на Аванград, бо мені там сподобалась викладка цін та можливості занять.
Я не знала, що у мого тата там є знайомі.
Як я обирала тренера
Через те, що мій тато займався плаванням, мій брат займався плаванням, а моя мама волейболом, я заїбалась вдома слухати усе про спорт.
У тата з часів навчання в ІнФізі було багато друзів, я знала хто чим коли займався, хто де кого знає, де які гантелі, де який басейн, хто де в якому басейні працює або працював і так далі. Я звикла бачити спортсменів на пенсії і я знаю як деформуються тіла тих, хто виходить з професійного спорта.
У мого тата були друзі рівня Олімпійських чемпіонів Олімпіади 1980.
Я знаю, хоч і зі слів, яка школа та який рівень підготовки та навантажень був в СРСР-і, а потім розпад Совка, стан спорту в незалежній Україні, 90-ті і так далі, і тому подібне, тому мене не дивують та не лякають зовнішні метаморфози колишніх професійних спортсменів.
В Авангарді мені сподобались двоє тренерів: Олена Шкода та Роман Андрушкін. Мені складно точно визначити чому саме, скоріше за все я обирала за віком та по обличчю. Хотіла тренера типу тата, бо довіряю радянській школі.
Я зупинилась на Шкода Олена Борисівна.
Я потім на заняттях перетиналась і з другим тренером, який Роман, і він мені теж сподобався, він видається дуже м’яким та співчутливим. Я чула як він розмовляє із учнями підчас занять та як поводиться з кіньми. Думаю я б не помилилась і якщо обрала б його своїм тренером.
На першому занятті Олена Борисівна подумала, що я кінозірка, а я, що вона – Алла Борисівна Пугачова.
Вона розповіла мені, вже потім, що її чоловік – Вадим Анатолійович – чемпіон України і що йому на якихось змаганнях у якості Гранпрі подарували парасольку.
Коник, на якому я каталась, був поліцейський кінь на ім’я Ірбіс. Ірбіс – це рись. Напевно він добре рисачить. Він дорослий кінь, йому було 17 чи 18 років, якраз як моєму Шушку (шиншилі). Олена Борисівна визначала його як старого коня, приблизно як моя мама постійно казала, що «а Шуша уже на пенсіі, он пенсіонер».
Я вдома почитала, як зазвичай, у Вікіпедії, яка тривалість життя коня. Написано 30 років. Про шиншил написано те саме. 17 від тридцяти – це трошки більше половини. Не впевнена, що це називається старість або пенсія.
Крім того, вона розповідала мені історії з її спортивного дитинства, спортивного життя, особистого життя, історії її родини та ситуацій зі світу кінного спорту.
Вона займалась конкуром. 1980-го року вона не змогла бути учасницею Олімпіади-80, бо не проходила віковий ценз (була занадто молода для змагань).
ЇЇ дід був жандармом Києва. Вона сказала, що у ті часи жандарм – це типу як нині мер міста.
Підчас тренувань в дитинстві, вона розтирала до крові сідниці. Я не знаю як це можливо, чому її тренер це допускав.
Вона знає або бачила як помер загнаний кінь від зупинки серця підчас стрибка через трамплін.
У неї були складні стосунки з мамою. Вона казала, що зберігала газету зі статтею про неї та її фотографією, але її мати цю газету викинула. Не знаю ким була її мама та чому вона так сильно заздрила (?) своїй дитині.
Кінь смішний, він клацає зубами типу хоче вкусити.
Якось я прийшла до Владислава після роботи, а у нього там в закладі була полиця із книжками та журналами, які можна було брати читати. Я приносила йому і свої книжки, я так зрозуміла, що це стандартна практика і так усі роблять. І от у той самий день йому подарували книгу «Наш Солом’янський район», яку написав та/або зіставив якийсь мені не відомий депутат Максим Шкуро.
Це було трошки комічно – у нашому житті усе схоже на цирк або циганський театр РОМЕН - бо у Владислава був близький друг Максим скоріше ШкурА, а не ШкурО, і незадовго до цього подарунку я розносила Владиславів вибір розташування кав’ярні.
«Солом’янський район поганий» – це моя основна теза. Я знаю, що там багата історія і все таке, я там навчалась, я там працювала, я там ходила в басейн, я загалом багато часу провела у тому районі, але для відкриття закладу він негодітса. Саме те місце, яке обрав Владислав, не падходіт.
Мене це дуже дратує: нашо ти тупа хуйня відкриваєш якусь власну справу, якщо у тебе немає жодних знань, жодного уявлення про те, як це треба робити.
