Hanoi Rocks - Back to Mystery City (1983)
Я нормально ставлюсь до New York Dolls та своєрідного «гламуру», який вони привнесли в рок музику. Більш того, їх «контроверсійність», фактично породила панк як такий, адже їх перший альбом вийшов у 73-у році, а натхнений ними, дебютник Sex Pistols побачив світ тільки у 77-у.
Але чому я взагалі про них згадав? Справа у тому, що Hanoi Rocks фактично є продовжувачами їх ідей, як візуально, так і музично, хоча тут вже і відчувається очевидний вплив Heavy Metal. Тож перед нами, насправді, доволі чипляючий glam rock, або навіть Glam Punk, що нагадує навіть більше гаражний рок 70-х ніж hair metal, який я терпіти не можу.
Це гарний альбом, не більше, не менше. Його було приємно і цікаво послухати, та він здобув певний комерційний успіх. Саме завдяки цьому альбому Hanoi Rocks отримали контракт із мейджор лейблом та випустили ще один, на мою думку, кращий альбом Two Steps From the Move (1984). І можливо, якщо б не трагічна автокатастрафа, що забрала життя їх барабанщика Razzle, та призвела до розпаду гурту, вони б стали значно «більшими». А популярний у 80-х Glam Metal, був би геть іншим, та вочевидь, кращим жанром.
Milton Nascimento & Lô Borges - Clube da esquina (1972)
Доволі цікава поп музика із Бразилії, що привносить особливий колорит, та навіть трохи переносить у атмосферу теплого літа. Окрім цього, можна сказати, що виконавці, вочевидь, надихались The Beatles, а якщо конкретніше, то їх психоделічною творчістю на Sgt.Pepper.
І з таким гарним джерелом натхнення музика вийшла відповідна. Це доволі своєрідний мікс із Psychedelic Pop / Psychedelic Rock у дусі вищезгаданих The Beatles із додаванням джазу, Bossa Nova та бразильської народної музики, який створює доволі унікальні звукові пейзажі, які дуже і дуже цікаво споглядати.
На жаль, я не володію португальською, щоб сприймати тексти «на льоту», але почитавши переклад доволі сюрреалістичної лірики, стає зрозуміло, що головною ідеєю цієї роботи є «свобода». І це не дивно, адже Clube da esquina це рух бразильських музикантів, що зʼявився у 60-х, а в 70-х постійно піддавався цензурі диктаторського режиму. І це, неодмінно, додає альбому ще і великої «культурної ваги».
Проте сказати, що я полюбив цю роботу, я також не можу. Якось не «відгукується» вона у мені на 100%, хоча можливо, їй просто потрібен час щоб «розкритись» як треба.
ZZ Top - Eliminator (1983)
Найбільш комерційно успішний альбом ZZ Top, примітною рисою якого є перехід гурту до більш "сучасного" Hard Rock-ового звучання. Не втрачаючи при цьому всьому свій Blues Rock-овський шарм.
Проте, на мій погляд, він не стільки важливий для самого гурту, скільки для такого явища, як Southern Rock в цілому. Для тих хто не в курсі, Southern Rock - це жанр, що зародився на півдні США та в значний мірі покладався на блюз рок до якого додавались елементи кантрі та фолк року.
Не без участі Lynyrd Skynyrd, жанр набув популярності у 70-х, але у 80-х його популярність пішла на спад. І саме на Eliminator, ZZ Top, фактично, "перевинайшли" його звучання, та повернули цікавість до подібної музики.
Щодо вражень, то цей доволі енергійний хард/блюз рок, просякнутий південним духом Техасу, "заходить" на диво гарно. Проте, це тільки в тому випадку, якщо вам справді подобається блюз роковий гітарний саунд під доволі бадьору ритм-секцію. І якщо вам довподоби звучання таких гуртів як Clutch чи Black Label Society, то вам, щонайменше, буде цікаво повернутись до "першоджерела".
Alabama 3 - La Peste (2000)
Чесно кажучи, ніколи раніше не чув про Alabama 3, тому коли я трохи поресьорчив про гурт і дізнався, що вони грають, стало дійсно цікаво. Гурт Alabama 3 народився в Британії, коли двоє друзів вирішили, що заміксувати Country, Blues та Acid House - це дуже гарна ідея.
І їх перший альбом - Exile on Coldharbour Lane (1997) це дуже дивна, кумедна і трохи недолуга музика, яка, вочевидь, була зроблена більше "по фану" ніж для дослідження "кордонів" існуючих жанрів. Хоча сказати, що альбом був позбавлений цікавих моментів, я також не можу. Є тут і цікавий вокал, і гарні ритмічні малюнки, під які починаєш мимоволі "підтанцьовувати", та і загальний "фан" також додає настрою. В якості виключення, я хотів би відокремити трек Woke Up This Morning, що, між іншим, був саундтреком до відомого серіалу The Sopranos. На мою думку, саме він і став передвісником того, що варто було чекати на їх другому альбомі.
La Peste - це вже куди більш "доросліший" та "стриманіший" альбом, до переліку жанрів якого, тепер сміло можна було додати Trip Hop. А замість "кітчового кантрі" із першого альбому, ми отримали більш стильний мікс кантрі та інді-року, що часто називають - Alt-country.
