АНТАЙТЛД - "ІПІx2" (LP) 2025. «Маніфестуючий Мат Сьогодення». Музичний Літопис / Повість

Слухати: https://venona.lnk.to/deluxe

ПЕРЕДМОВА

"Містифікація не заперечує Істини"

На основі реальних подій та сповіді військовослужбовця ЗСУ.

1 ГЛАВА - "ШВИДКА"

Пробудження. Врив

Я опритомнів від лоскоту. Обсмажене обличчя хтось навіжено облизував шорстким язиком, поки я лежав серед брил, арматури й відірваних решток.

Похитуючись, підводжуся тим, що лишилося від тіла, й бачу: рудий котик крутиться біля ніг. Він усідається навпроти й зацікавлено розглядає мене - погано зіграну кавер-версію фізичного життя.

Якби не бронік, кишки вивалилися б іще на стадії прийняття вертикального положення, тож навіть думки немає знімати цей важкий корсет. Тіло не слухається - ніби після затяжного сну, зі скреготом штовхає вцілілі рештки кінцівок. Незримий імпульс змушує єдине очне яблуко напружувати зоровий м’яз і оцінювати ситуацію.

Не можу пригадати подробиць, що передували цьому епізоду мого життя (життя?). Перше, що треба зробити, - зібрати себе.

Озирнувшись, розумію, що стою серед гори напіврозкладених, погризених псами й птахами трупів. І це була лише одна з десятків таких гір, що височіли над цілою м’ясною долиною. Серед тліючої напівтемряви, за задимленим горизонтом, лежать понівечені рештки тих, хто раніше міг називатися українськими та кацапськими солдатами, - за дизайном камуфляжу, шевронами з позивними й групами крові.

Вогняна смерть дихала все частіше, роздмухуючи свої спори скрізь, де ще може існувати бодай імовірність життя. Але її влада, здається, мене не стосується.

Вдивляючись єдиним оком у глибину димової завіси, помічаю неподалік автофургон. Усередині кузова палає багаття. Не одразу розумію, що це мобільний крематорій: піч палахкотить у залізному кузові позаду кабіни, а біля неї метушаться двоє в чорних комбінезонах і протигазах. Далі, крізь дим, вгадуються силуети ще кількох таких самих фургонів - чорні стовпи диму здіймаються над долиною.

Матюкаючись і покрехтуючи, утилізатори з огидою беруть чергове тіло, закидують на турнікет і підносять до задньої частини авто. Засмальцьовані цистерни мають димарі, з яких безперестанку валить чорний дим, розносячи сморід паленої плоті. Один із працівників заскочує на вантажний ліфт, піднімається до рівня цистерни, відчиняє важку круглу кришку, завантажує тіло на висувний “язик” і штовхає його кочергою вглиб вогнища. Тріскотить м'язова тканина, опухають і миттю лопають внутрішні органи, хрускають немов хмиз, кістки.

Мені відкрилося пекельне черево - шлунок Війни.

Підійшовши до одного з чоловіків, який шукав цінні речі серед покинутих речей мертвого, я нахиляюся й поплескую його по спині.

Жах в очах того нещасного неймовірний.

Він зойкає під гумовим забралом респіратора, різко відкидається назад і повзе геть від мене, ніби павук.

“Мені потрібно лише твоє праве око”, - думка б'ється об стінки черепа, мов загнана в клітку колібрі. Навалююся на нього, осідлавши груди, і зриваю маску з протигазом. Вставляю пальці єдиної лівої руки в очну яму, тягну до себе. Відірвавши, вкручую собі. Жертва сіпається піді мною, тримаючись за обличчя й вихаркуючи прокляття російською.

Я вже хочу йти, але на мить замислююся. Обертаюся, нахиляюся й миттю, немов розриваючи прощальну любовну записку, відокремлюю від його голови щелепу з кількома вцілілими зубами та ще теплий язик. Вставляю їх собі в черепні пазухи й викрикую прокльони в бік другого, який уже біжить до танка.

Бачу, як моя ціль номер два встигає задраїти люк башти T-72 зсередини. Шкрябаючи жовтавими нігтями чорний метал, я напрочуд швидко зсуваю важіль і прочиняю кришку. З чорноти отвору одразу лунає коротка черга - кілька куль влучають у бронік і вже мертву плоть, але болю я не відчуваю.

Живий артефакт благає про милість гортанними схлипуваннями, поки я тримаю його за шийний хрящ. Розглядаю здобич на предмет корисних біологічних "запчастин”. Припадає до смаку передпліччя. Хапаю його за зап’ястя, рву та встромляю собі в розтрощений пазл ліктя правої руки. Знімаю з його плеча автомат і підперезуюся патронташем. Обм’якле тіло, мов лантух, глухо падає на дно башти.

Видираюся з люка назовні й зістрибую з погнутого танкового корпусу. Відчувається незавершеність справи.

Стою в оціпенінні: усвідомивши власну смерть, продовжую жити…

Навіщо я тут? Як я можу функціонувати напіврозваленим? За які гріхи мене лишили живим шматком сміття після того страшного ближнього бою із супротивником, чия чисельність перевищувала мій загін у десятки разів?

Круговерть дивовижних питань крутиться в мозку, що пульсує крізь діри в черепі.

Тим часом рудий котик знову з’являється нізвідки.

Граційно потягується, озирається на мене й неспішно чимчикує у пітьму.

Шкандибаючи, бреду за ним.

2 ГЛАВА - "ПОВІЛЬНА"

Угода

Стародавня культурна традиція багатьох народів вшановувала котів як провідників між світом живих і мертвих. Імовірно, саме тому наші хвостаті домашні улюбленці так часто завмирають, споглядаючи щось невидиме для людського ока: те, що причаїлося в темному куті кімнати або за звичайним відображенням у дзеркалі.

Можливо, вони просто бачать більше за нас. А можливо, їм узагалі байдуже до нашої присутності.

Сліпуче сяйво сканує мою змучену монаду, щойно відірвану від гри під назвою “Фізичне Життя”. А десь усередині жевріє щось схоже на відчуття незавершеності.

Ні верху, ні низу, ні стін - як і звичного відчуття власної ваги. Ба більше, не було навіть тіла, яке могло б поскаржитися на втому. Лише чиста, оголена самосвідомість.

Вона виникла не переді мною, а ніби всередині мене - так, наче хтось відчинив двері до кімнати, яку я вважав назавжди зачиненою.

- Марія…

Її усмішка, мов сонячний схід, розрізала мою внутрішню німоту.

Та, з якою ми сперечалися через дурниці й мирилися через ще більші дурниці. Обирали шпалери пастельних кольорів, аби зрештою просто пофарбувати стіни. Рахували гроші до зарплати й будували плани побачити весь земний світ, водночас розчиняючись у власному родинному мікрокосмі. Плани, які здавалися настільки природними, що нікому й на думку не спадало перевіряти їх на міцність…

Плівка спогадів завершила свій біг, і я знову був не солдатом, не уривком плоті, не невідомою істотою з поля після битви…

- Ти… ти жива…

Не певен, чи вимовив це вголос. Тут слова, здається, не потребували повітря.

Вона наблизилася й обійняла мене. Я відчув щось схоже на тепло - або то була лише пам’ять про нього. Осягнув саму її присутність поруч із моїм “Я”.