У Європі, кажуть, складно стартонути бізнес, бо типу високі податки і бюрократичні зайоби погірше наших, але воно, напевно, має сенс.
Треба спершу попрацювати на роботі, отримати досвід, зрозуміти як у великих адекватних компаніях-корпораціях влаштовані процеси та усе всередині, ЗАРОБИТИ САМОСТІЙНО КАПІТАЛ НА ВІДКРИТТЯ ЇБАНОЇ ДІРИ, а потім вже її блять відкривати.
– А он кніжку чітал.
Яку б кніжку він не чітал, це не дає жодного розуміння, ніяких гайдів, ніяких натяків, ніякого пояснення та керівництва до дій про те, як треба стартувати.
Корпоративна культура – це досвід. У цьому треба бути, щоб це зрозуміти, освоїти і освоїти до такого рівня, щоб бути здатним якщо не покращити, то хоча б без погіршень передати далі.
Книжка про Солом’янський район мені сподобалась, хоч я і ставлюсь до депутатів презирливо та зі зневагою.
Олена Борисівна сказала мені, коли в неї день народження і попередила про день народження Вадима Анатолійовича.
Дарувати подарунки на день народження чоловіку особисто мені складно в принципі, але у цьому даному конкретному випадку я швидко зрозуміла, що мені потрібний ще один примірник твору депутата Максима Шкуро.
Один з Владиславових Максимів – алкоголік, який дуже унило грає на гітарі і часто носить із собою комбік. Але йому добре вдається написання текстів.
Навіщо тобі, довбойобська провінційна хуйня Владислав, якась тупорила вебкамна гнида з Тіндера, яка і читати-то не вміє, бо вона літер не бачила в житті і її мозок їх не декодує, коли в тебе є під крильцем завжди готовий по повної присутності Максим?
Вчора набрала ванну та зробила піцу.
У Києві є зупинка швидкісного трамвая «Вулиця імені Дмитра Мамина-Сибіряка». Вона знаходиться між університетом Київська Політехніка імені Ігоря Сікорського та спортивним комплексом цього університету, в якому є великий 50-метровий басейн Олімпійського зразка. У цьому басейні мій тато працював тренером з плавання, а я ходила туда після роботи на 20:00 поплавати в тиші і відпочити душевно.
Цікавим є те, що мій тато начебто особисто знає Маминого Сибіряка.
Мій тато вчився у 1-ій школі в Ірпені, це школа з поглибленим вивченням математики. У нього зі школи лишились два друга-однокласника: Андрій та Ігор. Один з них, син КДБ-іста, що вчився в Ін’Язі, працював синхронним перекладачем та грав на саксофоні, а згодом став вчителем англійської мови у школі, де я навчалась, та моїм особистим репетитором. Інший, той, який Мамин-Сибіряк, у 90-х самовільно поїхав до Сибіру, щоб уникнути кримінального переслідування в Україні. За що я не знаю. Я знайома із ним дуже побіжно, але він був одним із найулюбленіших та найближчих друзів мого тата. Вдома він збирав музей раритетної техніки та домашньої утварі. Мій тато привозив мені від нього вінілові платівки на прослуховування.
На жаль, я жодного разу не бувала у тому музеї.
У моєї бабушки – мами тата – була подруга молодості, для мене – тьотя Оля, бабушка завжди називала її Ольга. Вона була одружена, але її чоловік помер. Я не знаю коли, але другий раз вона не вийшла заміж і дітей ні у них у шлюбі, ні у неї від іншого чоловіка/чоловіків не було.
Я уже була доросла, скоріше за все мені вже було за 20 років, коли я потрапила до неї додому в гості. Вона домовилась із моїм татом про те, що ми прийдемо до неї по платівки для грамофона. Я не знаю, можливо у нас був ще якийсь привід прийти.
Там була ціла коробка, дуже важка, старих платівок, на яких були циганські романси.
У нас вдома не було грамофона, лише вініловий програвач, тож послухати їх не було змоги. Ця коробка зберігалась в платяній шафі у мене в кімнаті. Потім я переїхала жити окремо і що стало з тими платівками я не знаю.
У моєї мами була тітка. Я точно не знаю чи вона її хрещена чи просто тітка. Я навіть, чесно кажучи, не знаю чи вона була сестра бабушки чи сестра діда. І чи рідна. Але мама доволі близько з нею спілкувалась і з її сином теж.
Вона була вже дуже похилого віку, коли взимку впала у себе на подвір’ї і зламала шийку стегна. Ясна річ, що в такому віці подібна травма – це майже прямий смертний вирок. Вона стала лежачою і ми спостерігали за тим, як вона повільно помирає.