У результаті, звучання стало більш елегантним, стильним та органічним, а чутливий вокал Jake Black, нарешті, розкрився "як треба". Загалом, це дуже еклектичний та "вайбовий" альбом, який так і просить, щоб ви якого слухали якомога уважно, аби не пропустити жодного цікавого "мікро-моменту", яких тут, до речі, багато. Але якихось "ясравих" моментів, які б відклались у пам'яті, окрім доволі "наркоманського" каверу на Hotel California, нажаль не знайшлося.
Elvis Presley - From Elvis in Memphis (1969)
1969 рік був для Елвіса не найкращим. Більшу частину 60-х він займався тим, що знімався в лайняному кіно і випускав до них саундтреки відповідної якості. Більш того, в другій половині 60-х, актуальною була зовсім інша музика - це був самий розквіт культури хіппі та «золотий» період психолелічного року.
І сказати, що Елвіс був «неактуальним» це не сказати нічого. Він став пародією на самого себе, та ніхто від нього вже і не очікував ніякого прориву. Проте, це не означає, що ніхто не бажав почути «того самого» Елвіса, що став королем рок-н-ролу у 50-ті.
І саме це ми і отримали на From Elvis in Memphis. Зігравши у 68-му RnB своєї юності для спецвипуску на ТБ, натхнений Елвіс вирішив переїхати до свого рідного міста Memphis, аби записати там нові пісні. І вийшло дуже гарно, альбом виглядає напрочуд цілісним, та сконцентрованим навколо «оксамитового» Soul - звучання, що так і просить тебе сісти у затишне крісло, відпустити усі тривоги, та просто «розчинитися» на деякий час.
Але головною «перлиною» тут, безсумнівно, є вокал. Пісні, на кшталт, Long Black Limousine, Any Day Now та In The Ghetto, якнайкраще, демонструють нам найбільш чутливий та емоційний вокальний перформанс, що Елвіс коли-небудь видавав. Альбом був прийнятий доволі непогано, а сингл Suspicious Mind, знову вивів «короля» в топ.
Garbage - Garbage (1995)
Garbage я не слухав вже дуже довгий час. А у ті часи коли слухав їх вперше, мене цікавила зовсім інша, та набагато важча музика.
Лише трохи згодом, почалося моє знайомство із альтернативною музикою 90-х, але навіть тоді, Garbage я чомусь завжди оминав. І відбувалось так, бо у моїй голові цей гурт, чомусь, завжди асоціювався із, помилко навішеним на нього, ярликом «типовий поп рок». Але переслухавши його зараз, я впевнено можу сказати, що він став для мене одним із найулюбленіших альбомів 90-х.
Цей багатошаровий мікс різних семплів у поєднанні із шумним звуком гітари та «звабливим» вокалом Шерлі Менсон, на мою думку, є квінтесенцією музики 90-х. Адже тут поєдналися альтернативні жанри, що «розквітали» у ті часи та фактично «живили» найкращу музику того періоду - Noise Pop та Alternative Rock. І все це подавалось із темною industrial атмосферою, що ніби прийшла напряму із Nine Inch Nails. Хоча насправді, це не те щоб було дуже унікальним в ті часи, адже багато гуртів 90-х намагались робити щось подібне. Проте так органічно, вайбово та «чіпляюче» як на цьому альбомі Garbage - не вийшло ні в кого.
Led Zeppelin - Led Zeppelin II (1969)
Коли я згадую про Led Zeppelin, то мені завжди приходить на думку слово «баланс». Ті хто слідкує за мною вже певний час та бував на стрімах, напевно знають, що мій найулюбленіший альбом Led Zeppelin - це їх третя робота.
І причиню є саме ідеальний «баланс» у Hard Rock-овій важкості гітарних рифів, Blues Rock-ової «вишуканості», та Folk Rock-ової «душевності». І те як цей гурт вміє бути «потужним», та «стриманим» тоді коли потрібно, і є для мене головним показником їх геніальності.
Другий альбом не є виключенням, але «баланс» тут полягає трохи в іншому. Гурт створював його на «блюзовому фундаменті» під час дуже завантаженого турне Америкою. Попри шалені графіки, вони все ж спромоглись зробити доволі вивірений, сповнений маленьких і цікавих нюансів, багатошаровий альбом, який через обмежений час, мав не найкращий продакшн.
Але саме це пішло альбому тільки на користь, адже тут ми маємо ідеальний баланс між «відполірованою» блюзовою вишуканістю та сирим, ледь не «гаражним», звуком, що наділяє пісні «живою» та «первісною» енергією, за яку я і люблю гаражний рок. Якщо говорити про хіт альбому, то це, безумовно Whole Lotta Love, яку, певно що, знає кожен, навіть якщо і не слухає Zeppelin.
Pixies - Bossanova (1990)
Якщо мова іде про Pixies, то альбом Bossanova прийнято вважати найгіршим.І це насправді не дивно, адже концептуально, він хоч і схожий на попередник Doolittle (1989), звучанням та настроєм - відрізняється доволі сильно.
Bossanova став куди більш містичним, Surf Rock-овим та атмосферним. Та на відміну від Doolittle, в ньому навіть можна почути нотки Post-Punk-у. І причиною таких змін, безумовно, стала творча криза колективу після неймовірного успіху.
