Бельгія здобула незалежність у 1830 році. У 1835 році в Бельгії була відкрита перша залізнична дорога Мехелен-Брюсель, що була першої залізничною дорогою не тільки в Бельгії, а і у всій континентальній Європі. У 1839 році згідно Лондонського договору Бельгія отримала міжнародне визнання. У 1885 році відбулась колонізація Бельгією Центральної Африки. Яка увійшла в історію як Бельгійське Конго, яке спочатко особисто належало королю Бельгії Леопольду II, до 1908 року, після 1908 року Конго було частиною Бельгійської держави до 1960 року. У 1892-1894 років Бельгія у Африці вела війну проти арабських султанатів, які здійснювали набіги на територію Конго, Бельгія виграла цю війну, розбила повністю противників. У 1885 році була заснована Бельгійська робітнича партія, перша велика соціалістична партія Бельгії, від якої в Бельгії в майбутньому буде багато проблем. Також наприкинці XIX століття завдяки наявності природних багатств і вільних капіталів, та колонізації Африки Бельгія швидко перетворюється в індустріальну країну. Економічний розвиток її зумовив зростання бельгійського пролетаріату. На початку XX століття Бельгійська робітнича партія (POB-BWP) та радикальні ліві групи вимагали скасування дискримінаційного «множинного голосування» (коли багаті та освічені громадяни мали право віддавати до 3 голосів на виборах). Соціалісти вимагали, щоб бидло і чернь мали такі самі права як і буржуазія з аристократією, що було не зовсім справедливо.
10-20 квітня 1902 року відбувся загальний страйк. Коли консервативний католицький уряд відмовився змінювати конституцію, шахтарі Валлонії та робітники Брюсселя стихійно піднялися на протести. Лідери лівих втратили контроль над масами, і протести переросли у збройні барикадні бої. Проти ліваків виступили жандармерія та Громадянська гвардія, яке було воєнізованим формуванням з представників заможної буржуазії. Силовики діяли жорстко, відкриваючи вогонь на ураження. Найвідомішим епізодом стала «Кривава лазня в Левені» (18 квітня 1902 року), де Цивільна гвардія без попередження розстріляла мирну демонстрацію лівих робітників. На місці загинуло 5 людей, ще один помер наступного дня. Загалом у країні за час страйку було вбито 12 лівих робітників, десятки отримали важкі поранення. Консерватори змогли втримати владу.
14-24 квітня 1913 року вібувся найбільший до воєнний страйк, у якому взяли участь до 400 000 осіб. На відміну від 1902 року, ліві сили (соціалісти й анархісти) ретельно організували акцію, щоб уникнути хаотичного насильства. Попри загальний мирний характер, у промислових центрах (Льєж, Шарлеруа) спалахували локальні сутички з поліцією, яка застосовувала кийки та здійснювала масові арешти. Загиблих вдалося уникнути, а консервативний уряд погодився на створення комісії з перегляду виборчого права (впроваджено вже після Першої світової війни в 1919 році).
Під час Першої світової війни Бельгія була окупована німецькими військами. 22 квітня 1915 німецькі війська вперше застосували біля бельгійського міста Іпр хімічну зброю. 12 липня 1917 року знову поблизу Іпра німецька армія застосувала газ іприт.
У 1921 році в Бельгії була створена злочинна Комуністична партія Бельгії. Її поява радикалізувала лівий рух, викликавши жорстку відповідь з боку консервативної влади, та націоналістичного та патріотичного населення Бельгії. У 1923 році на тлі протестів проти окупації бельгійсько-французькими військами німецького Руру, бельгійська таємна поліція та прокурори заарештували 15 провідних лідерів Комуністичної партії звинувативши їх у спробі державного перевороту. Комуністи провели 4 місяці у в'язниці, але через відсутність доказів та тиск робітничих профспілок суд змушений був їх відпустити. Сутички цього десятиліття частіше завершувалися арештами, ніж смертями.
Наступні серйозні сутички в Бельгії трапились під час Великої депресії. Економічна криза призвела до різкого зубожіння пролетаріату Бельгії та нової хвилі класового насильства. 7 липня по 9 вересня 1932 року відбувався загальний страйк у Бельгії. Шахтарі вугільного басейну Боринаж застрайкували через масові звільнення та урізання зарплат на 5%. Комуністична партія очолила цей стихійний бунт, закликаючи до загального повалення капіталістичного ладу. Уряд залучив проти робітників не лише поліцію, а й регулярну армію та жандармерію. Було оголошено надзвичайний стан. Конфлікт швидко переріс у справжню партизанську війну на вулицях. Шахтарі будували барикади, перевертали автомобілі та блокували залізничні колії. Силовики штурмували робітничі квартали за допомогою бронетехніки. У цих боях силовиками було застрелено 2 лівих активістів-шахтарів. Сотні комуністів та профспілкових ватажків отримали поранення та були кинуті до в'язниць. Цей епізод ліг в основу відомого документального фільму «Злидні в Боринажі» котрий вийшов в 1934 році.
