Є сфери людського життя, в яких державі краще не з'являтися зовсім. Вона не диктує письменникам, що їм писати, художникам, що малювати, а музикантам, як звучати. Мені здається очевидним, що те саме має стосуватися науки, спорту та охорони культурної спадщини, хоча в кожній з цих сфер держава досі відіграє надто помітну роль.
Об'єднує ці сфери одна думка, яка вже звучала в попередніх розділах. Держава може бути корисною там, де вона замовляє, охороняє і гарантує свободу, але шкодить там, де керує. Нижче я пояснюю, що це означає для кожної з них і чому, на мою думку, відмова від державного керування піде їм на користь.
Наука
Держава не повинна втручатися в наукову діяльність, подібно до того, як вона не вказує митцям напрямів їхніх творчих пошуків. Науковий пошук рухається цікавістю та перевіркою, а не наказом. Коли чиновник визначає пріоритетні напрями і розподіляє гроші, наука починає підлаштовуватися під його очікування, а не під реальність.
Історія науки багато в чому підтверджує цю думку. Лондонське королівське товариство, одна з найстаріших наукових установ світу, виникло 1660 року з ініціативи самих вчених, а не за наказом уряду. Сьогодні великі дослідницькі програми фінансують приватні фонди, як-от британський Wellcome Trust чи американський Медичний інститут Говарда Г'юза, які обирають проєкти за якістю, а не за відомчими пріоритетами. Значну частину досліджень і розробок у розвинених країнах виконує бізнес, бо він платить за результат, який можна застосувати.
Це не означає, що держава взагалі не має стосунку до науки. Для власних потреб вона може замовляти певні розробки чи виділяти під них гранти. Але робити це має за тією ж схемою, що й будь-які інші державні закупівлі, відкрито, на конкурсі й за публічними правилами. Це максимум того, що держава може собі дозволити у цій сфері, а далі наука має розвиватися сама, залучаючи приватні гроші, кошти фондів і благодійні пожертви.
Свобода науки вже записана в статті 54 Конституції, яка гарантує свободу наукової і технічної творчості. Проте така гарантія залишається декларацією, поки гроші й рішення про те, що вважати наукою, лишаються в руках відомств. Тому я пропоную продовжити логіку, закладену в розділі про освіту. Наукові ступені присуджують університети та наукові установи, а не державні атестаційні органи, і цінність ступеня визначає репутація того, хто його присудив. Права на результати досліджень належать тим, хто їх створив.
Оборонні розробки показують, як це працює на практиці. Держава виступає замовником, ставить завдання, платить за результат, а розробники, значною мірою приватні команди, конкурують між собою. Саме так за роки війни виросла українська галузь безпілотників. Схема, в якій держава замовляє, а не керує, придатна й для решти галузей науки.
Культура
Те саме стосується культури. Держава не вирішує, яка музика гарна, яка книга потрібна, а яка вистава має ставитися. Вона не створює офіційного мистецтва і не нав'язує смаків. Творчість процвітає там, де митець залежить від своєї публіки, меценатів і власної репутації, а не від рішення відомства.
В Україні меценатство має давні традиції. Київський музей мистецтв, який носить ім'я Ханенків, виріс із приватної колекції подружжя Богдана та Варвари Ханенків. Радянська держава, навпаки, показала, до чого призводить державне керування творчістю. Вона визначала, що вважати мистецтвом, нав'язувала єдиний стиль, соціалістичний реалізм, і ставила письменників та художників у залежність від відомчих рішень. Результат ми знаємо, офіційна культура цінувалася менше, ніж те, що створювали попри неї.
Тому свободу творчості я вважаю нерозривною від свободи слова, закріпленої в статті 107 нової Конституції, і від захисту авторських прав, які мають належати автору, а не відомству.
