Розділ 2.
Крихкі секунди в обмін на життя …
- Як це на 15:00, ти ж мені казав, що на 17:00, - різко викрикнула я в сторону кухні.
Через секунду звідти визирнула велика голова, що глянула на мене здивованими і зляканими очима. Я стрибала, натягуючи джинси однією рукою і пропихуючи свою голову через горловину гольфу рожевого кольору. Іншою рукою я викликала таксі з десяток разів перевіривши адресу, куди я їду. Здавалося, ніби в мене відкрилися здібності робити декілька справ одночасно. Таксі приїхало швидко і я влетівши на заднє сидіння машини миттєво видала: “Поїхали!” Дорога здавалася мені нескінченно довгою, при чому час летів мов навіжений. Чому так завжди буває, коли ти спізнюєшся? Відчуття, ніби світ, хоче тебе покарати за втрачені тобою крихкі секунди, показуючи усю свою силу своєї швидкоплинності.
Час це єдина валюта яка не підвладна людині. Єдина валюта, яку не можна ні обміняти, ні купити, ні, взяти в кредит під відсотки. Коли я прийшла у це життя мені одразу видали мої кишенькові секунди життя, а я в свою чергу вчилася ними розпоряджатися. Чесно сказати, виходило не дуже добре: інколи я міняла кришталеві секундочки на дріб’язковий пил, що розлітався між моїх пальців, лишаючи мене ні з чим. Але так було не завжди бо з часом я обмінювала безціний час на життєвий досвід, який лишився зі мною назавжди.
Я їхала в таксі, розглядаючи архітектуру нового для мене міста. Маленькі вулички перепліталися між собою, створюючи лабіринт. Я уявляла як пані і пани проходили тут поважною ходою, а стук коліс екіпажу створював музичний супровід для їхніх свідських розмов. Водій зупинився. Я вискочила з авто, так само швидко, як і вскочила, кинувши своє: “Дякую!” Обернувшись я побачила як перед моїми очима вирсла церква. Її шкіра була сірою і лишень в деяких місцях було видно чорні плями, які розлізалися по ній наче пліснява. “А моя була білою…”, на мить згадалося мені. Я стояла, розглядаючи місцевість і не розуміючи де я і куди мені йти. Добре, що люди придумали карту. Подякувавши всім, хто бодай думкою торкнувся її розробки, я знайшла подрібну мені адресу і пішла за стрілкою в моєму телефоні. Пізніше, я зрозуміла, що карта завжди водила мене довшим шляхом але перший місяць я ходила виключно під її керівництвом. Цікаво, а наша доля теж водить нас довшою дорогою чи то ми самі обираємо такий шлях?
Побачивши місце призначення я швидко забігла в середину і відчула теплий подих повітря, що ховався за закритими дверима.
-Проходь, - покликав мене дівочий голос. - Речі, можеш повісити туди, - сказавши, дівчина кинула рукою в правий бік позаду мене.
Я скинула верхній одяг і невпевнено потоптавшись на місці, попрямувала на звук голосу.
-Ти вивчила меню? - це питання було різке і вмить охопило мене маленькою тривогою.
-Так. - я різко відповіла, мов на уроці в школі, струшуючи всю свою невпевненість.
-Гаразд. Перевіримо. Які види…
Я відповідала на різні запитання, що заповнили собою простір невеличкої кімнати у бузкових тонах. Я відповідала і думала про те, як швидко плине час? Якою дорогою доля повела мене на цей раз? Скільки крихких секунд я віддала за можливість почати нове життя?