З середини 1930-х років в Бельгії частими були сутички між правими і консерваторами проти ліваків. У 1935 році в Бельгії Леон Дегрель засновує Рексистську партію, це була антикомуністична і антиліва, партія Бельгії, ліваки визнавалась, як одними з найбільшої загрози для Бельгії, членами данної партії. Комуністи створили воєнізовані загони «Антифашистської робітничої гвардії» (Garde antifasciste). Рексисти мали власні штурмові загони бойовиків. Напади відбувалися щотижня: ліві атакували друкарні рексистів у Брюсселі та Льєжі, а праві трощили народні доми (офіси лівих партій). Під час цих зіткнень фіксувалися десятки ножових та вогнепальних поранень з обох сторін. Напруга досягла піку, коли в травні 1936 року праворадикальні бойовики (пов'язані з консервативними колами та фашистами) вбили двох лівих профспілкових діячів (Пота та Потте), які розклеювали антифашистські плакати. Це вбивство обурило весь робітничий клас Бельгії. Похорон активістів перетворився на півмільйонну демонстрацію. Почався масовий wildcat-страйк (без дозволу офіційного керівництва профспілок), який охопив понад 500 000 людей. Поліція намагалася зупинити захоплення фабрик лівими силами. У Брюсселі силовики закидали натовп лівих сльозогінним газом, а у Льєжі проти протестувальників, які намагалися захопити зброю на фабриці, застосували кийки. Завдяки масштабності протесту ліві виграли цю битву: уряд злякався революції та законодавчо ввів 40-годинний робочий тиждень і перші оплачувані відпустки.
У травні 1940 року Бельгію захоплюють німецькі війська. Спочатку до нападу німців на СРСР, комуністи та інші ліваки не чинили опору. Все кардинально змінилось в 1941 році. 22 червня 1941 року відбулась операція "Весняний вітер". Це була наймасштабніша та найуспішніша превентивна операція німецьких спецслужб за всю війну, проведена одночасно по всій Бельгії. Сіпо (Поліція безпеки), СД, Таємна польова поліція (GFP) за активної інформаційної підтримки бельгійських правих. О п'ятій ранку, одночасно з початком вторгнення Вермахту в СРСР, німецька поліція за заздалегідь складеними у 1940 році списками увірвалася до помешкань лівих активістів. За один день було заарештовано понад 2100 осіб. Серед них опинилися партійні функціонери, колишні депутати від КПБ, профспілкові ватажки та ветерани громадянської війни в Іспанії (які вважалися найбільш небезпечними бойовиками). Більшість заарештованих кинули до концтабору Форт Бреендонк, звідки згодом депортували до концтаборів Німеччини (Бухенвальд, Ноєнгамме). Цей удар фактично ліквідував легальну та напівлегальну інфраструктуру комуністів, змусивши залишки активістів піти в глибоке нелегальне підпілля.
Після червня 1941 року ліві почали здійснювати перші акти саботажу (підпали складів Вермахту, пошкодження кабелів зв'язку) та нападати на колаборантів. Праві сили Бельгії відповіли створенням силових структур. Було утворено Воєнізоване крило партії Рексистів (Formations de Combat) та підрозділи Валлонського легіону. Лідер рексистів Леон Дегрель оголосив «хрестовий похід проти більшовизму». Рексисти створили мережу штурмових загонів для охорони німецьких об'єктів і збору інформації. Вони почали скоординоване полювання на комуністів у промислових районах Шарлеруа та Льєжа. Рексисти влаштовували погроми в будинках підозрюваних лівих, виявляли підпільні друкарні, які випускали газету «Le Drapeau Rouge». Спійманих активістів вони або жорстоко били на місці, або передавали німцям. У цей період було заарештовано кілька десятків лівих пропагандистів та організаторів страйків.
Восени 1941 року комуністичні бойовики перейшли до індивідуального терору. 17 вересня 1941 року у Турне комуністи вбили німецького офіцера, а згодом — кількох місцевих рексистів. У відповідь німецький військовий губернатор генерал Олександр фон Фалькенгаузен видав наказ про взяття заручників. За кожну атаку на німецького солдата чи бельгійського колаборанта німці розстрілювали заручників із числа раніше заарештованих комуністів. Одночасно СД проводило облави у містах, де ставалися теракти. У вересні 1941 року в Брюсселі та Валлонії було проведено серію рейдів, у результаті яких заарештували ще кілька сотень лівих. Протягом осені 1941 року були розстріляні десятки комуністів (офіційно як «заручники-заколотники»). Це завдало сильного морального та фізичного удару по бойових осередках, які тільки починали формуватися.
У грудні 1941 році в Бельгії відбувся розгром першої диверсійної мережі "Червона капела". «Червона капела» (Rote Kapelle) — загальна назва радянської розвідувально-диверсійної мережі в Європі, яка в Бельгії спиралася виключно на місцевих комуністів та лівих радикалів для збору даних про Вермахт та планування масштабних диверсій. Розгромом керували Абвер (німецька військова розвідка) та зондеркоманда «Капела» (спецпідрозділ СД/Гестапо). Використовуючи новітні технології радіопеленгації, німці в ніч із 12 на 13 грудня 1941 року штурмували підпільну радіостанцію в Брюсселі (на вулиці Атребат). Було заарештовано ключових шифрувальників, радистів та організаторів підпілля бельгійського сектору. Заарештованих піддали жорстоким катуванням, що дозволило німцям вийти на інші комуністичні групи. Ця успішна операція Абверу повністю ліквідувала найважливіший канал зв'язку бельгійських лівих із Москвою та розбила координацію диверсійної діяльності наприкинці 1941 року.