Вони дуже втомились один від одного , та перший час, займались кожен своєю творчістю - Блек Френсіс вирушив у сольний тур, а Кім Діл заснувала The Breeders, з якими згодом досягла значних успіхів. І що характерно, на цьому альбомі Кім не написала жодної пісні.
Оновлене звучання Pixies прийняли далеко не всі, його вважала «безідейним» та «наспіх-зробленим» альбомом. Проте я вважаю зовсім інакше. Як на мене, він не чим не гірше за перші два альбоми, а завдяки своїй атмосферності, в чомусь навіть глибший та цікавіший. Так, в ньому дійсно менше шаленої енергії та експресивності, але її тут, певно, і не мало бути.
Адже альбом інший навіть лірично. Його тексти засновані на науковій фантастиці, та замість звичних для гурту тем смерті, наркотиків та алкоголізму, розповідають про космос та прибульців. Це більш спокійна, мʼяка і «доступна» робота, яка при цьому, не позбавлена фірмової «фішки» - неймовірно влучно поєднувати чипляючі поп мелодії з «сирими» та шумними гітарними партіями. І якщо ви будете слухати цей альбом неупереджено, то неодмінно отримаєте від нього максимум задоволення.
Steely Dan - Pretzel Logic (1974)
Якщо на перших двох альбомах - Can't Buy a Thrill та Countdown to Ecstasy гурт Steely Dan тільки формували свій унікальний Jazz Rock-овий саунд, що виділявся просто заворожуючим інструменталом та блискучим продакшеном.
То вже по першій пісні Rikki Don't Lose That Number стає зрозуміло, що Pretzel Logic буде більш "поп орієнтованим", "м'яким" та чіловим. Альбом буквально просякнутий літнім настроєм та немов "випромінює помаранчеве сяйво каліфорнійського сонця".
Найбільш визначною рисою цієї роботи, я вважаю його неймовірно крутий продакшн. Завдяки якому, доволі "насичені" інструментальні партії, що могли б легко перетворитись у "претензійний" прогрессів рок, відчуваються доступними та не виходять за рамки "поп звучання". І далі, Steely Dan будуть тільки покращувати свій скіл у створенні складної та цікавої, але в той самий момент, "легкої" та розслабляючої музики, піком якого, безумовно, стане їх Yacht Rock шедевр - Aja (1977).
Hailu Mergia & Dahlak Band - Wede Harer Guzo (2016)
Це напевно один із найцікавіших альбомів, який мені рекомендували колись послухати, і який я полюбив усім серцем. Хоча спочатку, дивлячись на те, що переді мною "ефіопський джаз", я очікував на щось занадто "екзотичне", та що я в повній мірі не зможу зрозуміти.
Але як же я був приємно здивованим, коли почув просто неперевершений, атмосферний Jazz-Funk. Особливо круто тут звучать "органні" партії на клавішних, що по звуку дуже нагадують The Doors, та справляють, такий самий, "психоделічний" ефект. Та і загалом усі партії зіграні максимально рівно, розміряно та ні в якому разі, не намагаються занадто виділятись. Та в результаті утворюють собою органічний "звуковий потік", який ніби "заколисує" та на цілу годину дарує відчуття приємного релаксуючого трансу.
Якість звучання тут просто жахлива, складається враження, що альбом був записаний на касету у домашній студії десь наприкінці 70-х. І я не знаю, чи це так було зроблено наміряно, чи причиною є обмежені можливості музикантів, але це "пісочне" звучання, тільки додає музиці особливого відчуття вінтажності, а ця "нечіткість" - тільки грає на руку його "мрійливій" та "психоделічній" атмосфері.
Якщо ж говорити про вайб - то він тут доволі "піднесений" та здатен гарно так підняти настрій, а якщо слухати альбом у соняшний день, то усе навколо, ніби і дійсно, стає трохи "яскравішим ".
The Sonics - Here Are The Sonics!!! (1965)
Той хто читає мене певний час, певно вже помітив, що я є великим поціновувачам «сирого» lo-fi звучання якщо воно іде на користь атмосфері або «підсилює» енергію як таку. І напевно найулюбленішим моїм жанром, де «сире дзижчання» гітар та «глухі» барабани перетворюються у справжнє мистецтво, є Garage Rock.
І The Sonics є класичним його представником. Це саме той «первинний»гаражний рок, що поєднував у собі елементи Surf Rock та Rockabilly із енергією класичного рон-н-ролу, який переживав у 60-х не найкращі часи. Та саме своєю нестримною, та навіть, в якійсь мірі, «істеричною» енергією цей альбом сподобався мені значно більше ніж ті самі The Electric Prunes. І щоб зрозуміти про що я, достатньо навіть послухати найяскравіший, в цьому плані, трек - Psyho.
Саме такий гаражний рок, в якому відчувається дух старого доброго рок-н-ролу, який сміливо можно назвати «прототипом» для майбутнього панк року 70-х, та який став основним джерелом натхнення для ревайвлу жанру на початку нульових - дійсно має почути кожен хто, хоч трохи, цікавиться історією рок та метал музики.