Хотів запитати про дітей. Хотів торкнутися її обличчя, перевірити, чи справді вона тут. Хотів сказати стільки всього, що навіть нескінченності видалося б замало.

Але вона заговорила першою.

- Ти ще не можеш залишитися.

- Чому?

- Тебе тримає тягар болю та провини за те, що сталося.

- Але ж я вмер! Мене вже ніщо не тримає!

Вона не відповіла відразу.

Її погляд був спокійним, але в ньому не було й тіні тієї безтурботності, яку я так хотів побачити.

- Я не прошу тебе забути. Але як звільнитися - можеш визначити лише ти сам.

Ці слова зависли між нами.

Я хотів заперечити. Сказати, що вона не розуміє, що я бачив, що пережив, що залишилося від нашого життя. Та хіба вона не знала мене ще до того, як я навчився ховати страх за впертістю? Знала, коли я жартував від безсилля, а коли моя впевненість була лише декорацією тієї скрині, у якій я ховав розгублену дитину.

- То ти хочеш, щоб я просто пішов? Щоб залишив усе як є?

Вона торкнулася мого обличчя.

- Сила твого болю не дає тобі переступити поріг переходу. Тому тобі й дали ще трохи часу. Але не думай, що хтось гарантує тобі відповіді, - сказала вона.

Я хотів запам’ятати кожну рису її обличчя. Хоча як можна запам’ятати те, чого ніколи не забував?

- А якщо я не хочу повертатися?

Її образ почав повільно віддалятися.

- Ти вже повертаєшся.

Силувався затримати її, але ж був лише чистою іскрою свідомості, що на мить вирвалася з темряви й тепер знову втрачала обриси.

- Маріє! Зачекай!

В Її погляді бринів не докір, а та особлива нота, яку я розчув би серцем серед звучання мільйонів інших поглядів.

І я почув її голос востаннє:

- Пам’ятай, ким ти був до всього цього…

Її тепло ще мить залишалося зі мною. А потім я відчув, як моє єство повільно відпливає.

Вакуум пришвидшувався, затягуючи мене в солодкаву вогкість.

Спершу він був ледь відчутним, майже затишним. Потім почав тягнути сильніше - кудись униз.

Кудись назад.

Струснувши головою, я прокинувся - ніби після тривалого забуття.

Знову існували вага, час, біль і решта незручних координат фізичного світу.

Під долонею відчув щось тепле й м’яке.

Кіт лежав поруч і дивився на мене так, наче ми не розлучалися ані на мить.

Іржавим шматом жерсті накрив багаття, яке розклав напередодні, зупинившись на ніч серед руїн шахтного комплексу “Південнодонбаська № 1”.

Я не мерзнув. Не хотів їсти. Не потребував світла, аби розрізняти темряву. Просто розпалив вогнище, як символ свого колишнього, людського життя. За звичкою.

Мало того, моє “франкенштейнівське” тіло загоїлося й тепер виглядало цілісним, неушкодженим.

Нитки диму малювали на залишках стелі знаки запитань, поки я сидів у задумі, прокручуючи не-сон знову й знову.

Заморожена зона, в якій не було нічого величного. Лише пил, сіре світанкове небо й відчуття, що світ звузився до кількох найближчих метрів.

Колись у цій суворій місцині вирувало інше життя: гуділи механізми, а робітники приймали від землі її цінні нутрощі. Тепер промислова химера лежала в тиші окупації - розтрощена, розпластавши бетонно-металеві щупальця, наче її, немов Лернейську Гідру, витягли з надр Аїда й кинули помирати на поверхні.

Понишпоривши по закутках серед блідої та почорнілої штукатурки й уламків кахлю, я знайшов на трупах одяг і зняв його. Тепер на мені був більш-менш цілий термофлісовий костюм. Зверху натягнув чорне худі й кепку, закинув на плече наплічник зі зброєю.

Котик вів мене - був моїм зором, нюхом, кольором та слухом. Відтепер я знав: він розуміє напрям нашого спільного руху. Адже попереду, за сотнями кілометрів, були ті, хто мали б вирівняти кармічні терези.

Пройшовши порослу чагарями територію заводу, побачили покинуту військову машину-пікап. Її дверцята були прочинені, а на сидінні лежав шар пилу. Замкнувши дроти запалювання, почув тріскот електро-струменів, а двигун озвався глухим кашлем, наче старий пес, якого розбудили посеред зими.

Удача була на нашому боці - показник бензину був у нормі, акум не розрядився - тачка явно опинилася тут нещодавно, і з’ясовувати, куди щез власник, у мене не було ні бажання, ні потреби.

В бардачку я знайшов паспорти та трохи готівки обох воюючих держав, а третій документ належав жителю ДНР. Проте я не збирався скористатись жодним із цих документів - покладався лише на свою надприродну здатність тілесної саморегенерації, розвідницькі навички та знайдену серед завалів зброю.

Ми рухались далі - крізь териконові поля Вугледара, що пустили нас у свої сухі обійми.

3 ГЛАВА - "ТРЕТЯ"

Біо. Мотиви. Характер

Я - Дем’ян Красило. Штурмовик, автомеханік, тридцяти семи років від народження, спортсмен-легкоатлет, стрейтеджер. Із перших днів повномасштабного російського вторгнення став у чергу до військкомату та склав присягу. Пройшов Київський напрямок. Після Бучі опинився на сході - під Бахмутом, а згодом під Вугледаром, де й загинув.

У цивільному житті любив грати хардкор для таких самих простих хлопців і дівчат, що набивалися до нашого андеграундного пабу в центрі міста. Ми не шукали слави, обравши самотину цеху напівзруйнованого СТО, де кували своє Мистецтво. Нам вистачало кількох квадратних метрів сцени, перевантажених комбо-підсилювачів і людей, які цінували Ідею.

Я ніколи не вибачався за пройдений шлях і не боявся темряви майбутнього.

Звик іти напролом - так, як, на мою думку, йдуть чесні люди: у яких не пітніють долоні та ступні, не бігають очі й не сіпається кадик від страху.

Моя дружина Марія та двоє наших дітей потрапили в полон до москальського іга в Бучі. Їх було жорстоко зґвалтовано, після чого напівживими вкинуто помирати на задньому дворі нашої п’ятиповерхівки.

Як невдовзі з’ясувало кримінальне розслідування, злочин було скоєно бійцями 234-го десантно-штурмового полку, яким командував такий собі полковник Городєлов.

Після втрати родини я ще більше зненавидів ворога: до Ідейного мотиву додався особистий - помста. Війна стала єдиним середовищем, у якому я ще міг пояснити собі власне існування.

Проте досить цієї чорно-романтичної прози.

Мені вистачило року фронтової служби, аби побачити, як моя країна, наче дзеркальна губка, вбирає в себе чимало рис свого супротивника - зокрема й найгірших.

На собі відчув, як радянська система, залишками якої досі жила наша армія, поволі зжирала нас. Пощастило, мабуть, тільки тим, хто склав голову в бою ще в перший рік війни, так і не спробувавши на смак гіркої істини та пішовши у Вирій зі спокійною душею.

Бачив, як рішення людей, далеких від реального стану справ, ламали долі тих, хто перебував безпосередньо на “передку”. Як відповідальність спускалася вниз, а повноваження й привілеї залишалися нагорі. Як досвід і здоровий глузд поступалися місцем звітам, формальностям та особистій відданості начальству.