Спорт
Спортивні клуби мають бути лише приватними. Вони можуть бути як комерційними, так і некомерційними, але в жодному разі не державними, бо платники податків не повинні цього фінансувати. Люди, які не цікавляться футболом чи боксом, не зобов'язані платити за чужу розвагу. Найуспішніші українські футбольні клуби, «Шахтар» і «Динамо», й так приватні, а численні аматорські клуби існують на внески учасників і підтримку спонсорів. Спорт, який не потребує бюджету, нічого не втрачає, а витрачені на нього державні гроші можна спрямувати на те, що справді потрібно всім.
Скільки це коштує, можна подивитися на цифрах. У проєкті державного бюджету на 2026 рік на Міністерство молоді та спорту було закладено понад 6,6 мільярда гривень, а профільний комітет Верховної Ради запропонував додати ще понад 2,2 мільярда. Ці гроші йдуть, зокрема, на підготовку збірних до Олімпійських ігор, і міністерство пояснює це престижем країни.
Але престиж не є підставою змушувати платити тих, кому спорт нецікавий. До того ж державне фінансування не обов'язкове для олімпійських успіхів. Олімпійський комітет США утримується не державою, а за рахунок спонсорів, трансляційних прав і пожертв, і США роками очолюють олімпійські таблиці. Українські федерації можуть працювати так само, а спортсмени з талантом знайдуть підтримку в тих спонсорів і меценатів, яким цей результат справді цікавий.
Культурна спадщина
Особлива категорія стосується об'єктів національної культурної спадщини. Це публічна власність, яка належить усім нам, а тому має залишатися у віданні держави. До цього переліку належать, наприклад, собор Святої Софії та Києво-Печерська лавра, які з 1990 року входять до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, Одеський театр опери та балету, Маріїнський палац у Києві, Андріївська церква та інші об'єкти. Історичний центр Одеси внесено до Списку 2023 року, і він, як і багато інших пам'яток, постраждав від війни.
Перелік таких об'єктів має бути чітким, закритим і затвердженим законом, щоб не виник спокусливий шлях розширювати його до всього, що забажає чиновник. Люди повинні мати безперешкодний вільний доступ до цих пам'яток, і закрити їх від людей не може ні відомство, ні орендар. Чи цей доступ буде безкоштовним, чи за помірну плату, вирішуватиме закон, але принцип доступності є обов'язковим. Менш значущі пам'ятки можуть перебувати й у приватній власності, але під охороною держави, яка встановлює вимоги до їх збереження і стежить за їх дотриманням.
Війна показала, наскільки вразливою є наша спадщина. За даними Міністерства культури на кінець липня 2026 року, пошкоджено або знищено 1990 об'єктів культурної спадщини, з яких 47 зруйновано повністю, а 192 пошкоджені об'єкти мають національне значення. Крім того, постраждало 2625 закладів культури. Міністерство зазначає, що ці цифри занижені, бо в окупованих районах повної оцінки зробити неможливо. Відновлення цих пам'яток має бути завданням, у якому держава діє як власник там, де вона є власником, а приватні власники, фонди і міжнародні партнери долучаються на рівних умовах.
Що означає охорона держави для приватних пам'яток. Власник залишається власником, і держава не може просто забрати пам'ятку. Але він не має права зруйнувати чи спотворити її, а держава вимагає утримувати об'єкт у належному стані. Будь-які втручання в пам'ятку погоджуються відкрито. Якщо ж держава захоче отримати таку пам'ятку у власність, вона має викупити її за ринковою ціною, як і будь-яке інше майно, відповідно до статті про право власності.
Підсумок
Усі чотири сфери, наука, культура, спорт і спадщина, ґрунтуються на одному принципі. Держава не диктує, що досліджувати, створювати і яку команду підтримувати. Вона лише замовляє те, що потрібно їй самій, охороняє те, що належить усім, і гарантує свободу тим, хто працює. Для людей це дешевше, бо податки не йдуть на те, що можна фінансувати добровільно, а результат від цього лише кращий.