The Nitty Gritty Dirt Band - Will the Circle Be Unbroken (1972)
Я доволі гарно відношусь як до сучасного альтернативного Country ,так і люблю, «сповнені душі», класичні композиції 50-х та 60-х від Джонні Кеша. І що мене приваблює у цьому жанрі найбільше - так це його неймовірна «чутливість» та щирість.
Адже важко знайти іншу музику, яка б могла настільки ж точно передавати емоції виконавця, та налагоджувати такий самий тісний контакт зі слухачем. Але для повноцінного ефекту - дуже важливо розуміти тексти пісень, а іноді і контекст в якому вони була написані.
І саме через вищезазначені причині - цей жанр є зовсім непопулярним в Україні. Проте, якщо ж, вам вдасться підійти до його прослуховування максимально серйозно та вдумливо, ви точно отримаєте дуже «автентичний» та атмосферний досвід.
І цей альбом Nitty Gritty Dirt Band, між іншим, створювався з цією ж метою - довести, що кантрі все ще має вагу. Навіть сам гурт - це, фактично, збір тогочасних зірок локальної кантрі сцени Нешвіллу. Що цікаво, то тут ми чуємо кантрі у «первинному» його вигляді, яке часто називають «bluegrass». Цікавість полягає в тому, що альбом відчувається як дуже автентична американська музика минулого. Вона, неначе, переносить тебе на «дикій захід», і дарує враження які можно порівняти із переглядом гарного вестерну.
Майже всі пісні тут це доволі ліричні та розслабляючі. Вони повільно та без всілякого поспіху, неначе незнайомець якого ти випадково зустрів за барною стійкою старого салуну, розповідають тобі свою, до болі щиру, історію.
Із мінусів - альбом ну дуууже великий, і через свою монотонність, може з часом наскучити, тому я рекомендую слухати його, хоча б, у два заходи. Ну а після прослуховування, мені дуже захотілося пограти у Red Dead Redemption.
ABBA - Arrival (1976)
Напевно найвідоміший альбом ABBA. І що я хочу сказати - як альбом він немає жодного сенсу. Тут не відчувається, якоїсь, загальної концепції, або ідеї, окрім того, що усі треки, так чи інакше, можна назвати disco.
Безумовно, ABBA вміють робити хіти, і тут, на мій погляд, такими є "Dancing Queen" та "Knowing Me, Knowing You", але окрім них на альбомі ще ПОВНО філерів. Нехай гарно спродюсованих, але все ж філерів, з доволі "нудним", сірим аранжуванням, ніж іншим.
Якщо вам хочется послухати ABBA у "всій красі", щоб зрозуміти за що їх, насправді, люблять - послухайте краще ABBA Gold: Greatest Hits (1992). Бо слухати цей гурт "альбомами", як мене, є просто втратою часу. Тому як альбом - ні, додати пару синглів в плейлист, однозначно - так.
P.S. Я, бляха, всім серцем ненавиджу пісню Money, Money. Просто терпіти її не можу.
The Cure - Seventeen Seconds (1980)
Я не слухав другий альбом The Cure, ну прямо, дуже довгий час. І коли послухав вчора - зрозумів чому.
Цей альбом є першим і найслабшим альбомом у трилогії - Seventeen Seconds (1980), Faith (1981), Pornography (1982). І це не дивно, адже на ньому, гурт ще "розкачується" і тільки обережно робить спробу у створенні меланхолійно-болісної готичної атмосфери.
Ці намагання найкраще відчуваються у, найбільш "готичному" на цьому альбомі, треку - A Forest. І хоча пісні Play for Today та In Your House мають певну виразність - все інше звучить "усереднено" та дуже рівно. Тому не і дивно, що я так довго не повертався до цього альбому. Адже на фоні подальших, набагато потужніших, творів - ця робота просто меркне.
Безумовно, вона має цінність і вплив на подальший розвиток Post-Punk - у, але нажаль, лише як "музейний експонат". Наступні роботи будуть, все далі, відходити від «класичного» для жанру монотонного звучання та ставати все краще і краще. А у висновку, ми спочатку отримаємо неймовірний Pornography (1982), а потім шедевральний Disintegration (1989)..., але це вже зовсім інша історія.
Astor Piazzolla & Gary Burton - The New Tango: Recorded at the Montreux Festival (1987)
Ніколи в житті не цікавився "танго музикою" і, на свій сором, не знав про Астора П'яццоллу — видатного аргентинського композитора, що у свій час, перевернув традиційне уявлення про Tango. Але, чесно, я не те щоб колись отримував якесь "особливе задоволення" від подібної музики. Для мене вона завжди "просто звучала приємно".
Але чим же видатний саме цей "живий" альбом? Альбом The New Tango зберігає живий запис результату спільної роботи Астора із геніальним американським джазовим композитором - Гарі Бертоном.
Це просто вражаючі, складні, але дуже приємні композиції в яких "багатошаровість" джазової музики поєднується із тендітними та трохи меланхолійними танго елементами. А із додаванням незвичних ритмів та, характерних для джазу, дисонансів - створюють абсолютно унікальний досвід прослуховування.