Армія вмирала не лише від ворожих ударів. Її підточували безглузді накази, кругова порука й безкарність. Найкращі люди зникали з підрозділів, а ті, хто мав би відповідати за власні рішення, як “покарання” отримували максимум перехід на інші посади.

Вона вмирала через беззаконня. У службових документах могли з’являтися записи про те, чого людина не робила, а згодом ці записи ставали підставою для суворої догани. Підписи, пояснення, підроблені записи в бойових журналах - паперовий світ, у якому реальність можна було переписати без участі тих, кого вона безпосередньо стосувалася.

А піхотинці залишалися там, де земля, порох і виснаження ставали частиною щоденного побуту. Ті, хто не витримував, ризикували опинитися перед вибором між мовчазним підкоренням, самовільним залишенням частини та кримінальним переслідуванням.

За всю війну я не отримав жодної медалі. Натомість мав дзвінки й повідомлення від хлопців, яким колись довелося зі мною служити. Вони дякували за те, що я намагався зберегти людей, не перекладав на них власну відповідальність і не забував: за кожною посадою стоїть жива людина.

Для мене це важило більше за будь-яку нагороду.

Командування погрожувало мені покараннями, переведенням до підрозділів, де я почувався б непотрібним, і навіть ув’язненням. Усе це поступово змінювало моє ставлення до служби. Я дедалі менше впізнавав у ній ту Ідею, заради якої добровільно став до лав війська.

Авжеж, не кожен командир був негідником, як і не кожен солдат - бездоганним. Війна швидко руйнує зручні поділи на “справедливість” і “несправедливість”. Але я надто часто бачив, як система карала не за помилки, а за незручність; не за некомпетентність, а за непокору.

Мені часто доводилося принижуватися й вислуховувати командирів, чиї рішення не завжди витримували перевірку здоровим глуздом. Внутрішньо не погоджуючись із наказами, я не раз бачив, як їхні наслідки ставали непоправними.

Мені щастило залишатися серед живих.

Багатьом моїм побратимам - ні.

Дехто з них так і залишився в посадках, серед уламків техніки та покинутих позицій. Їхні імена продовжували жити в телефонних контактах, старих повідомленнях і коротких розмовах, які ніяк не могли стати останніми в моїй голові.

Дехто з них так і лежить на території тієї шахти - чекає на спалення в перевізному крематорії…

Я йшов у той бій із дивним відчуттям відчуження. Не від країни - від усього, що мало б уособлювати її турботу про власних людей. Мені здавалося, що віднедавна я воюю не лише із зовнішнім ворогом, а й із внутрішнім програмуванням, яке стирало різницю між живою людиною та витратним матеріалом.

Бій відбувся на території заводу, де колись вирувало промислове життя. У пам’яті залишилися окремі звуки, короткі кулеметні черги, чиїсь голоси й раптове млосне відчуття. А потім зір перестав розрізняти обриси довкілля.

Потім усе обірвалося: я загинув.

Не отримавши героїчної розв’язки у вигляді лакованої труни, накритої жовто-блакитним стягом, і салюту на нашу честь від почесної варти. Не почувши останніх слів вдячності перед Вітчизною, які лунали б з уст генералів перед тим, як наші тіла опустили б в останню путь. Не побачивши перед собою всіх тих, кому хотів поставити справедливі й незручні запитання:

Навіщо було кидати малочисельний загін добровольців у котел, з якого завідомо не було вороття?

Той останній у моєму попередньому житті наказ став останнім пострілом у груди моєї воїнської честі. І я вже не відчував жалю чи сентиментів до всіх, хто прийшов заробити на моїй смерті, на смерті моїх близьких, побратимів та співвітчизників.

І ось тепер, коли я помер і знову воскрес шматком обгорілої плоті, що доповнила себе чужими, до того ж номінально ворожими, органами заради здійснення кривавої помсти, мені здається, що все моє попереднє життя було лише довгим вступом до цієї дивної подорожі.

Я досі не знаю, чи є призначена мною ж самим місія справедливістю.

Але знаю, що більше не можу тягнути в собі цей тягар болю.

Рясний дощ, немов сльози янголів, розбивався об лобове скло камуфльованого Dodge Ram 1500. Рука впевнено тримала кермо, а стрілка спідометра тремтіла на вибоїнах розбитої дороги…

4 ГЛАВА - "ПОТУЖНА"

Інь

“Лллусь!”

Дверцята автівки глухо зачинилися. Я вийшов і потягнувся після довгої дороги. Дощ уже майже вщух, але повітря залишалося насиченим вологою та запахом мокрого асфальту.

Курахове. Тилове місто, яке війна давно позбавила звичного ритму життя. Тут іще працювали установи, рухався транспорт, люди заходили до крамниць, але все це існувало ніби за тонкою плівкою нормальності - наче батарея смартфона на останніх десяти відсотках.

Десь неподалік тривала війна, і її присутність відчувалася навіть у тиші.

Котик привів мене до однієї з адмін-споруд, пристосованої під потреби військового командування. Судячи з таблички при вході, ще шість років тому тут вирішували питання міського господарства, підписували папери й розподіляли кабінети. Тепер коридори наповнилися військовими голосами, запахом кави, пилом і шелестом документів.

За вікнами виднілися залишки промислової інфраструктури, бетонні коробки та металеві конструкції. Усе це нагадувало декорації до вистави, з якої давно пішли глядачі, залишивши акторів догравати останній акт.

Довгі коридори та кабінетні двері третього поверху з потертими табличками ще зберігали сліди колишнього порядку. На деяких табличках збереглися прізвища людей, які колись вважали себе господарями життя.

Рудий зупинився біля одних із дверей і озирнувся на мене.

- Ну що, друже? Тут, так?

Він лише повів вухом, а я відчинив двері.

У кабінеті з високою стелею та ліпниною в стилі ампір сидів той, кого я шукав у першу чергу.

Полковник Кожушко.

Командир бригади, у якій я служив до моменту загибелі.

Його слово мало вагу наказу, а підпис міг визначити, кому залишатися на позиції, а кому вирушати туди, звідки повертаються не всі. Не він особисто віддавав кожну команду, але саме його рішення затвердило те, що згодом стало для моєї групи дорогою в один кінець.

Мої хлопці. Люди, з якими я ділив воду, цигарки, сухі жарти й останні хвилини відносного спокою.

Кожушко відірвав погляд від монітора. В очах не було впізнавання - лише роздратування людини, яку відволікли від важливих справ.

- Ви хто такий та чим завдячую нашій зустрічі? - запитав він.

Я хотів відповісти, що був його підлеглим. Що виконував накази. Що вірив у порядок, субординацію і ціну людського життя. Але ці слова вже не мали адресата.

- Один із тих, чиє ім’я стоїть першим у звіті про втрати за двадцять восьме березня дві тисячі двадцять третього року.

Лоб пронизали борозни напруженої роботи мозку, після чого обличчя співрозмовника зблідло. Він повільно відкинувся в шкіряному кріслі, ніби намагався злитися з його спинкою.