У 1942 році характер протистояння в окупованій Бельгії різко радикалізувався. Саме цього року було офіційно створено бойове крило лівого Опору — «Озброєні партизани» (Partisans Armés - PA), які почали масові теракти: підриви потягів, саботаж на шахтах і вбивства німецьких солдатів та бельгійських колаборантів. У відповідь німецький окупаційний апарат (СД, Гестапо, Таємна польова поліція — GFP) та бельгійські праві радикали (переважно воєнізоване крило рексистів — Formations de Combat, та фламандські штурмовики — Drapeau Noir / Zwarte Brigade) перейшли від точкових арештів до масштабних каральних антипартизанських операцій. Вони створили спеціальні контрдиверсійні загони, впроваджували шпигунів у ліві осередки та влаштовували масові страти. Оскільки промисловий регіон Льєж став епіцентром комуністичного саботажу, Гестапо залучило бельгійських правих для створення агентурної мережі. Відбулось створення контрдиверсійного "Бюро Вольфа" це був підрозділ, який займався виявленням комуністичних терористів. «Бюро Вольфа» успішно інфільтрувало своїх агентів у закриті комуністичні осередки. Праві інформатори вдавали з себе радикальних робітників, готових до саботажу. Протягом кількох місяців вони фіксували конспіративні квартири, склади зброї та друкарні. У травні–липні 1942 року Гестапо провело серію миттєвих нічних облав. Було повністю ліквідовано керівництво Комуністичної партії та «Озброєних партизанів» у регіоні Льєж. Заарештовано понад 250 лівих бойовиків та підпільників. Кілька десятків із них були розстріляні як заручники у серпні-вересні 1942 року, решту відправили до концтабору Форт Бреендонк. Цей удар на пів року паралізував диверсійну діяльність на заводах Валлонії.
Серпень-Вересень 1942 року антипартизанська кампанія рексистів у "Чорному трикутнику" Шарлеруа. У відповідь на серію ліквідацій лівими партизанами місцевих пронацистських чиновників, бельгійські праві вперше застосували тактику прямого зустрічного терору. Акцію проводили штурмові загони рексистів (Formations de Combat) за підтримки німецької польової жандармерії. Рексисти сформували мобільні озброєні групи для патрулювання робітничих передмість Шарлеруа. Вони отримали від німців право на проведення обшуків та затримань. Коли комуністи вбили рексистського бургомістра одного з містечок, праві сили влаштували масові облави, блокуючи цілі вулиці. Рексисти виявили та розгромили 4 підпільні друкарні комуністів і два склади з вибухівкою. Було захоплено та передано німцям близько 80 лівих активістів та диверсантів. Понад 15 лівих лідерів місцевого рівня рексисти жорстоко побили або ліквідували під час затримань, внаслідок самооборони.
Жовтень-Листопад 1942 року відбувся розгром Брюссельського диверсійного корпусу "Озброєних партизанів". Восени 1942 року брюссельські комуністичні боївки здійснили кілька гучних підривів залізничних колій, якими німці везли техніку на Східний фронт. Німці відповіли великою військово-поліцейською операцією. Яку проводила таємна польова поліція (GFP), СД та допоміжна фламандська поліція. Німці ввели у Брюсселі комендантську годину та провели скоординовану операцію з перехоплення радистів і зв'язкових. Завдяки перехопленим документам німецькі сили безпеки вийшли на штаб-квартиру Брюссельського корпусу PA. У листопаді 1942 року німці штурмували центральний склад зброї Брюссельського корпусу. У перестрілках було ліквідовано близько 10 комуністичних бойовиків, а понад 120 було заарештовано. Було вилучено десятки кілограмів промислової вибухівки, автоматичну зброю та підпільну касу. Організаційна структура лівих у столиці була розбита до початку 1943 року.
Липень-Грудень 1942 року відбувся фінальний ліквідаційний удар по бельгійській мережі "Червона капела". Хоча перші арешти відбулися у 1941 році, радянська розвідувально-диверсійна мережа, яка складалася з бельгійських комуністів, усе ще намагалася діяти під керівництвом офіцера ГРУ Костянтина Єфремова. Німці використовували тактику «радіогри» — змушували схоплених улітку 1942 року радистів надсилати дезінформацію до Москви, щоб виманити інших членів підпілля. Це дозволило крок за кроком викрити всю мережу. До кінця 1942 року бельгійський сектор мережі був знищений остаточно. Були заарештовані та згодом страчені або закатовані до смерті ключові бельгійські комуністи-диверсанти (зокрема, Йоганн Венцель та інші). Ця операція назавжди позбавила лівий Опір Бельгії прямої координації та фінансової допомоги з боку СРСР.
У 1943 році протистояння між німецькими силами і бельгійськими правими з одного боку та лівим підпіллям з іншого досягло свого апогею. Це був рік найбільших та найболючіших втрат для Комуністичної партії Бельгії та організації "Озброєних партизан". У відповідь на посилення саботажу на залізницях та вбивства німецьких військових СД, Гестапо та воєнізовані штурмові загони рексистів (Formations de Combat) розгорнули безпрецедентне агентурне полювання та каральні рейди.
Липень-Вересень 1943 року спецоперація Гестапо "Антропоїд-Брюссель", яка завершилась розгромом центрального комітету КПБ. Це була найвдаліша агентурно-поліцейська операція німецьких спецслужб за весь період окупації, яка повністю ліквідувала вище політичне керівництво лівих. Операцією займалось Брюссельське відділення СД та Гестапо за допомогою місцевих інформаторів із правих кіл. Через зраду одного із затриманих зв'язкових німці змогли розкрити систему шифрів та конспіративних адрес вищого ешелону партії. Наприкінці липня 1943 року Гестапо провело серію блискавичних нічних рейдів у Брюсселі та його передмістях. Був заарештований генеральний секретар Комуністичної партії Бельгії Едгард Лальман а також майже всі члени Політбюро та Центрального комітету. Протягом наступних тижнів за принципом доміно було арештовано понад 800 високопоставлених партійних кадрів та координаторів. Більшість із них пройшли через тортури і були депортовані в концтабори, де багато хто загинув. КПБ втратила єдине політичне керівництво до кінця війни.
