Діадеми, талери й дукати, корони, піастри й флорини,
Розсипані в глибоких гротах, лиш для мене корисні.
Якби хтось зажадав їх, якби до святинь вдерся –
Череп’я мертве лишень віддав би Острів Серця.
Загублений всіма, не нанесений на жодну мапу,
Острів Серця височить посеред південних океанів.
Тут, на вилизаних штормами опуклих скелях,
Завершилися відчайдушні мандри багатьох капітанів.
Тут, серед хвиль і рифів, у гострих як ікла відрогах,
Гниють розбитих надій фрегати, каравели й галеони.
Знають ці береги, як від пориву й святого шалу
Тріщали переборки, ламалися кілі й реї у піну спадали.
Тут, у закам’янілім моноліті все ще нуртує і глибинах вода солона.
Тут, у надрах Серця ще повільно й потужно струменіють підземні ріки.
З жерла з роками все рідше й рідше вивергається диму й вогню колона,
Коли зливаються вода і лава, коли безсилі алкоголь і ліки.
Вибухи ще здатні примусити нажахано здригнутися
Всіх китів, всіх слонів й черепах в фундаменті світу,
Та швидше щораз ріки лави в каятті застигають,
Й знесилений мій Острів вже не марить весняним квітом.
А які славетні битви колись моря ці знали!
Як розчахувались люки, вибухали борти залпом, гарчали мортири!
Як в диму пороховому трощились борти і щогли!
Як дзижчали кулі, як співали шаблі й сокири!
Незліченними скарбами напихалися печери й форти,
Вилітали із літавровим гуком денця діжок із грогом і ромом.
Бурі й шторми не породжували страху, лиш жагу до помсти,
Кожен берег вдалині, кожна скеля, кожна хвиля – була домом.
Й обплітало Острів цей соковите й молоде зілля,
Й вивергало повсякчас пломінь пристрасті його жерло,
Та страшніші за цунамі і мусон – мертві штилі.
Все живе зів’яло тут. Все живе – вмерло.
У безжалісних небес просить Острів зливу теплу.
Хай іще один лиш раз весна прийде – й піде.
За розмай й пташиний спів він віддасть жертву –
Сплатить ціну, що сплатила вже Атлантида.
