Війна дала нам гірку, але чесну школу. Вона показала, що в оборонній справі вирішують не гасла і не кількість наказів, а три речі, тобто люди, які хочуть і вміють воювати, зброя і здатність швидко діяти. Усе, що я пишу в цьому розділі, відштовхується від цього простого спостереження. Армія має складатися з тих, хто сам її обрав, держава має вміти користуватися послугами приватного сектору там, де він ефективніший, а українська зброя має вільно працювати на українську безпеку та на українську економіку.
Спершу про арифметику, яку неможливо обійти. За кількістю населення Україна поступається Росії приблизно в чотири-п'ять разів. Якщо змагатися з нею в кількості, ми програємо за самими цифрами. Єдина можливість перемагати полягає в якості, тобто у професійності, вмотивованості, технологічності і швидкості ухвалення рішень. Нестандартні часи потребують нестандартних рішень, і три з них я хочу розглянути докладно.
Контрактна армія
Перше рішення стосується того, хто служить. Я вже писав у розділі про права, що ніхто не має бути примушений ризикувати життям всупереч власній волі, і що військова служба в новій Конституції буде добровільною та контрактною. Тут я хочу показати, чому це не лише питання принципу, а й питання ефективності.
Професійний військовий, який обрав службу свідомо, відрізняється від мобілізованого майже в усьому. Він проходить довге навчання, а не короткий курс. Він знає, що служить за контрактом, який має початок і кінець. Він розуміє, що отримує за це гроші, які варті ризику. Армія США є добрим прикладом. Вона відмовилася від призову 1973 року і стала повністю професійною. Там військових поважають, і ця повага є не випадковістю, а частиною культури, яка допомагає набирати кращих. Людина, якій дають гідну платню, і якій суспільство говорить дякую, прагне до такої служби сама.
Центральним елементом тут є зарплата. Вона має бути справді великою, такою, щоб служба державі була однією з найкращих пропозицій на ринку праці, а не вимушеним вибором. Це дорого, і я не приховуватиму цього. Але порівняймо цю ціну з тією, яку держава платить зараз. Вона платить роками життя мільйонів людей, втраченою працею, відтоком людей за кордон і недовірою до самої ідеї армії. Контракт, за який платять чесно, обходиться дешевше, ніж примус, що нічого не коштує бюджету, але дорого коштує країні. Після війни, коли держава стане меншою і дешевшою, як я описую в цій книзі, на таку армію знайдуться гроші.
Є й ще одна обставина. Стаття 65 чинної Конституції називає захист Вітчизни обов'язком громадян і зобов'язує їх відбувати військову службу відповідно до закону. У новій Конституції захист країни має стати правом і почесною справою, а не повинністю. Я не вважаю це дрібною редакційною правкою. Така зміна показує, що держава бачить у людині партнера, а не ресурс. Нагадаю, що стаття 157 забороняє змінювати Конституцію під час воєнного стану, тому конституційна частина цієї реформи буде можливою лише після війни. Проте рухатися до контрактної армії можна й нині, на рівні законів, поступово підвищуючи умови служби так, щоб охочих ставало більше, а потреба в примусі зменшувалася.
Контрактна армія не виключає того, що кожен громадянин може бути підготовленим до оборони. Право на зброю, про яке я писав, і добровільний реєстр резервістів доповнюють професійну армію. Людина, яка вміє поводитися зі зброєю, пройшла навчання і знає, куди їй прийти в разі загрози, є запасом міцності для будь-якої країни. Тільки цей запас складається з людей, які самі вирішили ним бути.
Приватні військові компанії
Друге рішення стосується того, хто ще може брати участь в обороні. Я пропоную дозволити приватні військові компанії, і хочу пояснити, що це таке, бо слово викликає у багатьох упередження.
Приватна військова компанія є комерційним підприємством, яке пропонує послуги, пов'язані з охороною та захистом, а в разі потреби й з участю у воєнних діях. Круг цих послуг широкий. Це охорона об'єктів і конвоїв, навчання військових і цивільних, логістика, розвідувальний аналіз, планування, консультування, розмінування і виконання спеціальних завдань, які державі з різних причин невигідно чи ризиковано виконувати самій. Така компанія має статут, ліцензію, договори із замовниками і керівництво, яке за все відповідає. Це відрізняє її від найманця, який діє сам за себе і за гроші, не маючи жодної відповідальності.
Світ давно користується цією практикою. У Великій Британії перші такі компанії виникли наприкінці 1960-х років. У США вони стали масовим явищем, і в різні роки в Афганістані й Іраку підрядників було більше, ніж військових. Приватні компанії залучала й Організація Об'єднаних Націй. Найпотужніші компанії сьогодні мають США, Велика Британія, Південна Африка і Туреччина.
Так, є і темний бік. 2007 року охоронці американської компанії «Блекуотер» відкрили вогонь у центрі Багдада й убили 17 мирних людей. Росія використовує «Вагнер» у війні проти нас, і її приклад показує, як виглядає приватна військова компанія без закону. Вона формально не існує, бо російське законодавство забороняє такі структури, а фактично діє під прикриттям держави, без прозорості, без відповідальності, і завершується це збройним заколотом 2023 року. Висновок із цього, на мою думку, протилежний тому, який роблять противники. Небезпечна не сама ПВК, а ПВК, про яку закон мовчить. Тому країна, що хоче її мати, має чітко все регламентувати.