- Е-е… Послухайте. Це… ці рішення… ухвалювалися не лише на моєму рівні. Була оперативна обстановка, були завдання… Війна - не санаторій… Усі ми рано чи пізно можемо загинути в бою, - затинаючись, промовив Кожушко.

Він говорив так, наче правильно підібрані слова могли перетворити людські смерті на статистичну похибку.

- Але ж… Це неможливо! Усі, хто пішов у той бій, за нашою інформацією, не вижили!

Далі все відбулося так, наче хтось перемкнув мій канал милосердя.

Заскочивши на письмовий стіл, різко хапаю руку полковника, яка вже вихопила з шухляди пістолет, і його дуло дивилося мені в очі, прокручую за годинниковою стрілкою та відриваю. Цією імпровізованою бітою вперіщую суперника по щелепі, й він завалюється на підлогу разом з кріслом. Бордові фонтани зрошують кабінетний інтер'єр.

Однорукий полковник перекотився на живіт та повз до відкинутої сутичкою табельної зброї.

Повільно ступаючи, я підійшов до полковника й присів перед ним. Дістав із нагрудної кишені групове фото нашої бригади біля стели у звільненому Херсоні. Простягнув світлину йому просто перед очі.

- Ти називаєш це втратами, а я пам’ятаю їхні імена, - мовив я.

Котик сидів на підвіконні. У темряві кутка його очі відбивали світло, наче дві маленькі шахтні лампи в тунелі.

На стіні за робочим місцем висіла декоративна булава. Масивна, оздоблена орнаментом, із металевим блиском, який мав би нагадувати про гетьманську звитягу та державницьку традицію. Та в цьому кабінеті вона скидалася радше на атрибут показного статусу.

Іронія була майже довершеною: символ гетьманської гідності опинився в руках того, хто перетворив його на символ власного марнославства.

Я зірвав булаву зі стіни та зі свистом опустив на ліве плече. Роздроблене, воно розквасилося під ударом колючої кулі, ніби кокос.

Замахнувшись ще, остаточно знищую плечовий сустав. Прокручую, тягну лівицю, відділяю її від торса та схрещую обидві відірвані кінцівки перед собою у символі “Х”.

Стою й розглядаю всю цю пафосну скульптуру, що уособлює всю прямоту й непохитність моїх намірів на обраному шляху.

- Що ж, віднині ці руки ніколи не підписуватимуть кривавих наказів. Ти цейгой… паркет лиш забруднив своєю нечестивою кров’ю.

Тепер вже безрукий тулуб, ніби слимак на вогнищі, пружиною звивався, випльовуючи гортанні звуки.

Він був потрібен мені живим, тому я зупиняю кров, перев’язую обидві культі та вколюю підневільному пацієнту подвійну дозу новокаїну.

Взявши за шкірку, немов спортивну сумку, прямую до джипа, попутно відстрілюючи набіглу охорону й камери спостереження.

Реакція влади на самосуд мене не страшить - я дію швидко, і час ще є.

Надворі я поклав тіло у відкритий кузов Доджа, зачинив задній борт і завів двигун.

Рудий уже чекав на капоті.

Що, котЕ? Інь-половинка у нас є, тепер лишилась Ян. Їдемо далі?

Він зістрибнув на землю, заскочив на пасажирське сидіння поруч.

Ян

Дорога з Курахового поступово втрачала обриси звичайного маршруту. Спершу за вікном ще траплялися знайомі дорожні знаки, залишки цивільного життя, поодинокі будівлі. Потім усе це почало зникати, змінюючись на довгий коридор з умовними межами між підконтрольними та окупованими територіями.

Коли нарешті зупинився біля пропускного пункту, показав вартовим липове посвідчення того днрівця, сказавши, що їду до офіцера за його особистим запрошенням.

Переді мною стояв покинутий промисловий комплекс. Його бетонні споруди нагадували залишки велетенського скелета, а темні провали між ними вели до підземної частини об’єкта.

Котик зник в одному з таких проходів, і я, вже у звичному режимі, поспішив за ним.

Другого зловмисника я знайшов у бункері. Це був не стільки об’єкт на мапі, скільки підземна подоба держави, що ховалася від власних злочинів. У зміїному тілі тунелю пунктиром миготіло тьмяне освітлення, пахло сирістю, мастилом і старою цибулею. Втім, якби не мій сенсорний живий провідник між світами, я б і не вловив тієї атмосфери, що нагадувала Doom.

Переді мною стояло одне з мільйонів облич кровожерливої машини, яка перемолола мою сім’ю.

Російський офіцер. Полковник Городєлов. За його спиною на стінах висіли карти, портрети й фотографії людей, чиї обличчя мали уособлювати велич їхньої імперії.

- Ты кто нах такой? Кто тебя сюда пустил? - владно гаркнув він.

Він дивився на мене з таким самим виразом, як і перший. Наче я був не людиною, а прикрою помилкою в його розкладі.

Я ж скинув з плеч на пропахлу шмурдяком бетонну підлогу кацапського бункера напівпритомну свинячу тушу українського полковника Кожушка.

- Тот, кто порвёт твою ж… на части!

- Ты отдавал приказы о мародёрстве и геноциде в городе Буча Киевской области тогда, в начале марта двадцать второго года! Держи привет от местных!

Після чого я підскочив до офіцера, вхопив за лацкани уніформи та моцним ривком швиргонув по стіні вгору. Городєлов пробив плафон світильника головою, а на гачкувате кріплення лампи я підвісив його за шийний хрящ, ніби ковбасу в коптильні.

Оскільки цей суперник не був таким спритним у захисному рукоприкладстві, як попередній, то й потреби залишати його без рук, що віддавали злочинні накази, не було.

- Н-да, любишь вершки, полюби и корешки!

Я перевів погляд донизу - на Кожушка, який лежав, зігнувшись, і благав поглядом про життя. Чи, може, про якнайшвидшу смерть?

Просунувши зімкнені клином долоні в середину грудей, розриваю тіло навпіл уздовж.

Знявши зі стіни нажаханого москаля, я повторюю свій ручний екзекуційний розтин.

Скріпивши два пазли в один шляхом вгрузання ребер одне в одне, мовчки тримаю перед собою на рівні очей.

Я дивився на істоту, що постала з двох ворогів. Вона була схожа на зламаний манекен, зібраний із частин двох абсолютно однакових уявлень про владу.

У той момент я побачив суть їх обох.

Обидва діяли з позиції права сили. Обидва мали пояснення для чужої смерті.

Стиснув гранату без чеки в лівиці та пульсуюче в дабл-таймі серце в правиці; зліплений мною голем тепер висів на тому самому гаку від світильника.

- Ви - дві подоби одного Зла в моїх очах. Тож нехай замкнеться на вас це порочне коло!

Вигукнув і увіткнув ще б’юче, пульсуюче серце потвори їй у горлянку, заштовхавши та утрамбувавши в хлюпаючому стравоході.

На престол серця була посаджена граната - її кубічна луска хижо зблискувала з-поміж реберного аркбутана грудей…

Секунда - і ПОТУЖНИЙ сплеск зросив кабінет офіцера кишами, м'язовими волокнами та рештою скривавлених кісто-тельбушних біо-конструкцій. Задрапірувавши собою портрети, карти, полиці з алкоголем та ліжко, вони німо зависли сталактитами помсти.