І якщо ви, як і я, вважаєте себе справжнім "гурманом", що любить "випробовувати" себе незвичною та новою для вас музикою - вам, неодмінно, варто ознайомитись із цією роботою. Адже подібного, ви точно не чули ніколи, та і навряд колись почуєте знов.
Orange Juice - Rip It Up (1982)
Як на мене, то цей альбом найменш цікавий із творчості Orange Juice. Дебютник був більш лоуфайним,та душевним, а однойменний третій альбом віддавав легким готичним вайбом.
Проте це не означає, що цей альбом гірший. Навпаки, в багатьох аспектах він навіть кращий. Динаміка самих пісень має дуже цікавий розвиток, зʼявилось навіть щось схоже на фанк, ударні партії, часом, звучать чудернацьки і по своєму екзотично.
І якщо б мене попросили описати Rit It Up одним словом, то я б, однозначно, назвав його «яскравим». Саме таким, напевно і задумувався Jungle Pop - оптимістична, яскрава та, на відміну від агресивного та «мачиського» панку , елегантна та романтична музика, що часом дозволяє собі трохи «мінорної» меланхолії.
І цьому контексті - альбом виконує свою роботу на всі 100 відсотків. Тому і не дивно, що саме він став найбільш комерційно успішним альбомом гурту, та саме він доданий до цієї книги. Але я, все ж, більш схиляюсь до «сирих» та експериментальних речей, що справді прагнуть дивувати.
Slayer - Reign in Blood (1986)
Slayer це, однозначно, найкращий Thrash Metal гурт усіх часів. А якщо говорити про екстремальну важку музику загалом - то і найвпливовіший. Адже саме їм ми маємо, в першу чергу, дякувати за народження такого жанру як дез метал. Що найменш, без Slayer він звучав би зовсім інашке.
Slayer завжди були максимально «щирими» у підході до створення своєї музики.У них ми не чуєм оверпродʼюснутого звучання як це, наприклад, було у Metallica, та вони не намагаються вражати нас технічністю як Megadeth. І якщо говорити про конкретний альбом, що найкраще характеризує Slayer як гурт, то Reign In Blood (1986) - це якраз «той самий альбом». На ньому вони «видали максимум» та створили «есенцію» для майбутнього розвитку екстремальної музики.
Звісно, почали вони це робити ще на Hell Awaits (1985). Але він відчувається ще дуже «сирим» та недоробленим. А ось вже на Reign In Blood (1986), не без допомоги блискучого Ріка Рубіна, вони досягли свого ідеального звучання. І що для мене є найбільш феноменальним у цьому альбомі, так це його спроможність залишатись таким само «сирими» та злими як і Hell Awaits, але при цьому мати гарне та «чисте» звучання.
Також вражає ідеальний «таймінг» - кожна пісня тут закінчується саме тоді коли потрібно і встигає показати все, що в ній задумувалось. І як на мене, гітарні соло на цьому альбомі, якщо їх звісно можна так назвати, це ідеальний приклад того, якими вони мають бути в треш металі. Проте справжня перлина цього альбому - це його «енергетика». Вона тут, прямо «первисно-агресивна» і знаходиться на піку, який це жанр може подарувати.
Адже щоб іти далі та, справді, експериментувати з «важкістю» - потрібно грати Death Metal. А якщо хочеться більш «сирої» та «холодної» злості, то Black Metal. І в цьому полягає проблема треш металу, як такого. Для мене він завжди залишався «перехідним жанром» між класичним хеві та спід металом та більш екстремальною важкою музикою.
Навіть сучасні, найбільш цікаві треш метал виконавці, постійно інкорпорують якійсь елементи із блеку або дезу в свою музику, щоб надати їй додаткової потужності, атмосферності та цікавості. Є ще шлях більш «прогресивного трешу», але давайте не будемо про погане (пробачте мене Voivod).
І цим всім, я хотів сказати, що «справжній сирий треш» на Reign In Blood і закінчився. Він став «фатально неповторним» альбомом, який багато хто намагався копіювати, і у багатьох виходило, навіть не погано. Але при цьому - це завжди було «щось не те». Ніби музично гарно, але саме тих емоцій - подарувати не взмозі.
Між іншим, це розуміли і самі Slayer, та не намагались більше робити щось подібне. Той самий South of Heaven (1988) - це вже зовсім інша, в багатьох аспектах, музика. Коротше кажучі, Reign In Blood - це унікальна та неповторна робота, що зробила Slayer справжніми «зірками» мейнстріму, остаточно сформувала жанр і тим самим, фактично, «прикінчіла» йога. І якщо провести аналогію із відео іграми, то я назвав би Reign In Blood - Diablo 2 від світу важкої музики.
George Harrison - All Things Must Pass (1970)
Альбом від колишнього учасника The Beatles, якій вважається його найкращою сольною роботою, та і взагалі кращім альбомом серед усіх, які випустила легендарна «ліверпульська четвірка» після розпаду.
Альбом просто величезний і у свій час виходив аж на трьох платівках. На ньому ми чуємо як пісні, що Harrison писав для The Beatles, так і його власні роботи. Ну і також, тут просто безліч гостьових учасників, яких лінь перераховувати, скажу, що серед них був Eric Clapton.