Листопад 1943 року відбулась ліквідація національного штабу "Озброєних партизанів". Невдовзі після розгрому політичного крила німці завдали смертельного удару по військовому крилу лівого Опору. Спецслужби Третього Рейху вийшли на слід військового коменданта «Озброєних партизанів» Бельгії Жана Терфаве. Його сховище та підпільний генеральний штаб у передмісті Брюсселя було оточено силами СД. Жан Терфаве та його найближчі помічники (національний штаб бойовиків) були заарештовані під час штурму. Разом із ними німці захопили центральні архіви партизанського руху, списки особового складу, бланки документів та підпільну касу. Ця операція паралізувала координацію великих диверсійних актів по всій країні на кілька місяців. Терфаве був замордований у концтаборі.
Травень-Червень 1943 року відбулась операція рексистів та таємної польової поліції у регіноні Центр/Боринаж. Промисловий вугільний басейн (Боринаж), де ліві партизани масово підривали шахтне обладнання, зазнав жорстокої зачистки з боку рексистів. Лідер рексистів Леон Дегрель особисто санкціонував створення каральних загонів для захисту інфраструктури Валлонії від червоних бандитів. Праві штурмовики заблокували кілька шахтарських містечок (Шарлеруа, Ла-Лув'єр), запровадили паспортний контроль та провели масові обшуки в будинках робітників-комуністів. Рексисти виявили 6 великих схованок зі зброєю та промисловою динамітною вибухівкою. Було вбито в перестрілках або затримано і передано на страту німцям близько 140 комуністичних бойовиків та партизан. Понад 300 сімей робітників, які допомагали підпіллю, були виселені або арештовані.
У жовтні 1943 року відбувся розгром партизанської в лісах Ено де зосередились комуністичні партизани бойовики. Тікаючи з міст від терору Гестапо, ліві бойовики почали формувати перші лісові табори (макі́) в провінції Ено. Німці залучили літаки-розвідники та прочесали лісові масиви щільними ланцюгами військ за підтримки бронетехніки. Партизанські табори були оточені. У ході затяжних лісових боїв було вбито близько 40 комуністичих партизан. Близько 70 осіб потрапили в полон. Німці повністю спалили землянки, захопили радіостанції та великі запаси продовольства, які ліві готували на зиму.
У 1943 році восени відбулась ліквідація єврейських комуністичних боївок у Брюсселі. Ця група здійснювала найагресивніші напади на офіцерів Вермахту в кінотеатрах Брюсселя та підпалювала німецькі залізничні ешелони. Використовуючи тортури під час допитів у підвалах на авеню Луїз, німці дізналися адреси конспіративних квартир. Оскільки члени групи були євреями-комуністами, операція проводилася з особливою жорстокістю. До листопада 1943 року брюссельську єврейську ліву бойову мережу було ліквідовано майже на 90% . Близько 180 бойовиків було схоплено. Більшість із них були розстріляні у Форті Бреендонк, решту відправили до табору смерті Аушвіц (Освенцим).
1944 рік став періодом найкривавішого протистояння на території окупованої Бельгії. Напередодні та під час висадки союзників у Нормандії ліві загони «Озброєних партизанів» (Partisans Armés) максималізували рейкову війну та терор проти німців і правих. У відповідь німецьке командування (СД, Гестапо, Вермахт) спільно з бельгійськими правими радикалами (насамперед штурмовими загонами рексистів Леона Дегреля) перейшли до тактики тотальної зачистки лісових масивів та неприхованого «білого терору» у містах. Попри наближення поразки, у першій половині 1944 року німці та рексисти провели серію надзвичайно успішних та жорстоких контрпартизанських операцій. Зараз про кілька найбільш успішних і масштабних ми розберемо.
Березень-Травень 1944 року відбулась військова операція "Весняне полювання" в Арденнах. Тікаючи з розгромлених міських осередків Брюсселя та Шарлеруа, сотні лівих бойовиків, комуністів та радянських військовополонених-утікачів створили мережу лісових таборів (макі́) у густих лісах Арденн (провінції Намюр та Люксембург). Проти комуністичних терористів і диверсантів партизан задіяли охоронні дивізії Вермахту, польова жандармерія СД та спеціальні протидиверсійні батальйони бельгійських рексистів. Німці заблокували цілі лісові райони і провели класичну військову контрпартизанську операцію з прочісуванням місцевості, використанням авіарозвідки, собак та бронетехніки. Праві бельгійські штурмовики йшли у перших ешелонах як провідники, що добре знали місцевість. Було оточено та повністю розгромлено 5 великих таборів «Озброєних партизанів». У ході затяжних боїв убито близько 120 озброєних комуністичних бойовиків близько 200 потрапили в полон. Усі лісові землянки, шпиталі та склади зброї були спалені, що ліквідувало велику базу лівого Опору на півдні країни. Полонених комуністів нацисти розстрілювали на місці або вішали на деревах уздовж доріг для залякування населення. Оскільки комуністичні бойовики і терористи не підпадали під поняття військовополонених.