Її доглядав її син. Він її мив, одягав, годував. Мама інколи навідувалась до неї, і я запам’ятала один раз, коли теж була у неї і бачила її стан.
У неї вже з’явились пролежні, але вона ще була при розумі.
Складно описати її зовнішність, але на її навіть старечому обличчі було написане благородство роду Романових. Навіть якщо це був зовсім інший рід.
У неї у вухах до самої смерті були важкі сережки з дорогоцінним камінням, я не знаю (не пам’ятаю) срібні чи золоті. Я дуже добре пам’ятаю їхню форму і те, як вони віттягували їй вуха своєю вагою.
Для мене таке повільне згасання старої людини – це тортура, а усі, хто смиренно спостерігає за подібними стражданнями – нелюди.
Я розумію, що в Україні евтаназія нелегальна. Я не розумію чому це і досі так. Усі колись помруть, деякі помирають. Дати людині змогу піти з життя не втрачаючи поваги до себе – чи це не прояв гуманності? Гуманізму.
Владислав нагадує мені мого діда. Одного разу ми з ним (з Владиславом) перетнулись на пішоходному переході: він йшов до себе працювати, а я якраз від нього по своїх справах. Він був у широких шуршачих штанях і з відстані виглядав один в один як мій дід. Лише за походкою можна було зрозуміти, що це не він. Мій дід мав дуже особливу помітну походку: він був наче трошки нахилений вперед, інколи розмахував руками в такт крокам, наче пливе, а інколи закладав руки за спину і ходив так, тримаючи їх у замку.
Мій дід читав, у тому числі перед сном. Я не знаю які книжки, але я бачила, що вони у нього лежали на тумбі біля ліжка або він носив їх з собою в руках. Атрибутами мого діда був важелезний типу поліцейський ліхтар, огризок бірюзово-блакитного олівця за вухом, гасова лампа та стара мобіла, по якій він починав розмову часто зі слів «Дарагой!». У нього був улюблений друг – Толік, коли він казав «Дарагой» я точно знала, що це до того Толіка.
Владислав – читун по роздруківках. Мальчик або жлобиться купити нормальну книгу, або висловлює свою презирливість до нормально надрукованих книг.
2023 після близького знайомства зі мною він вирішив почитати щось про ЛСД, наскільки я розумію від того вченого, який, власне, ЛСД і винайшов.
Владислав тверезий і пити не може або не міг, і приймати у себе всіляку дурь – теж. У своєму нинішьному віці я б теж не стала закидуватись маркою навіть із науково-дослідницьких міркувань.
Найяскравіший друг Владислава новітньої ери – це Дмитро Леник. Я не знаю як довго, але він працює в Takava бренд-шеф-баристою. Дмитро навчався в тому-таки КПІ імені Сікорського і він активний катальщик на велосипеді.
Велосипед відноситься до циклічних видів спорту, але, на жаль, задіює лише нижній пояс кінцівок.
Дмитро фотографує на плівковий фотік і загалом справляє приємне враження (я не знайома із ним особисто). У нього дуже специфічна зовнішність, не знаю навіщо йому працювати в Takava, де усе крутиться навколо китайських продуктів. Я бачу у ньому вартового Криївки.
Ще один друг, про якого я б ніколи не дізналась, якби не була знайома з Владиславом, це Іван Білоусов, чемпіон із приготування кави у джезві.
Я, чесно, абсолютно проти того, щоб турку називати джезвою і використовувати ту форму джезви, яку зараз прийнято.
З Іваном я теж не знайома особисто і на його місці я б поряд із Владиславом ніде б не показувалась. Владислав приносить лише сглази та порчі.
Цікаво було у 2023, для нас двох цей рік видався особливо продуктивним та насиченим. Пупсік сумував, бо він так багато над собою працював і зовсім не відчував що йому робити зі своєю напрацьованістю. Тоді ми погодились, що він має змагатись, no matter what.
Він поїхав на змагання до знайомих, там успішно програв, і дуже сильно засмутився і образився. Він чемпіон і він звик перемагати і він завжди має всіх перемагати і всі мають знати що він переможець і давати йому переможні місця бо у нього довга історія перемог і отріцать єво побєди неможливо.
Але він зміг познайомитись із тодішнім переможцем (тобто своїм конкурентом) і запросити його до себе на один день попрацювати разом.
Так співпало, що я теж там була і бачила їхній неймовірний дует, хоча я не сподівалась ніколи таке побачити. Я не хочу образити того хлопця і не маю нічого проти нього, але він смішив мене до сліз тим, який він є.