Коротше кажучи, легендарний альбом по всім параметрам. Проте «регалії» мене, чесно кажучи, мало цікавлять, адже найголовнішим для мене було зрозуміти, чи зможе він мені сподобатись через багато років. Адже вперше я його почув ще у шкільному віці, і для мене підлітка, що фанатів тоді від перших альбомів Hypocrisy та пізнавав страшний світ «чорного металу», він здався «страшною нудятиною».
Звісно, зараз його було слухати куди цікавіше. «Слайд» гітара Джорджа, звучить шикарно, а фолкові елементи - створюють відповідний «духовний»настрій. Та і загалом тема «духовності» є провідною на цьому альбомі, і щоб це зрозуміти варто просто подивитись на назви пісень)
Вокальні акомпанементи також вражають і додають звуку «щільності». Та і загалом саме звучання тут вельми «насичене», та часом складається враження, що слухаєш якусь «оркестрову музику».
Тож альбом мене вразив, та що найголовніше, подарував приємне відчуття усвідомлення, наскільки, з роками, збагатився мій музичний смак. Ще був би він трохи коротший - ціни б йому не було).
Circle Jerks - Group Sex (1980)
Це справжня класика каліфорнійського Hardcore Punk. І якщо вам не знайомий цей гурт, то ви 100% знаєте про його видатного учасника - вокаліста Keith Morris, що покинув Black Flag та фактично сформував The Circle Jerks.
Чим для мене найбільш примітний цей альбом, так це те, що тут присутня не тільки сира «пубертатна» агресія, але і доволі фановий, веселий вайб, що пізніше перекочує в Bad Religion разом із гітаристом Greg Hetson, і надихне майбутні каліфорнійські панк гурти, на кшталт NOFX та The Vandals. Хоча за рівнем енергії та хаосу, що тут присутні, альбом не поступається тому ж легендарному Damaged від вищезгаданих Blag Flag.
Той хто все ж наважиться послухати цю роботу, то неодмінно зверне увагу, що продакшн на альбомі залишає бажати кращого, тому, загально, все відчувається немов каша.
Але, на мій погляд, це грає альбому тільки на руку. Я взагалі фанат lo-fi звучання, коли за цим стоїть цікава концепція і коли це створює відповідну атмосферу. І якщо зараз таке звучання часто роблять спеціально, то в цьому випадку вони вийшло таким бо інакше зробити у музикантів просто не було можливості - вони відштовхувались від того, що є.
Тому в умовах обмежень, вони спромагаються брати не «масним» та «жирним» звуком, а особливим «фановим» настроєм та шаленою енергією. Цьому, насправді, варто повчитись багатьом новим гуртам, що грають подібну музику, бо часто ми чуємо вельми непогане звучання, але напрочуд «блідий» матеріал.
David Crosby - If I Could Only Remember My Name (1971)
Я раніше ніколи не чув про цей альбом, і тому, коли трохи поглибився в те, що він із себе являє, то був приємно вражений.
Це напевно останній альбом та фактично квінтесенція музики, що любило покоління хіппі. Адже Девід Кросбі, що переживав тоді важку втрату своєї дівчини, що загинула у автокатастрофі, вирішив не просто створити свій дебютний альбом самостійно, а зібрав для цього усіх своїх зіркових друзів.
Зокрема, Jerry Garcia із Grateful Dead, вокалістка Jefferson Airplane - Grace Slick, та великий Neil Young. Усі вони прийняли участь у створенні цієї «психоделічної мантри», що через мелодійний та меланхолійний вокал Кросбі, та, ніби «заколисуючу», акустичну гітару, переносить тебе на якийсь пустий літній пляж прямо під час заходу сонця.
Це дуже красива та сумна робота, що звучить доволі злагоджено, але водночас створює відчуття ніби слухаєш просто записану джем-сесію. Під час якої музиканти просто «чілять» та віддаються польоту фантазії. І якщо ви до цього не слухали старенький Folk Rock, або психоделічну музику 60-х, то цей альбом є чудовою нагодою увійти в цей прекрасний «барвистий» світ.
MGMT - Oracular Spectacular (2008)
Багато хто говорить, що у час свого виходу, альбом зробив справжній фурор, лунав із кожної праски і всіх порядком дістав.
Проте у мене подібних спогадів немає, адже в ті часи, я слухав зовсім іншу, більш важку музику. А з Oracular Spectacular познайомився вже десь у середині 2010-х. І навіть тоді, він звучав особливо, космічно та був мало на що схожим. Створюючи цей альбом MGMT просто отримували фан та намагались створити дуже сильні поп-хіти, які при цьому будуть звучати максимально дивно.
Змішуючи Indie Rock із Psychedelic Pop їм вдалося створити музику, яка за своїм духом дуже нагадувала Talking Heads, адже була такою ж нетиповою для свого часу, але при цьому неймовірно чипляючою. Усі ці дивні «космічні» сінти та атональні гармонії, ніби і були родом із минулого, звучали настільки сучасно та стильно, що, навпаки, справляли враження «музики майбутнього».
Але чим ця робота подобається найбільше, так це своєю магічною здатністю дарувати тепле почуття ностальгії за безтурботною юністю. І ця ностальгія не привʼязана до чогось конкретно, та відомого. Вона просто існує тут немов невідʼємна частина композиції.