Травень 1944 рік відбулась спецоперація СД та Рексистів. Перед висадкою в Нормандії комуністи намагалися повністю паралізувати залізничний вузол Шарлеруа та Льєжа, щоб зірвати перекидання німецьких танків. Рексисти впровадили своїх агентів у залізничні профспілки Валлонії, які таємно контролювалися комуністами. Використовуючи отримані списки, німці провели скоординовану нічну облаву, блокуючи робітничі гуртожитки та квартали біля великих залізничних станцій. Було заарештовано понад 450 лівих залізничників-диверсантів. Прямо на робочих місцях було вилучено десятки кілограмів магнітних мін та вибухівки. Понад 60 провідних організаторів страйків та диверсій на коліях було публічно розстріляно у травні 1944 року як «терористів-саботажників», що суттєво знизило інтенсивність залізничних підривів у цьому регіоні.
Червень 1944 року відбувся розгром Окружного командування "Озброєних партизанів" у провінції Ено. Для цих подій залучили Спецпідрозділи СД з боротьби з бандитизмом та допоміжна фламандська поліція. Німці перехопили кур'єра з оперативними планами лівих і встановили місце розташування регіонального штабу партизанів. Було проведено штурм забарикадованої ферми, де переховувалося командування округу. У ході штурму із застосуванням мінометів та гранат було вбито 18 комуністичних бойовиків, включаючи окружного коменданта. Ще понад 90 підпільників та зв'язкових заарештували під час подальших обшуків у навколишніх селах. Німці захопили оперативні плани лівих щодо підриву мостів, що дозволило Вермахту врятувати свої комунікації.
Липень-Серпень 1944 року відбулась контртерористична операція "Курсель". У липні 1944 року комуністичні партизани здійснили теракт — вбили Освальда Енглебена, рексистського бургомістра Шарлеруа, та його родину. Бельгійські праві за підтримки німців відповіли найкривавішою акцією помсти за всю війну. Рексисти сформували «ескадрони смерті» і в ніч на 18 серпня 1944 року увірвалися до містечка Курсель та околиць Шарлеруа. Вони хапали людей за заздалегідь підготовленими списками «лівих симпатиків», комуністів та членів їхніх родин. Праві радикали розстріляли 27 ліваків. Серед загиблих були відомі ліві адвокати, архітекторі, родичі партизан та навіть релігійні діячі, які симпатизували Опору. Ця операція продемонструвала готовність бельгійських правих вести війну на винищення проти лівих сил до останнього дня окупації.
Восени 1944 року німецькі війська і рексисти були вибиті з території Бельгії. Зараз ми наведемо відомих комуністів та інших ліваків, які були ліквідовані за час Другої світової війни за свою діяльність.
Жан Тарфаве національний військовий комендант «Озброєних партизанів» (PA). Заарештований у листопаді 1943 року під час ліквідації Генштабу в Брюсселі. Жорстоко катований у підвалах Гестапо на авеню Луїз, згодом депортований і страчений у концтаборі.
Жорж Кордіє один із засновників комуністичного підпілля в Боринажі та лідерів партизанів. Заарештований у 1942 році, пройшов через катування у Форті Бреендонк, страчений німцями.
Рене Леке комуніст, керівник диверсійних груп «Озброєних партизанів» у регіоні Шарлеруа. Вистежений агентами СД та рексистами, застрелений під час барикадного бою при спробі затримання у 1943 році.
Герш Сокол радист та диверсант бельгійського сектору радянської мережі «Червона капела», яка складалася з місцевих лівих. Схоплений СД у 1942 році. Його забили до смерті під час допитів у Форті Бреендонк.
Міра Сокол дружина Герша Сокола, підпільниця, комуністка, зв'язкова диверсійних груп. Заарештована разом із чоловіком, страчена німцями (гільйотинована в тюрмі Плётцензее в Берліні).
Марсель Розенберг боєць єврейської комуністичної групи «Solidarité». Брав участь у підпалах ешелонів Вермахту та ліквідаціях колаборантів. Заарештований у Брюсселі восени 1943 року, розстріляний у Форті Бреендонк.
Шлойме Перльмуттер молодий лівий бойовик, диверсант. Заарештований Гестапо під час облави у 1943 році, депортований до Аушвіца (Освенцима), де був знищений на початку 1945 року.
Альберт Мейран залізничник, член комуністичного підпілля в провінції Ено. Займався мінуванням рейок перед висадкою в Нормандії. Заарештований СД за наводкою рексистських агентів, розстріляний як заручник у травні 1944 року.
Жозеф Конінгс лівий партизан був в Арденнському лісі. Загинув у березні 1944 року під час військової операції Вермахту «Весняне полювання» (Frühlingsjagd), коли німці та рексисти оточили його лісовий табір.
Роберт Мотен епутат-комуніст і диверсант із Льєжа. Заарештований німцями під час розгрому Льєжського окружкому в 1942 році («Бюро Вольфа»). Розстріляний як заручник за наказом військового губернатора фон Фалькенгаузена.
Раймонд Босманс комуністичний підпільник, розстріляний у 1943 році.
Жан-Батіст Де Клейн боєць «Озброєних партизанів», розстріляний за диверсії.
Луї Ван Брюссель хоча сам Луї дивом вижив і став одним із лідерів партизанів Фландрії, більшість бійців його першого загону (наприклад, Франс Ван дер Ельст та Ян Де Бок) були схоплені та розстріляні в Бреендонку у 1942–1943 роках.
Адлен Гюссон бельгійський лівий журналіст і засновник великого об'єднаного франко-бельгійського лісового макі́ «Банель» (Maquis du Banel) на кордоні Бельгії та Франції в Арденнах. 18 червня 1944 року його загін оточили понад 2000 німецьких солдатів. Гюссон очолив прорив із кільця і загинув у прямому стрілецькому бою.
Альберт Роже командир диверсійної групи лівого макі в регіоні Намюр (Арденни). Його загін влаштував засідку на німецьку колону, але потрапив під вогонь підкріплення. Роже отримав смертельне поранення в бою у червні 1944 року.