Як це могло б виглядати в Україні. По-перше, закон має прямо визначити статус приватних військових компаній і їхню роль у забезпеченні воєнної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності, стримуванні та відсічі агресії. Для цього можна доповнити закон «Про основи національного спротиву». Закон «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України» вже зараз дозволяє громадянам, іноземцям і особам без громадянства, які законно перебувають в Україні, брати участь у відсічі агресії і навіть отримувати зброю та боєприпаси, тож основа вже закладена. Потрібно доповнити її поняттям компанії, яка діє як юридична особа, а не як стихійний рух.
По-друге, діяльність має ліцензуватися, а компанії вносяться до державного реєстру. Ліцензію може бути відкликано, якщо компанія порушила закон. По-третє, під час війни й дії воєнного стану такі компанії діють у межах спільної системи командування і за завданнями, які визначає держава, а не самі. По-четверте, закон має чітко забороняти створювати приватні армії політичних партій чи бізнес-груп. Це застереження не зайве. 2020 року Президент Зеленський, підтримуючи ідею закону про ПВК за участі ветеранів, водночас назвав дуже небезпечним законопроєкт, який дозволив би бізнес-групі офіційно створити власну армію. Я погоджуюся з цією обережністю, і саме тому ліцензування та підпорядкування є основою моєї пропозиції.
По-п'яте, українські компанії та їхні працівники мають діяти в межах українського права і міжнародного гуманітарного права, а за злочини відповідати так само, як і будь-хто. Тут корисний орієнтир, який виробила міжнародна спільнота. Документ Монтре 2008 року, який підписали 59 держав, містить близько сімдесяти рекомендацій для країн, зокрема перевіряти репутацію компаній і працівників, навчати їх міжнародному гуманітарному праву і притягати до відповідальності за порушення. Документ не є обов'язковим, але ним можна скористатися як готовою основою.
Чому це вигідно. Така компанія дає державі гнучкість, яку важко мати в армії, збудованій на жорсткій ієрархії. Вона може швидко набрати фахівців, у тому числі й іноземних, організувати навчання, взяти на себе охорону важливих об'єктів і звільнити регулярні частини для безпосереднього бойового завдання. У мирний час вона може охороняти українські інвестиції, супроводжувати відновлення зруйнованих регіонів і працювати за кордоном, де українські військові фахівці, які мають унікальний досвід сучасної війни, є одними з найцінніших у світі. Про потребу в таких структурах говорять і відомі військові, зокрема Валерій Маркус та Андрій Білецький.
Українська зброя на світовому ринку
Третє рішення стосується того, що ми виробляємо. Україна за роки війни створила одну з найпотужніших у світі галузей, яка випускає безпілотні системи, ракети, засоби радіоелектронної боротьби та багато іншого, перевірене в реальних бойових умовах. За оцінками посадовців, оборонна промисловість могла б 2025 року виробити продукції на 35 мільярдів доларів, але фінансувати вдавалося приблизно половину. Це означає, що потужності є, а замовлень і грошей бракує.
Саме тому я вважаю, що українську зброю треба дозволити продавати іноземцям. Держава вже рухається в цьому напрямку. Вона запровадила процедуру контрольованого експорту, за якою виробник, що має надлишкові потужності, подає заяву до Державної служби експортного контролю, яка має 90 днів на рішення, а остаточний дозвіл потребує схвалення РНБО. Для резидентів «Defence City» передбачено спрощену процедуру від 7 до 12 днів. Перші контракти очікуються в другій половині 2026 року, і починають з безпілотників. Держава зберігає контроль над кінцевим споживачем і може призупинити дозвіл, якщо зброя терміново потрібна самій армії.
Це правильний напрямок, але, як на мене, надто обережний і повільний. Принцип має бути зворотним. Продаж дозволено, якщо немає прямої заборони. Заборонено продавати державам-агресорам, країнам під санкціями та тим, хто може передати зброю ворогові. Усім іншим експорт відкритий, а дозвільна процедура має бути швидкою, прозорою і не залежати від чиєїсь доброї волі. Приватний виробник, який заробляє на експорті, інвестує в нові розробки, наймає інженерів і платить податки, а отже посилює і власну оборону, і економіку. Країна, яка має найкращу бойову практику, повинна заробляти на цьому, а не обмежувати себе.
Не забуваю, що торгівля зброєю є сферою, де контроль необхідний. Тому я не вважаю суперечністю з принципом свободи те, що на цьому ринку діє ліцензування. Воно виправдане, бо йдеться про пряму загрозу життю людей, саме для таких випадків я й залишаю дозвільний порядок у статті про свободу діяльності.
Підсумок
Три ідеї цього розділу, контрактна армія, приватні військові компанії й вільний експорт зброї, складають одне ціле. Вони виходять з того, що оборона держави не має бути монополією чиновників, а повинна спиратися на людей, які самі її обрали, на підприємства, які вміють виробляти і навчати, і на ринок, який винагороджує ефективність. Кожну з них можна починати вже тепер, у межах чинних законів, а конституційну частину реформи завершити після війни. Практика приватних військових компаній і контрактних армій поширена в світі, і нам немає сенсу вигадувати щось інше, коли можна взяти те, що працює, і зробити це краще.