Навіть тематично, його основною ідеєю є важливість пошуку свого місця в житті. Коли фокус має бути на тому,
що тобі справді подобається робити, а не тільки на «грошах та славі». Ностальгічний настрій, як ніколи гарно, поєднується з цією тематикою, та пробуджує, давно забуті, наївні дитячі мрії, спогади при які, мимоволі змушують тебе посміхнутись.
Muse - Black Holes and Revelations (2006)
Я ніколи не був великим фанатом Muse. Для мене вони завжди були якоюсь «недо-версією» Radiohead, але з більш шумними distorted гітарами.
І коли я послухав Black Holes and Revelations зараз, моя думка не дуже то і змінилась. Так, це все ще доволі гарний «космічний» alternative rock , який став для гурту «магнум опусом» у час свого виходу. Тут Muse перейшли до більш еклектичного звучання, інкорпоруючи просто безліч елементів різних жанрів електронної музики минулого - від диско до синтіпопу. Композиції через це стали більш прогресивними, та атмосферними.
Але чим альбом відділяється найбільше, так це потужними вокальними гармоніями, які прийнято порівнювати із Queen. І в цілому, я згоден із цим порівнянням, адже діапазон який тут видає Matt Bellamy, і справді вражає. У своїй основі, Black Holes and Revelations це доволі простий та зрозумілий «поп альбом»з чипляючими приспівами, що як і попередні альбоми Muse, в значній мірі, покладається на space rock минулого.
Проте, той самий, Origin of Symmetry (2001) хоча і був не такий «амбітний» - відчувався значно більш драйвовим та автентичним ніж цей реліз. І нехай Black Holes and Revelations, хоч і вважається, багатьма фанатами Muse їх найкращим, найбільш прогресивним та «артовим» альбомом. Саме він, за іронією долі, визначив напрямок майбутніх альбомів гурту, які були, щонайменше, посередніми, а часом навіть - «до смерті нудотними».
The Who - My Generation (1965)
Дебютний альбом від The Who, що напевно найкраще ілюструє таке британське явище як Mod. Mod - рух популярний серед молоді кінця 50-х та 60-х. Спочатку це були здебільшого музиканти та фанати джазу, але пізніше сюди додалися ще і любителі таких жанрів як Rhythm & Blues, Rock & Rock та гаражний рок. Але в першу чергу, для цього руху був важливим «стиль».
І «стильність» це, напевно, найвлучніше слово, який можна охарактеризувати музику на цьому альбомі. В ньому дуже багато як «рок-н-рольного напору», що завдяки брудненькому гітарному звуку, набуває більшої драйвовості, так і R&B гармоній, які роблять звук більш «вишуканим». Все це підкріплено «протестними», майже панківським, провокаційними текстами про те як «молодь все дістало».
Усе це разом, навіть зараз, відчувається доволі автентично і, в якійсь мірі, «по хістерські». І якщо спробувати назвати все це одним жанром, то я би назвав цю музика «арт панк», чи навіть «арт прото-панк», якщо бажаєте. І як музику, що втілює собою «зріз цілого покоління», та яка дуже сильно вплинула на майбутній панк рок, альбом дійсно цікаво слухати. Проте, це далеко не «шедевр» і навіть не «дуже дуже круто». Та й для самих The Who - це, фактично, був «розігрів». А пік своєї майстерності, вони покажуть вже в 70-х, граючи зовсім іншу музику.
Dr. Dre - The Chronic (1992)
Що ж, це певно найбільш впливовий Hip Hop альбом 90-х, особливо якщо говорити про West Coast.
Перед тим як створити Chronic (жаргонна назва канабісу), Dre разом із D.O.C покинули N.W.A, та разом із Suge Knight створили, вже легендарний лейбл, Death Row Records. На ньому, вони зібрали молодих талановитих реперів, які і прийняли участь у записі цього альбому.
Найбільш потужним серед яких був, вже тепер відомий всім, Snoop Dog (тоді ще Snoop Doggy Dog). І саме завдяки ліриці та флоу молодого та "голодного" до слави Снупа, перша половина альбому відчувається куди більш потужнішою ніж друга, де він, здебільшого, відсутній.
Але класикою, альбом прийнято вважати завдяки неймовірному продакшену Dr. Dre, що звертався за натхненням до музики минулого, та замість, звичних для Gangsta Rap, "жорстких" бітів - використовував семпли із соулу та фанку 70-х років. Так він досяг більш "м'якого", "тендітного" звучання, що несло в собі доволі "релаксовий" та "люксовий" вайб.
Це ноу-хау звучання стали називати G-Funk, який, фактично, став новим піджанром та визначив звучання West Coast Hip Hop сцени на майбутні роки. Проте G-Funk, як і Снупа, ми чуємо лише на першій половині альбому, в той час як друга - звучить, здебільшого, як звичайний Gangsta Rap і через це, все ж, відчувається трохи слабшою.
Що стосується тематики - то левова доля лірики присвячена біфам із відомими реперами тих часів, зокрема, колишньому напарнику Dre по N.W.A - Eazy-E і це, як на мене, є головним мінусом альбому, бо "прив'язує його до часу", та робить більшу частину текстів просто неактуальною.