У мене бувало таке раніше, що людина нагадує мені якогось персонажа з мультика, комедії, або я просто бачу у її манері триматись щось комічне і мене розриває. Це саме через метчі моїх знань, моєї уяви і дійсності, тобто гумор, спровокований виключно моєю головою.
Він був з Луцька. Я чесно кажучи не запам’ятала чи з самого Луцька, чи з якогось смт поблизу Луцька. Я жодного разу не бувала у Луцьку навіть проїздом і дуже хотіла би колись з’їздити туди погуляти туристом. Я бачила в Гуглі, що це гарне місто і там є на що подивитись.
У цього хлопчини був дуже помітний білоруський акцент. Він вимовляв звук «ч» як бацька Лукашенко.
Владислав запропонував йому зняти відео або вони це запланували раніше. Коротше, я прийшла тоді, коли запис вже відбувався. Владислав мєльтєшив навколо, а цей хлопець (я забула його ім’я, він рудий) – наговорював якийсь текст. Він готував каву і паралельно дуже детально монотонно описував усе, що він робить і додавав якісь теоретичні зноски.
У цей же час у заклад зайшли постійні відвідувачі: горбатий дід з собачкою та його дружина. Вони, напевно, збирались щось замовити, але їх перебив телефонний дзвінок.
І от сцена, після якої я вийшла з Fedchuk_kava, щоб провітритись і проржатись надворі, щоб мене ніхто не бачив і можна було не стримувати свій гучний гогот.
Грає мобіла у цього діда. Там зациклений рингтон і його добре чутно. Йде запис відео, бариста-переможець готує, не перериваючись, і навіть не змигнувши оком, не повівши бровою, наче цього дзвінка немає і ніщо крім нього та кави навколо не існує, продовжує говорити. Кадр, частину відео, очевидно запорото, але він усе одно гне свою лінію. Я прислухаюсь до нього, що він говорить, і я не чую змісту слів, я чую лише його специфічну вимову. Владислав-Не-Приший-Кобилі-Хвіст подьоргується між братушкой і тим дідом (бо дід довго не може вийняти телефона із штанів), але нічого не робить і нікому не може допомогти.
Я гуляю десь у парку, дихаю повітрям, налаштовуюсь на те, що мені ще треба повернутись і досидіти, бо там Владислав уже шле мені в Телеграм фотографію кави в бокалі за тим столом і на тому місці, де я ніколи не сиджу, бо там дме і воно мені не подобається.
Це ж доводиться ідти назад, бо кофе остигне.
Як мене вхарило, що він мені не за того стола поставив гівно своє у бокалі, ненавиджу каву в бокалі і ненавиджу тупе мудило Владислава. Я пересіла туди, де було моє улюблене насиджене місце, де я і сиділа перед тим, як вийти.
Слухаємо далі, що розповідає чемпіон, якому програв Владислав. Владислав – жалюгідна токсична хуйня, сеча вдарила у голову ще вчора, а він досі не може змиритись зі своїм програшем і просто пухне. Він хоче бути милим, але у нього на обличчі написано, що він pissed. Я знаю свого мужа, мені його одночасно і жаль, і смішно з нього, бо він придурок. Це ще треба бачити як він вміє по-додіківськи засушити собі волосся, щоб воно стирчало як зайве перо у півника у хвостику.
Владислав – пєтушок-льодяник.
Чемпіон мене взагалі не помічає. Він розмовляє з Владиславом дуже відкрито і чесно. Розповідає чому не зустрічається з жінками, чому перестав злягатись із жінками в кав’ярні, власником якої він є, та про те, що гроші від виграшу він уже проїбав на проживання у Києві.
Але він задоволений, що приїхав.
Підстави, які влаштовував мені vladfedchuk_, незважаючи на те або завдяки тому, що я його жінка: комбуча з пітахаєю та обкурений стакан. Мені доводилось за це платити!
Одного разу я прийшла і побачила на столі купу коробок з тістечками, з’ясувалось, що це якісь пірожени на дегустацію і мені пощастило безкоштовно спробувати пару еклерів. Я не запам’ятала чиї вони і не запам’ятала чи була задоволена халявними десертами.
Як я дізналась про Гаріка Корогодського та про те, хто за визначенням Підар_Ок
Спойлер: мій колишній
Якось ми з Мариною, тією, яка не вміла колись раніше готувати яєчню, були у центрі. Я не пам’ятаю чому, звідки та куди ми прямували, але ми зайшли у книгарню навпроти ЦУМ у Києві. Ми разом стояли біля одного зі стендів і вона раптом впізнала книгу по автору і дістала її повертіти у руках: це була книжка Гаріка Корогодського.