Підняв погляд на кота. Він сидів на одній з верхніх полиць антресолі. Нерухомо, наче маленький арбітр, який передав право оголошення вироку самому обвинуваченому.

- Ось і все, - майнула думка. - Місія завершена.

Чекав на знак, на полегшення, на відчуття, що величезна могильна плита нарешті зсунеться з мавзолею моїх грудей.

Але жодного фанфарного акорду не пролунало всередині мене.

Чи було це правосуддям? Адже помста виявилася не так уже й благородною пригодою.

Можливо, це був не фінал, а ще один спосіб не дивитися в обличчя тому, що неможливо виправити.

Можливо, варто не плутати біль із незавершеною справою.

І тут мені згадався голос Марії:

“Пам’ятай, ким ти був до всього цього”.

Вдихаючи й видихаючи, я біг тунелем, немов куляста блискавка, аби вирватися геть із підконтрольної ворогу території.

Шлях лежав на захід - туди, де залишилися мої старенькі батьки. Туди, де була могила сім'ї. Туди, де кожна вулиця, кожен поворот мали щемкий спогад і нікнейм, даний нашою дворовою компанією.

5 ГЛАВА - "ЩЕ ОДНА"

Зустріч

Дорога до Бучі здавалася довшою, ніж мала бути. Між мною та домом лежали зруйновані краєвиди, порожні села, розбиті дорожні знаки й безліч невидимих кордонів.

Стрілка спідометра пливла по відремонтованій трасі, а YouTube Music крутив перший альбом українського гурту Антайтлд - “ІПІx2” - платівку, яку порадив побратим, коли ми перебували у бліндажі серед зимового холодного лісу. Різкі, рвані рифи на реактивних темпах, що обігрували усі існуючі нині core-жанри, іронічні тексти та грубий харш вокалу допомагали збити всю напругу хвилин, що тягнулися немов довгі вантажні потяги - між хвилями ворожої арти.

Тепер я більше не поспішав і ще не знав, що скажу матері про сина, якого вважали загиблим під час виконання бойового завдання.

Уперше за довгий час я не намагався підготувати відповідь заздалегідь.

Мені хотілося побачити батьків і почути від них, що відбувається в цьому краї, де надто багато змішалося правди й брехні.

Що відбувалося того сумнозвісного дня.

Побачити, що залишилося від нашого дому, від міста, від країни, яку я колись уявляв значно простішою, ніж вона виявилася.

Котик сидів поруч і дивився у вікно.

Попереду з’явився дорожній знак. За ним починалася територія, яку я колись називав домом.

Двір рідний.

Кремезне тілище дуба ховало за собою трикутники гойдалок та сквер із лавками. Дев’ятиповерхівка неспокійно дихала своїм клітчастим тілом і міражами різноколірних квартир, пориваючись здійнятися кудись угору.

Піднявшись скрипучим ліфтом на шостий поверх, я натиснув на дзвінок.

- Мамо…

Вона не вірила власним очам. Її погляд ковзав моїм обличчям, затримувався на руках, на постаті й зрештою торкнувся мене, ніби вона перевіряла, чи не розсиплюся від дотику.

Я не знав, що сказати. Усі заготовлені слова виявилися непотрібними.

Увійшовши до великої кімнати, що водночас слугувала кабінетом і спальнею, я побачив його. Половину життя мій батько лежав прикутий до ліжка внаслідок важкої травми.

Письмовий стіл, колись його маленька фортеця, тепер стояв неподалік від ліжка, заставлений рукописами, книжками й паперами. Мемуари чекали на продовження.

Я присів на край ліжка й подивився йому в очі.

- Тато…

Мати принесла тацю з чаєм і печивом. Вочевидь, не знала, що ревенанти не п’ють чаю й не їдять печива.

Мій батько був викладачем тхеквон-до. Ще з дев’яностих він пройшов горнило становлення подібних спортивних закладів, самотужки осягаючи східну філософію та її прикладні аспекти в поєдинках. Він учив не лише техніки, а й дисципліни, витримки, контролю над собою.

Трапилось так, що в одному з показових боїв суперник застосував заборонений прийом, внаслідок чого моєму старому назавжди паралізувало нижню частину тіла.

Вислухавши мою історію про службові поневіряння, у якій я опустив містично-метафізичні подробиці, він підвівся на подушках і мовив:

- Лише коли відкинеш злобу на ворога, зможеш перемогти. Відкинь ненависть і перемагай.

Для мене це прозвучало як щось відірване від реальності, щось незбагненне.

Ледь не як слабкість.

Протягом сенсейської практики його головні настанови повсякчас зводилися до поваги до супротивника та максимального уникнення прямого фізичного контакту. Він був переконаний, що справжня перемога починається не з удару, а з уміння не дозволити іншому керувати твоїм внутрішнім станом.

Звичайні спаринги та сплановані бої він називав “квітковими кулаками” й “вишиванням ногами”.

Я ж не розумів, як можна перейнятися щиросердним співчуттям до того, хто щодня скеровує дрони й ракети в бік наших домівок.

- Лише полюбивши ворога свого, перемагаєш, - повторив батько, а потім знову заглибився в написання своїх мемуарів.

Його спокій мене дратував.

Не тому, що я його не поважав. Навпаки. Просто не міг прийняти думку, що вся ця філософія здатна витримати зіткнення з тим, що довелося побачити мені.

Коли по твоїй оселі прилітає КАБ, ти не те щоб можеш тверезо мислити. Ти спершу бачиш руйнування, чуєш тишу після вибуху, намагаєшся зрозуміти, чи всі живі. А вже потім, якщо залишаєшся живий, можеш розмірковувати про любов до ворога.

Як можна схиляти людей до милості та всепрощення, коли на місцях їхніх сердець димляться випалені руїни?

Хто поверне з-під завалів дітей, які заснули під “Гаррі Поттера”, аби вже ніколи не прокинутися на цім світі?

Я вірив в Ідею Нації, але пізнав Істину: рівності не існує. Війна - дохідний бізнес, у якому добровольці - розмінна монета. Моя винятковість полягала лиш у тому, що смерть не стала на заваді прозрінню.

Ми - кріпаки нового часу. Ми самі відмовилися від відповідальності за власні життя й прийняли диктатуру як найвищий сенс взаємовідносин між менеджментом та тими, хто його обрав. Нам запропонували роль, пояснили її історичну необхідність і переконали, що іншої сцени для нашого існування не передбачено.

Держава й Країна - паралельні колії існування, що свідомо грають в ілюзію свого дружнього пересічення.

Всюди так. Було. Є. Буде.

Шукати доброго царя - не жити власним розумом. Знайти царя у своїй голові - почати жити.

Знайти та пізнати Себе - стати вільним.

Ти впускаєш у цю матрицю нове життя й ні від чого не можеш уберегти свою дитину - окрім як навчити її розпізнавати брехню. Не поклонятися силі лише тому, що вона називає себе законом. Не плутати покору з відповідальністю.

Навчити не втрачати себе.

Нинішня епоха диктує нові правила - війну роботів.

Переважна частина бійців, мобілізованих добровільно й не дуже, гине від дронів. Технологічна еволюція зробила смерть дистанційною, майже безособовою. Тепер між тим, хто натискає кнопку, і тим, хто перестає існувати, може бути з десяток кілометрів, екран і короткий звіт про виконану роботу.