Проте, самого духу "брутального" та безкомпромісного gansta rap-у, яким просякнутий цей альбом, достатньо для створення унікального та іммерсивного досвіду. Слухаючи цей альбом, ти дійсно відчуваєш його "напругу", що із головою занурює тебе у старі та небезпечні часи, коли "усе було серйозно" та біфи легко могли закінчитися стріляниною. Та що казати, якщо під час роботи над Chronic, у Dre були прострелені ноги, а його будинок згорів.
Тож саме за його щирість та "потужність" я і люблю Chronic, та сприймаю його як квінтесенцію репу 90-х. Це була справжня контркультура, яка не намагалась бути надмірно претензійною чи "псевдо-інтелектуальною".
Ця музика дійсно вміє "вибивати лайно", та несе в собі неприкритий та сирий дух вулиць, який демонструє без всіляких прикрас.
Bill Callahan - Sometimes I Wish We Were an Eagle (2009)
З alt country я почав знайомитися відносно нещодавно. І цей жанр не перестає мене дивувати своєю багатогранністю та вражаючою душевністю.
Якщо говорити про Bill Callahan, то він є вже доволі давнім та відомим музикантом на цій сцені. Але до 2007 року - він називав себе Smog та грав щось більш схоже на indie folk. З його творчістю того періоду, я, на жаль, ще не встиг познайомитись належним чином, але після прослуховування Sometimes I Wish We Were an Eagle, я неодмінно збираюсь це зробити. Бо те, що я почув тут - це просто мед для вух.
На цьому альбомі, Білл відправляється у глибоку подорож «в середину своєї душі», але зовсім не для того щоб у чомусь розібратись. Він і так прекрасно розуміє, що «нічого не розуміє», а тому - просто спостерігає за своїми відчуттями, та передає нам свої емоції через живописні пасторальні образи.
Все це супроводжується просто неймовірними folk аранжуваннями, що є одними з найкрасивіших, що я чув у своєму житті. Коли різнобарвні та винахідливі фолкові партії, не просто підкреслюють основну лінію гітари, як це зазвичай відбувається, а навпаки - є головними у побудові цієї мрійливої подорожі.
І в якийсь момент, ти просто розчиняєшся у цій трансцендентній атмосфері, що нагадує прогулянку ранковим літнім лісом. Коли пташки вже почали співати, а сонце тільки-но зійшло, а якщо говорити про «емоційну віддачу», то це певно один із найзахоплюючих альбомів, що я колись слухав, та який, на мою думку, є справжнім шедевром.
Simon & Garfunkel - Bookends (1968)
Це все ще не Sounds Of Silence, але все ще дуже крутий класичний фолковий альбом в якому відчувається якась студентська романтика, що є універсальною напевно, що для будь-якого часу.
Не дарма саме Simon & Garfunkel звучать у саундтреку оскароносного «Випускника» Майкла Ніколса. Певно, що режисер також відчував в них цей самий вайб. Та у кожного та кожну з вас хто послухає альбом зараз також обовʼязково просочиться цей бунтівний дух юнацької романтики.
Музично його можна розділити на дві частини, а якщо слухати на платівці, то вона вже це зробить за вас. Адже саме на першій стороні можна почути усі меланхолійні, тендітні, а часом навіть трохи «темні» треки, що більш епічні та «оркестрові» за розмахом, та що закінчуються наче резюмуючою репризою. В той час як на другій (починаючи з Fakin’ It) зібрані більш веселі та оптимістичні речі.
Серед яких всім відомі хіти Mrs.Robinson та A Hazy Shade Of Winter.
Альбом відмінно передає настрій та уособлює собою трохи наївну, оптимістичну та пристрасну природу молодості, коли увесь світ перевертається у твоїй голові «з ніг на голову».
Simon and Garfunkel - Bridge Over Troubled Water (1970)
Знайомлячись із folk rock альбомами минулого ні в якому разі не можна пройти повз цього легендарного дуету. І насправді, трохи шкода, що ми починаєм це знайомство не з меланхолійного та трохи психоделічного Sounds of Silence (1966), що є моїм улюбленим альбомом цього дуету.
Це есенція не тільки їх творчості, а і усього вишуканого, пасторального фолк року 60-х. І якщо послухати спочатку цей альбом, а за ним більш амбітний Bookends (1968), стане зрозумілим чому Bridge Over Troubled Water вважають вершиною їх творчості. Він не тільки втілює у собі всі ідеї з минулих альбомів, а піднімає їх до «епічного» рівня. Саме на цьому альбомі, аранжування Пола Саймона досягають свого піку. Окрім звичного фолк звучання 60-х, ми також можемо тут почути великий вплив соулу, R&B, gospel-у та навіть південно-американської та африканської народної музики.
По своїй суті це просто дуже чипляючі поп пісні, дуже гарні та винахідливі поп пісні, що звучать унікально навіть у нас час. В тім, того рівня інноваційності та «величі», якій був на минулих роботах, тут вже, на жаль, не відчувається. Цей альбом - це «лебедина пісня» гурту, і це відчувається як у ліриці, так в в настрої самої музики, а часом навіть складається враження, що слухаєш збірку «кращих хітів» гурту на прощальний концерт якого ти нещодавно сходив.