Жан-П'єр П'єрар молодий валлонський комуніст, боєць «Озброєних партизанів». Загинув у травні 1944 року під час оборони лісового табору від спільного штурму німецької жандармерії та бельгійських рексистів, прикриваючи відступ поранених товаришів.
Анрі Дюбуа шахтар-комуніст, який утік до лісів Арденн після розгрому підпілля в Шарлеруа. Загинув у лісовій перестрілці з патрулем Таємної польової поліції (GFP) у квітні 1944 року.
Шарль Легранд боєць партизанського табору «Оршімон» (Maquis d'Orchimont), відомого як загін «Зелених беретів». Загинув під час раптового нальоту німецьких єгерів на землянки партизанів у серпні 1944 року.
Рене Мішель зв'язковий партизанських загонів Арденнського лісу. Схоплений рексистами під час доставки продовольства та боєприпасів до лісового макі. Після коротких жорстоких допитів прямо в лісі його розстріляли і скинули тіло в яр.
Андре Коларт боєць лівого крила Опору. Разом із братом переховувався в лісах біля Мальмеді (Арденни). Обидва були вистежені місцевими колаборантами, захоплені Вермахтом та розстріляні без суду як червоні диверсанти.
П'єр Ван Ден Берг студент-ліворадикал, кулеметник партизанського загону. Під час штурму німцями табору в лісах Ено/Арденн у жовтні 1943 року в нього закінчилися набої. Був узятий у полон і страчений на місці розривними кулями.
Жорж Дельпланк один із керівників координації макі в провінції Люксембург (бельгійські Арденни). Потрапив у німецьку засідку під час переходу між таборами в березні 1944 року в ході німецької операції «Весняне полювання». Був поранений, захоплений у полон і розстріляний біля підніжжя лісового пагорба за кілька годин після бою.
Фанні Безнос єврейка комуністка поетесса заарештована в 1942 році відправлена до концтабору Освенцим де і загинула в 1942 році.
Ісідор Шпрінгер радянський розвідник, учасник терористичної організації "Червона капела". Був заарештований німцями 16 грудня 1942 року, а вже 27 грудня 1942 року, покінчив життя самогубством викинувшись з треього поверху в'язниці.
Тодор Ангелов болгарин комуніст, який проживав в Бельгії, брав участь в злочинному комуністичному повстанні в Болгарії в 1923 році. Після терактів 1925 року в Болгарії, втік з країни де заочно був засуджений до страти. У 1927 році переїжджає жити у Бельгію, протягом 1936-1938 років бере участь в Громадянській війні у Іспанії на стороні комуністів та соцілаістів. Після захоплення Бельгії німцями, розпочав партизанську діяльність разом з іншими комуністами, був заарештований та страчений німцями 30 листопада 1943 року.
Аврам Леон комуніст троцкіст був заарештований в 1944 році в Шарлеруа і відправлений в концтабір Освенцим де і загинув 1944 року.
Загалом якщо підсумувати, то комуністичні та інші ліві партизани та бойовики втратили вбитими за весь час Другої світової війни 2000 убитими в Бельгії. Це і ті хто загинули в перестрілках, страчені німцями та правими, та ті хто загинув в концентраційних таборах.
500 комуністів та ліваків були вбиті в боях та сутичках сюди входять члени «Озброєних партизанів» (Partisans Armés - PA) та лівого крила «Фронту незалежності», які були застрелені Вермахтом, СД чи бельгійськими штурмовиками-рексистами під час облав на явочні квартири, нальотів на німецькі об'єкти або масштабних військових зачисток лісових таборів в Арденнах.
600 осіб ліваків було страчено за вироками судів німцями або рексистами. Це підпільники, яких нацисти розстріляли у Форті Бреендонк, в'язниці Сен-Жіль у Брюсселі чи Цитаделі Льєжа. Понад половину з них було страчено в рамках німецької політики колективної відповідальності як заручників після того, як ліві бойовики вбивали німецьких офіцерів чи впливових рексистів.
Також 900 осіб загинули в концентраційних таборах через виснаження, погані умови утримання та хвороби. За весь час війни німці та праві сили заарештували понад 4 000 лівих активістів (лише 2 100 у перший день операції Frühlingswind у 1941 році). Переважну більшість відправили до концтаборів Третього Рейху (Бухенвальд, Маутгаузен, Ноєнгамме, Равенсбрюк). Вони масово гинули там від голоду, медичних експериментів, катувань Гестапо, а також під час евакуаційних «маршів смерті» на початку 1945 року.
Варто наголосити що восени 1944 року та на початку 1945 року, вцілілі комуністичні бойовики та партизани, мали план і бажали силою захопити владу в Бельгії, встановити злочинну комуністичну диктатуру навіть думали, над тим щоб не допускати уряд з еміграції до управління державою, але рішучість уряду діяти безкомпромісно та підтримка Британських та Американських військ зіграла ключову роль чому комуністи не наважлись на спробу захопити владу, і були змушені здати зброю.
Після Другої світової війни, ситуація в Бельгії попри повернення законного урдяу була напруженою, комуністи, соціалісти, анархісти часто вдавались, до сутичок та спроб повстань та страйків відбувались сутички, які завершувались пораненнями та вбивствами. Комуністи після війни рішуче виступали проти монархії у Бельгії рішуче закликали її скасувати, що звичайно не подобалось більшій частині суспільства. Найбільша політична криза перших повоєнних років розгорілася навколо повернення з вигнання короля Леопольда III, якого ліві звинувачували у пасивному колабораціонізмі та таємній зустрічі з Гітлером у 1940 році. Консерватори (Католицька партія) підтримували короля, тоді як комуністи та соціалісти та комуністи вимагали республіки.