Але, коли на тиждень мене відпускали додому, я бачив на “громадянці”, яких лохів із нас роблять.

Ті самі фраєри на блокпостах Київщини - тилові військові на дорогих автомобілях. Поруч із ними - представники ВСП та ТЦК, які, за їхніми словами, були ветеранами, що пройшли всі кола пекла й тепер просто скромно виконували адміністративні функції.

Бачив поліцейських на новеньких позашляховиках.

Бачив і наш народ, який смиренно молиться на і за нас.

І все це існувало в одному просторі, під одним прапором.

Я не мав претензій до тих, хто вірив і допомагав. Але мав запитання до системи, у якій допомога перетворюється на милостиню, а відповідальність за людське життя - на рядок у звіті.

- Коротше кажучи, батьку, я втомився воювати з нашими довбнями. Визнаю: вони сильніші за мене. Їм не потрібен фронт задля перемоги. Вони чудово почуваються в тилу. А мене… мене цікавить лиш спокій!

Батько мовчав.

Можливо, не мав відповіді. Можливо, просто не хотів продовжувати нашу зустріч як суцільну суперечку.

Адже, згідно з його філософією - можна лютувати, як скажений пес, через сплетіння обставин. Можна лаятися й проклинати долю, але коли настає кінець, доводиться відпустити й прийняти все, як воно є.

Я теж замовк.

Ми вийшли з матір’ю на балкон, прочинивши фрамугу вікна.

Місто розкинулося перед нами панельно-цегляним килимом, зітканим із помаранчевих ниток надвечір’я. Десь унизу хтось проходив із собакою, за сусідніми вікнами рухалися силуети, на балконах сушилася білизна.

Звичайні побутові декорації слугували тлом для неспішної оповіді про той день.

Трагедія з Марією сталася в неї на очах, адже того дня вона була в нас, допомагала з онуками. Коли все почалося, намагалася кинутися вперед, закрити невістку собою, але окупанти зупинили її погрозою зброї. Вона залишилася живою, щоб пам’ятати те, чого жодна людина не повинна бачити.

Я слухав, не перебивав, не просив повторити й не уточнював подробиць. Сухі зіниці вже не давали сліз, які за інших обставин зчинили б потоп у моєму внутрішньому музеї болю.

Вона пережила те, чого не мала б переживати жодна мати. І все ж сиділа поруч, дивилася на мене й намагалася прийняти неможливе - повернення сина, якого вже ніколи більше не побачить.

Мені хотілося залишитися ще. Розглядати корінці книг, що вчили мене бути людиною, розгадувати таємниці візерунків настінного килима, розчинитись в теплоті крісла перед миготливим оком телевізора…

Але внутрішній компас скерував - час рушати.

- Ма’, мені вже час додому.

Я поцілував її, знаючи, що більше не побачимось, затримав свою долоню на жилавих долонях сплячого батька й тихо вийшов.

Кінцева зупинка в моїй пригоді - могила сім’ї.

6 ГЛАВА - "АКУСТИЧНА"

Дружба

На шляху до будинку, де я жив із сім’єю, вирішив заїхати до Максима. Його квартира була в напівзруйнованому будинку, ближче до центру міста. Колись ми проводили там стільки часу, що, здавалося, знали кожну тріщину на стінах і кожен звук сусідських дверей.

Тепер від того світу залишилася пошкоджена коробка на п'ять поверхів.

Я зайшов усередину.

Серед руїн оселі ще вгадувалися обриси колишнього побуту: уламки меблів, перекошені дверцята шафи, розсипане кухонне приладдя та напівзогнивший гардероб.

Присівши на самотній табурет, на який падав сонячний прямокутник з віконного отвору, почав перебирати світлини, що були розкидані, ніби осіннє листя обабіч стовбура дубу.

На деяких ми були ще дітьми - з незграбними зачісками, безтурботними обличчями й абсолютною впевненістю, що попереду в нас ціле життя.

Під уламками тумби я знайшов розплавлений джойстик і картридж із логотипом Mortal Kombat 3, зображенням S-дракона в колі та двома персонажами: один - з оголеним мускулястим торсом, червоною пов’язкою на голові й чорним волоссям, другий - із насунутим на очі широкополим капелюхом, край якого виблискував суцільним лезом.

О так, “Мирний Воїн”, монах Кунг Лао, - то був улюблений персонаж Максима.

Максима, який згодом сам вирішив долучитися до лав ЗСУ.

Чітко пам’ятаю останні хвилини нашої зустрічі. Він уже стояв у дверях, зібраний в дорогу на навчальний полігон, обернувся до мене й гукнув:

- Ей, Дем’яне, 3.5.0! За два тижні вибємо тварин із нашого чорнозему! Перемога за нами!

Тоді це здавалося непорушним заклинанням.

Тепер - тліючою жаринкою мрії.

Побачивши зім’ятий касетний плеєр, я підняв із тумби одну з прямокутних прозорих коробочок із написом, зробленим від руки фломастером на паперовій вкладці:

“Акустична”.

Вставив касету в плеєр і потягнувся до клавіші PLAY.

Механізм озвався сухим клацанням. За ним - легке шурхотіння стрічки, кілька секунд шуму, і нарешті голос.

Це було наше з ним незавершене демо нової пісні.

Із побутової, нерівної читки поступово виростав уже дорослий, хриплуватий і тихий наспів. Він оголював ностальгійні спогади під lo-fi-біт у супроводі акустичної гітари, аби згодом окріпнути в мелодекламаційному речитативі приспіву.

“…Друже мій,

Що з тобою?

Де шукать тебе

В вайбері, в сигналі?

Друже мій,

Прізвища твого

Не пам’ятаю.

Тільки номер квартири.

Я не знаю, де ти є зараз,

Я не знаю, що з тобою сталось.

Розділили шляхи нас нагло:

Хтось на захід, хтось на схід…”

Я слухав і дивився на касету, що оберталася за прозорою кришкою.

Так, у лампову offline-епоху дев’яностих - двотисячних ми знали цінність дружби. Особливо дружби між людьми з одного району, одного будинку, одного двору. Тоді не потрібно було підтримувати зв’язок щодня, аби знати, що людина десь поруч. Достатньо було вийти надвір - і ти вже не сам.

Ми дихали в одному ритмі.

Тепер для цього існували месенджери, статуси, геолокації та позначки “був у мережі”. Можна було знати, коли людина востаннє заходила в застосунок, але не знати, чи вона взагалі ще є.

Іронія цифрового прогресу: зв’язатися можна з будь-ким, а знайти - майже нікого.

Пісня обірвалася на незавершеному фрагменті. Стрічка ще трохи пошурхотіла і клацнула вискочившою клавішею STOP.

Я дістав скарб із деки та поклав до бічної кишені штанів.

Тоді мене вже через кілька днів привело на фронтові горизонти пацанське відчуття: якщо мій найкращий друг уже там, то чому я маю відсиджуватися?

А вже потім ще приєдналися ненависть до нападника, а згодом, після проходження всіх рівнів Пекла, - розпач і пустота.

7 ГЛАВА - "ЕЛЕКТРОННА"

Зіткнення

Чорна ртуть ночі звивалася сколопендрами магазинних вивісок і рекламних бігбордів, поволі стікаючи на ландшафт міста, яке вже не було привабливим для привида, що шукав лише спокою.