Я до того ніколи про нього не чула і не зустрічала ні в інтернеті, ні в медіа, ні в літературі як автора. Вона трошки розповіла мені, єдине, що я запам’ятала: що то його магазин ексцентричних сонцезахисних окулярів знаходиться біля станції метро Площа Льва Толстого.
Сильно потім, можливо за рік або два, я познайомилась із Фуадом, дуже гарним білозубим азебайджанцем з Баку, що працював програмістом і не мав стосунку ані до продажу техніки, ані до палаток з овочима та фруктами, він навіть не був пов’язаний зі стоматологією чи саунд-продюсуванням. Я сподівалась, що він переганяє тачки або підбарижує необробленими діамантами і що коли ми одружимось, він купить мені білосніжну собачку-болонку.
Якось між словом він розповів мені, що хоче купити окуляри у тому магазині Корогодського.
Знаючи їх обох, і свою подругу Марину, і свого ненаглядного Фуада (я любила на нього просто подивитись, бо він реально дуже гарний і я впевнена, що він знав про це, і цілеспрямовано користувався приємністю своєї зовнішності), я впевнена, що вони дізнались про Гаріка Корогодського з одного і того самого джерела приблизно в один і той самий час, і не виключено, що з реклами в ТікТоці.
Справедливості заради я маю відмітити, що Владислав або був задоволений або був частково задоволений роботою тієї Дєвочькі-Таргетолога, бо він казав мені, що до нього з реклами приходили люди.
Я не впевнена, що це правда і не знаю, з якої саме реклами вони приходили.
Коли я ще працювала маркетинг-менеджером у нас були робочі банківські рахунки, які використовувались для сплати за рекламу у соцмережах та Гуглі. Перед тим як безпосередньо стартонути рекламну кампанію, треба було затвердити бюджет на неї, отримати гроші кешем в бухгалтерії або в конвертику від колег, піти до терміналу і закинути їх на рахунок.
Термінал знаходився в салоні нових авто якогось відомого виробника. Я не пам’ятаю якого, ніколи не звертала на це уваги. Я не пам’ятаю який був мій максимальний внесок на рекламну картку. В середньому це було 12 000 грн. Потім треба було отримати від терміналу чек і зберігати цей конверт із чеком та інколи залишками бюджету аж до подання звітності про проведені активності.
Коли ми разом з Фуадом поїхали від війни у 2022, він віз із собою купу кешу, переважно у USD. Ми розлучились в Румунії: йому довелось літаком повертатись в Баку і він мене не повіз із собою. Він тицьнув мені 10к USD і попросив надіслати їх SWIFT-переказом його другу-росіянину у Грузію.
Я навіть зараз погано розумію, чому я це зробила, а не привласнила собі десятку і не заблочила Фуада в усіх соцмережах (інакших способів для зв’язку у нас не було). Я не думала про те, що надсилаю гроші росіянину, що в мене є його паспортні дані, фото його паспорта. Крім того, мені навіть було трошки цікаво, бо довелось постраждати, шукаючи банк, який погодиться організувати для мене цей переказ.
Якщо я народилась у пологовому будинку в Києві, чому мене не вважають корінною киянкою і не надали мені ніяких медалей і взагалі нічого, ніяких атрибутів корінного киянина?
Це треба було походити по якихось кабінетах з папірцями та з протягнутою рукою, щоб хтось похлопотав і подав милостиню заблудшій дитячій душі?
Неймовірно дратує це дріб’язкове сцикливе ублюдство, що треба постійно принижуватись, щоб отримувати те, що за усіма правилами і так твоє.
У Булгакова в «Майстер і Маргарита» Воланд каже, що сильні не бідкаються і не попрошайнічають. Але сильним бути не модно, модно навпаки. Чим більше ти дрижаче прислужливе дно, тим краще. Закон пристосуванства: краще хай тебе їбуть, зате довше житимеш. Де логіка?
У мене в паспорті фіктивна прописка. Я прописана на вулиці, якої не існує на мапі. 2013 чи після Романівку вирішили додати до Ірпеня і усе змішалось. У мене мав би бути написаний провулок, а написана вулиця, мало б бути написано Романівка, а написано Ірпінь.
Я уявлення не маю, що то за вигадана адреса і уявний будинок, який мені вписали у паспорт і чому це відбулось.
Найбільше жалкую про втрату закордонного. У мене там були проставлені штампи з усіх видів пропускних пунктів, хоча і не з усіх країн, в яких я бувала. Я люблю папірці, зазвичай я усе зберігаю.
Часто я справді хочу померти, я навіть про це мрію.