У липні 1950 року король вирішив повернутись коли король повернувся, Комуністична партія Бельгії (КПБ) разом із профспілками підняла Валлонію на масові протести. У Льєжі, Намюрі та Шарлеруа ліві будували барикади, підривали залізничні колії та штурмували урядові будівлі. Жандармерія відкривала вогонь на ураження. Найбільш кривава сутичка відбулась 30 липня 1950 року Грас-Оллуні (передмістя Льєжа), де жандарми розстріляли ліву демонстрацію: 4 робітників-соціалістів за їх правопорушення. Король був змушений зректися престолу на користь сина Бодуена. Під час коронації Бодуена ліві депутати в парламенті на чолі з головою Комуністичної партії Бельгії Жюльєном Ляо вигукнули: "Хай живе республіка!". Через тиждень двоє ультраправих антикомуністичних монархісти застрелили Ляо на порозі його власного будинку. На його похорон вийшло 300 000 людей, що спричинило нові запеклі сутички комуністів із поліцією. Розслідування початку 2000-х років довело, що вбивство організувала таємна права мережа за фінансування великого капіталу Бельгії та за мовчазної згоди консервативних спецслужб. Комуністи втратили свого лідера і голову партії, але це збавило темп радикалізації з комуністів і показало їм, що не варто йти на силове загострення.
Зимою 1960-1961 років відбувся так званий "Загальний страйк століття". У грудні 1960 року консервативний уряд Гастона Ейскенса ухвалив «Єдиний закон» (Loi Unique), який передбачав жорстке урізання соціальних виплат, пенсій та збільшення податків для покриття збитків від втрати Бельгійського Конго. Ліві радикали та соціалістичні профспілки оголосили загальний страйк, який тривав понад місяць і повністю паралізував економіку країни. Акція переросла у відкрите повстання робітників у Валлонії. Було захоплено вокзали, потрощено банки, заблоковано порти й автошляхи.Уряд оголосив надзвичайний стан і залучив армію та жандармерію. Солдати охороняли мости та заводи, а жандарми штурмували барикади лівих за допомогою сльозогінного газу та водометів. Протестувальники відстрілювалися і закидали силовиків камінням. Під час штурму барикад у Льєжі та Брюсселі у січні 1961 року від вогнепальних поранень та жорстоких побоїв жандармів загинули 4 соціаліста, що брали участь в незаконних діях (профспілкових робітників), сотні отримали травми, понад 2000 лівих було заарештовано.
У 1967-1968 роках розгорілась криза у Левенському католицькому університеті. Нове покоління лівих студентів, натхненне ідеями марксизму, маоїзму та анархізму, виступало проти консервативної адміністрації та за очищення університету від франкомовного засилля (що наклалося на етнічний конфлікт між валлонами та фламандцями). У 1968 році ліві студентські загони влаштовували масові сидячі страйки, захоплювали аудиторії та влаштовували барикади. Сутички з поліцією та ультраправими фламандськими організаціями (на кшталт VMO — Vlaamse Militanten Orde) відбувалися майже щодня. Силовики жорстоко зачищали університетські кампуси за допомогою кийків. Загиблих у цих сутичках не було, але сотні лівих студентів отримали поранення, а криза призвела до падіння консервативного уряду Ейскенса.
У період 1970-1980-х років в Бельгії активізувались протистояння правих та ліваків у містах та вулицях міст Бельгії, бійки відбувались досить часто. У цей період у Бельгії активізувалися неофашистські угруповання — Орден фламандських бойовиків (VMO) та Фронт молоді (Front de la Jeunesse). Нове ліве покоління створило антифашистські загони самооборони. Комуністичні та троцькістські групи (наприклад, Революційна ліга робітників) вели справжню вуличну війну проти правих радикалів. Бійки з використанням ножів, кастетів та ланцюгів спалахували під час правих маршів у Брюсселі та Антверпені. У 1970-х та на початку 1980-х років зафіксовано серію індивідуальних нападів правих бойовиків на ліві осередки. У цей період ультраправими штурмовиками було вбито щонайменше 2 лівих активістів-соціалістів (у ході нічних нападів на народні доми та під час розклеювання плакатів). Влада часто ігнорувала ці злочини, зосереджуючи увагу поліції на арештах лівих радикалів.
Ще серйозніше протистояння загострилось в 1984-1985 роках в цих роках в Бельгії відбувався червоний тероризм діяли так звані "Комуністичні бойові осередки" У 1980-х роках частина бельгійського лівого руху, обурена розміщенням ядерних ракет НАТО в країні, перейшла до міського тероризму за зразком німецької RAF та італійських Червоних бригад. Підпільна організація «Комуністичні бойові осередки» (Cellules Communistes Combattantes — CCC) під керівництвом П'єра Каретта оголосила війну «капіталізму та імперіалізму». Вони влаштували 26 масштабних вибухів біля офісів НАТО, банків, оборонних підприємств та урядових установ. Через їх бомби загинуло двоє пожежників, а десятки цивільних отримали поранення. Наприкінці 1985 року бельгійські спецслужби в ході масштабної контртерористичної операції заарештували все керівництво групи, засудивши їх до довічного ув'язнення. Зараз ми трохи детальніше про це поговоримо. На відміну від німецької фракції Червоної армії (RAF) або італійських «Червоних бригад», де десятки терористів загинули у перестрілках із поліцією, жоден із бойовиків CCC не був убитий силовими структурами Бельгії під час оперативних заходів. Бельгійська влада та спецслужби змогли повністю переграти організацію інтелектуально та агентурно, заарештувавши ядро угруповання живими.