П’ятнична штовханина сірих людей за вікном авто утворювала білий шум із поглядів, упертих в екрани смартфонів. Крізь цей засмічений ефір не могла пробитися бодай одна світла критична думка.

О, урбанізоване братство Ордену Сірих Коробок! Ти ніколи не обходишся без саморуйнування, без стигматизації.

Твої адепти добровільно носять у кишенях персональні вівтарі, щохвилини схиляючи перед ними голови. Вони знають, скільки кроків пройшли, скільки калорій витратили, скільки людей переглянули їхні світлини. Але чи знають вони, хто саме розпоряджається їхньою увагою, часом і страхами?

Я майже доїжджав. Світлофори змигували бурштином, коли в дзеркалі заднього виду раптом спалахнули проблискові маячки - ультрамарином і рубіном.

Патруль, наближаючись, плив серед мокрих асфальтових рік. Світло мигалок розмазувалося по склу.

Зупинка біля міського парку.

До автомобіля підійшов поліцейський у формі. На вигляд - років сорока, підтягнутий, із замореним обличчям, на якому проглядалася тижнева щетина. На нагрудному жетоні виднівся номер, на формі - знаки розрізнення капітана поліції. Тримався спокійно, без показної зверхності.

- Доброго вечора. Ваші документи, будь ласка, - донеслося з-під опущеного скла.

В очах навпроти я побачив тліючі кістяки чогось, схожого на емпатію.

Поліцейський чекав.

- Я щось порушив? Я військовий, - відповів я з-під каптура чорного худі.

- Номерний знак погано читається. Під’їдьте ближче до узбіччя.

- І в такому разі покажіть документи, що підтверджують статус чинного військовослужбовця.

- З ким маю справу?

- Капітан поліції. Старший зміни патруля.

Поки поліцейський називав своє ПІБ, з припаркованого трохи позаду мікроавтобуса вийшли двоє чоловіків у пікселі. Один залишився біля відчинених дверей, інший попрямував до нас. На його одязі не було нічого, що могло б пояснити мені, хто він такий і на яких підставах бере участь у цій перевірці.

Він підійшов до капітана й щось тихо сказав йому. Потім повернувся до мене.

- Дем’яне?

Я не відповів.

- Красілов Дем’ян?

Холод прошив мене подивом.

- По-перше, не “Красілов”, а “Красило”. По-друге… звідки ви знаєте моє ім’я? - нарешті промовив я.

Чоловік у пікселі трохи нахилив голову, а я відчув, як усередині щось заворушилося.

- Я також військовий. Свій свого бачить здалеку.

- А з якої ви бригади?

І тут сталося неймовірне. Він назвав мій підрозділ!

Той, що залишився під Вугледаром. Той, у якому я служив. Той, звідки вже не мали повертатися люди, чиї голоси досі жили в моїй пам’яті.

- А ви хто? - запитав я.

Він назвав ім’я та прізвище одного з моїх побратимів.

Я завмер.

Я пам’ятав його голос, жарти, манеру говорити, навіть інтонацію… Але людини з цим ім’ям більше не було серед живих! Відкинувши офіційність, я перейшов на «ти»:

- Повтори! - сказав я.

- Що саме?

- Своє ім’я!

Він повторив.

- Вочевидь, сталася помилка. Адже ця людина загинула!

Чоловік у пікселі не здивувався. Лише ледь помітна усмішка майнула на його обличчі.

- За документами - ні.

- То це ти служив зі мною, кажеш?

- У нас усі дані є.

- Я запитав, чи ти служив зі мною?!

Він на мить замовк, а тоді знизав плечима. Полишивши кордони ввічливості, перейшов на “ти”:

- Я тобі ще раз кажу: у базі все є.

Чоловік у пікселі дістав смартфон і наблизив до мене екран. Як я вже встиг здогадатися, інформація про мого загиблого побратима збігалася з раніше озвученою.

Я глянув на капітана. Той уже не виглядав таким упевненим. Його погляд переходив від мене до чоловіка у пікселі, а потім знову повертався до документів на екрані.

- Перевірте його особу у своїх реєстрах! - сказав я. - Якщо вже ви так любите перевіряти!

- Та ми зараз усе з’ясуємо, заспокойтеся, - втрутився капітан. - Без зайвих емоцій. Тут сталася якась прикра помилка.

- А я хіба емоційний?! - запитав я.

На екрані смартфона поліцейського раптом засвітився мій цифровий портрет.

Ім’я. Прізвище. Дата народження. Підрозділ. Статус.

Усе було правильно.

Але був один нюанс: за документами я вже не мав існувати.

Я відчув себе стороннім у власній біографії.

Мене вже не мало бути в жодному з їхніх реєстрів. Але хтось продовжував користуватися даними мого підрозділу, моїми загиблими побратимами й… вочевидь, хтось використовував і моє… ім’я. Навіть смерть не стала достатньою підставою для припинення обробки персональних даних.

- Не може бути… - чоловік у пікселі знову втупився в екран.

- Ну нарешті! То що саме не може бути? - уточнив я, а всередині закипав гнів.

- Послухайте, - почав капітан. - Ми зараз ще раз усе спробуємо з’ясувати.

Тим часом другий чоловік у пікселі, що чатував біля буса, наблизився до нас. Капітан теж зробив крок ближче. Тепер усі троє дивилися то на мене, то на маленьку світну поверхню, яка мала пояснити їм, що саме вони бачать.

- То як - ви вже з’ясували, хто перед вами стоїть?

Німа сцена лише роздмухувала моє внутрішнє торнадо.

- Бо я, здається, починаю розуміти, хто тут третій зайвий!

Лють наелектризувала моє тіло. Я різко вийшов із машини, ледь не зірвавши двері з петель, наблизився до самозванця у пікселі. Приклав та занурив глибоко всередину його правицю собі між грудей, де медузами коливалися фіолетові лискучі легені, і поміж них пташкою відбивало точний ритм моє серце.

- Отже, джентльмени - як вам мої документи?! Сподіваюсь, вони в порядку, еге ж?!

Відсахнувшись, вмить побілівший, він уривчасто дихав та верещав, немов зламана бензопилка.

Поліцаї вихопили табельну зброю, й перший постріл розітнув дощ.

Моя автівка здригнулася, і на лобовому склі розійшлася павутина тріщин.

Потім пролунало іще кілька пострілів.

Моя грудна клітка стала подібною до сита, з якого точилася чорна кров.

Проте кулі більше не були для мене аргументом. Вони лише додавали до мого тіла нові знаки пунктуації.

Ахахах, як же вони насмішили моє ревенантне єство!

- Виродки, ви хоч уявляєте, з ким маєте справу?! - надривно кричав я, рухаючись просто на них.

Вертикальний дощ з небес і горизонтальний дощ пострілів формували хрест, на перетині якого макабрично здригався привид во плоті.

Пройшовши зону обстрілу та проникнувши до салону поліцейського авто, зібгав тих двох переляканих утікачів та моментально зрешетив їх із їхньої ж зброї кількома влучними пострілами.

Коли все стихло, патрульне авто залишилося стояти з пошкодженим корпусом і розбитими вікнами. Мій пікап також уже не міг їхати.

Я подивився на мікроавтобус без розпізнавальних знаків, але з чорним спецномером спереду й позаду.

Пересівши до буса, витиснув зчеплення. На дорозі зустрів ще кілька блокпостів, але ніхто вже не зупиняв авто, яке розпізнавалося як службове.

Тепер для існування потрібен не паперовий паспорт, а його цифровий привид. Не ім’я, а запис у реєстрі. Не пам’ять про людину, а правильний статус у соцмережах та відповідному полі електронної форми державного реєстру.

Людина може зникнути, але її обліковий запис залишиться. Може загинути, але її дані продовжать жити власним життям.

Може повернутися з того світу - і все одно не пройти перевірку, бо система не передбачає такої категорії.

У світлі неонових вітрин дощ здавався електричним розрядом, що проходив крізь усе місто.

Електронна держава продовжувала працювати.

А я більше не був її користувачем.

8 ГЛАВА - "НОВА"

Postmortem

Після короткої дороги я зупинився позаду мовчазного, темного будинку й вийшов з авто.

Його порожні вікна дивилися на мене, як очі людини, яка давно все зрозуміла й більше не чекає на моє повернення.

Обливши вмістом каністри кузов, відійшов на кілька метрів, чиркнув запальничкою та кинув у салон буса.

Тіла горіли, немов соломяні опудала у літньому полум’ї ритуалу.

Я знову спостерігав, як на світанку вмирає вогнище, - як тоді, на привалі серед вугледарських руїн.

Попрямував до поля, на якому, зі слів матері, місцеві влаштували кладовище жертв окупації.

Іду, а червоний серп місяця сьорбає воду зі світанкового ставка, додаючи дрібку качок-чорних перчинок та масні ребра хвиль до цього свіжозвареного супу з вогкого туману.

Де-не-де перегукувалися голуби та каркали ворони в павутинні гілок - всі пернаті й кігтисті вживалися в цьому гуртожитку обзалізнілої від людських “кутюр” природи.

Дивлюся - ще сонні підйомні крани стоять перед новою будовою.

Недобудовані ЖК вириваються з темряви світанку баштами кранів. Вони символізують тих, хто ризикнув під час кривавої епохи вкластися в нове житло. Інвестувати в майбутнє, якого ніхто не обіцяв.

Іду-бреду стадіоном, що кохається з туманом. Не так давно на ньому я грав у футбол зі своїм маленьким сином.

Ліфтом погляду - угору, де майорить малиновий стяг Неба…

Спостерігаю востаннє, як молот нового дня б’є і лупить у скроні долями секунд, і пришвидшую ходу, аби завершити справу.

Хочу скинути цю ношу postmortem-life в чистому полі біля братського кургану співвітчизників, над тілами яких, можливо, билися серця неупокоєних душ Ані, Льоші та Марії…

Я знову згадав Максима, батька, матір, побратимів і роззирнувся довкола. Бачу лише одні плюси могил, немовби ідеальний світ оптиміста.

Земля ця надто тиха для місця, в якому зібралося стільки незавершених історій.

Після довгих блукань цвинтарними лабіринтами, нарешті, зупиняюсь.

Переді мною височіє великий земляний пагорб-курган. Ніби намистом, обперезаний різноколірними стрічками, паперовими витинанками янголів і лелек, дитячими іграшками та зів’ялими квітами.

Строкате марево вкидає в очі одну рідну деталь…

Плюшеве ведмежа-панда, чиї білі боки вкрилися земляною потороччю, а рухомі лапи помітно відстали від тіла.

Підняв іграшку й раптом високовольтний струм болісного видіння вп’явся в мої руки, пройшов крізь серце та зосередився в мозковій зоні!

Мій рудий провідник відсахнувся, широко розплющивши очі й вдивляючись у свого підопічного.

Мені згадалося, як я готувався до нашого, як потім виявилося, останнього довоєнного Різдва. Як довго обирав з-поміж різних дизайнів ведмежат і зрештою обрав саме його: тваринка так нагадувала мені символ одвічного протиборства й рівноваги сил Інь-Ян. Як власноруч загортав подарунок у папір. Міріади свічок на ялинці освітлювали урочисту мить вручення подарунка захопленій дитині.

Побачив і те, як після мого долучення до армійських лав моє дитя сумує за батьком: пригортає ведмежа ручкою до лобика й не може заснути, притиснувшись щокою до мокрої від сліз подушки.

Я почув, як, граючись, вона називає те ведмежа Татом…

Лезо лопати з пружним стогоном вгризається в жирні пори землі.

Стою по центру розритої могили й відчуваю - здобуваю заслужений Спокій.

Мої повіки повільно заплющуються, а губи розтікаються в блаженній усмішці; підставляю обличчя першим променям сонця.

Останню думу думаю.

Хтось перший опустить зброю, замовкнуть гармати, замовкнуть танки.

Але десь у надрах, за шість футів під землею, гнитимуть тіла, а неупокоєні душі тисяч людей так і продовжуватимуть гамселити в золотоверхі ворота Раю…

Наші діти гратимуться на братських курганах, їм шепотітимуть у вушка сумні історії мерці, які малеча потім переповідатиме ввечері батькам…

Підліткам, що гулятимуть поночі, відкриється видиво: блиск крові на траві під місячним сяйвом.

Раптом крізь напівзаплющені повіки бачу: над полем, похитуючись, здіймається червоно-рожевим маревом ядерний гриб.

Він сягає своєю пишною короною найвіддаленіших куточків, пестячи сонні вигини міста…

Чи це мій передсмертний сон? Чи смерть старого світу?

Нехай же згорить дотла все, що ми називали незмінним.

Жертву названо прийнятою.

Жатва - триває…

Післямова

Поки я писав цей твір як Музичний Літопис, він обростав деталями й поступово набув форми повноцінної повісті.

Пропустивши крізь себе альбом “ІПІx2” і надавши власних сенсів закладеним у його піснях образам, я зіткнувся з дилемою:

видавати цей текст як самостійну річ, незалежну від джерела натхнення, чи залишити прив’язку до альбому, його треків та обкладинки?

Адже вийшло щось на кшталт постмодерної філософсько-воєнної повісті, де авторський задум полягав у перетворенні музичного альбому на літературну подорож крізь пам’ять, війну, помсту, відповідальність і пошук людяності.

Головним мотивом у ній звучить запитання: чи може людина звільнитися від болю, не відмовившись від пам’яті? Герой ніби знаходить спокій, але кінець історії говорить про те, що персональний спокій не означає завершення загальної трагедії.

Це подорож без розбору самої музики та її оцінювання - як зазвичай розкладав у подібних, але в рази коротших Літописах.

Тож після самоаналізу і розмов із фокус-групою я вирішив залишити початкову форму, але з претензією на ширше звучання.

Не чекайте від цієї фентезійної казки, що описує реальність, розподілу на героїв і лиходіїв, переваги одного над іншим, чітко визначених зерен добра чи зла. Є рівно те, що присутнє в цій музиці, - хаотичний колайдер із безлічі дзеркал, у кожному з яких кожен із нас упізнає себе.

Я здіймаю обидві долоні по обидва боки від плечей, схрещую пальці в знаки Посвячення й різко накладаю їх на ваші голови, аби передати Видіння, що йде із самих глибин мого чуттєвого Серця.

M.Di________________________________________________________10.11.2026