Група ССС сформувалася як відгалуження від ширшого ліворадикального підпілля Брюсселя. Головним ідеологом та беззаперечним лідером став П'єр Каретт (Pierre Carette) — друкар за професією та переконаний марксист-ленініст. Головною метою терактів було зірвати розміщення ядерних ракет НАТО в Бельгії та спровокувати робітничий клас на відкрите комуністичне повстання. Організація була крихітною. Попри масштабність вибухів, її бойове ядро складалося всього з чотирьох осіб:
П'єр Каретт ватажок і засновник
Паскаль Вандегеерсте цивільна дружина Каретта, яка відповідала за логістику.
Дідьє Шелс наймолодший учасник, водій та зв'язковий.
Бертран Сассіє боєць та спеціаліст із вибухівки.
Терористи ССС мали унікальну тактику. Вони підривали військові та капіталістичні об'єкти (офіси НАТО, американські банки, нафтопроводи компанії Texaco, штаб-квартири Консервативної християнсько-народної партії), але намагалися уникати людських жертв серед цивільних.Перед кожним вибухом вони за 10–15 хвилин телефонували до поліції або преси, вказували точне місце бомби та вимагали евакуації. Проте ця система дала збій: 1 травня 1985 року в Брюсселі вони підірвали автомобіль біля Спілки бельгійських підприємств. Поліція не встигла вчасно виставити оточення, і від вибуху загинули двоє пожежників (Луї Хейліген та Франс Брамс), а ще кілька людей отримали важкі поранення. Це позбавило ССС будь-якої пасивної підтримки з боку лівих інтелектуалів і перетворило їх на ворогів держави №1.
Для ліквідації ССС уряд Бельгії створив спеціальну міжвідомчу групу спецслужб та жандармерії під кодовою назвою "Операція Мамонт" (Opération Mammouth). Німці (БНД) та французи (DGSE) допомагали бельгійцям, оскільки ССС координували дії з іншими європейськими терористами. Німці передали бельгійським колегам дані про те, що вибухівку, яку використовували ССС, було викрадено з військового складу у Франції спільно з лівими терористами з групи Action Directe. Стеження за підозрілими лівими радикалами Брюсселя дозволило вирахувати конспіративну квартиру групи. 16 грудня 1985 року всі чотири ключові бойовики ССС зайшли до ресторану швидкого харчування Quick у місті Намюр на зустріч. Вони були озброєні пістолетами та мали при собі підроблені документи. Проте бельгійський антитерористичний спецназ провів операцію настільки миттєво та рофесійно, що терористи навіть не встигли потягнутися до зброї. Їх повалили на підлогу, заковали в кайданки та заарештували живими.
У 1988 році в Брюсселі відбувся гучний судовий процес. Усі чотири члени ССС відмовилися каятися, виголошували марксистські промови та заявляли, що «суд буржуазії не має права їх судити».
Усі четверо (Каретт, Вандегеерсте, Сассіє та Шелс) були визнані винними в тероризмі, навмисних вибухах та вбивстві двох пожежників. Їх засудили до довічного ув'язнення з каторжними роботами (на практиці — суворий тюремний режим). Ніхто з них не помер у тюрмі, вони повністю відбули свої тривалі терміни ув'язнення, після чого вийшли на волю за законами Бельгії про умовно-дострокове звільнення:
Паскаль Вандегеерсте була звільнена першою у 2000 році після 15 років за ґратами. Вона заявила, що відмовляється від збройної боротьби, і повернулася до цивільного життя, працюючи в соціальних службах.
П'єр Каретт провів у в'язниці майже 18 років. Протягом усього часу він влаштовував голодування, вимагаючи статусу політв'язня. Був звільнений у 2003 році під суворий нагляд поліції (йому заборонялося давати інтерв'ю та спілкуватися з іншими лівими радикалами). Каретт залишився вірним своїм комуністичним переконанням.
Дідьє Шелс звільнений на початку 2000-х років, повністю зник із публічного простору та веде закрите життя.
Бертран Сассіє також вийшов на волю у 2000 році. Проте у 2008 році його знову на короткий час заарештували, оскільки поліція запідозрила його у контактах з італійськими лівими екстремістами, що порушувало умови його звільнення. Згодом його відпустили.
Після завершення Холодної війни та розпаду Соціалістичного табору та СРСР, характер сутичок між правими і лівими змінився, але не зник повністю.
У 2000-2025 роках вони далі відбулась. На початку XXI століття протистояння повністю перемістилося у формат вуличних боїв під час самітів НАТО/ЄС у Брюсселі та антикапіталістичних маршів (так званий «Чорний блок» / Black Bloc та рух Antifa).
Радикальні анархо-комуністи регулярно трощать вітрини банків, спалюють поліцейські автомобілі та будують барикади. Поліція Бельгії використовує жорсткі контрзаходи: водомети, сльозогінний газ, світлошумові гранати та загони кінної поліції. Великі зіткнення відбувалися під час «Євроманіфестацій» робітників та кліматичних протестів лівих сил у 2010-х та на початку 2020-х років. У період з 2000 по 2025 роки вбивств та смертельних випадків серед учасників не було зафіксовано. Протести супроводжувалися травмами з обох боків, сотнями масових адміністративних та кримінальних арештів лівих радикалів, але без летальних наслідків.
