Аліхан, по-чоловічому розібравшись із Тарасом, підійшов до Ліни, обійняв її за плечі й повів у хату.
— Давай будемо снідати, — сказав чоловік. — Я страшенно зголоднів, — буденним голосом говорив він, ніби зараз не було цієї сцени з її колишнім.
Ангеліна була вдячна, що Хан не лізе в душу, не розпитує й поводиться так, наче нічого не сталося. Наче він просто повернувся з прогулянки, а вона чекала його на порозі.
— У нас сьогодні смажена картопелька з грибами, — підхопила тон розмови жінка. — Смакотааа.
Вони поснідали.
Ліна хотіла піти з цієї хати. Адже атмосфера була такою, наче колишній осквернив її своєю присутністю.
Тому вона запропонувала Аліхану вирушати в дорогу. До Яремча.
— Якщо обрати легший шлях, то звідси через хребет Маковиця за декілька годин будемо на місці. Побуваємо в дуже красивому місті. Підемо на ярмарок. Мені ж і одяг потрібен. І спорядження нове. Що скажеш?
— Як на мене, чудова ідея. Якраз ознайомлюся з культурою й історією. Читав, там є стежка Довбуша. Хотів би там побувати.
— Так, давай збиратися.
Цього разу вони йшли маркованим маршрутом, а не «диким».
Шлях вони здолали за шість годин. Ішли не поспішаючи й поволі дібралися до ярмарку, який зустрів їх шумом та розмаїттям барв, що змушували очі розбігатися в різні боки.
Повітря було густим від ароматів свіжої випічки, яка манила молодих людей, адже вони добряче зголодніли. Дим, що вився над казанами з кулішем, відгукувався в шлунку жінки.
У цьому хаосі звуків, де перегукувалися торговці та лунала жвава музика, вони відчули себе частиною великого, пульсуючого життя.
Аліхан зупинявся ледь не біля кожного столу. То брав до рук різьблену ложку, то уважно розглядав кераміку, то усміхався, почувши незнайому гуцульську говірку. Він крутив головою на всі боки, боячись щось проґавити.
Ліна вже не раз бувала на цьому ярмарку, але щоразу ловила себе на тому, що очі знову розбігаються. Хотілося роздивитися все й одразу.
«Але спершу треба поїсти», — подумала жінка й потягла чоловіка в бік якогось затишного, колоритного кафе.
Ситно пообідавши, чоловік і жінка пішли базаркувати. Ліна зайшла в спеціалізований магазин і купила необхідне для походу гірськими стежками. Не все. Але основне.
— Ну що, на скелі Довбуша? — сказала вона.— Так, але... — зам'явся чоловік. — Ось, це тобі, — сказав він, простягаючи Ліні невеликий пакунок.
Жінка здивувалася.
Вона обережно розгорнула цупкий папір і побачила ніж. Це був не просто сувенірний виріб, а справжній, добротний інструмент із руків'ям із темного карпатського горіха, що ідеально лягав у долоню.
— Це тобі в знак вдячності за врятоване життя. Я так тобі й не подякував. Дякую, — усміхнувся чоловік.
Ліна усміхнулася. Та сховавши ножа у високі черевики, вертикально вздовж гомілки, між ногою і внутрішньою частиною халяви, підморгнула Хану.
— Та таки є за що дякувати, — підтвердила жінка. — Пішли. До ночі варто знайти місце для ночівлі.
Але вони зробили велику помилку, пішовши до скель туристичною дорогою. Адже перед входом стояли лавки з продукцією, яку продавали місцеві. Серед них були й наливки, якими щедро пригощали охочих, із надією, що все-таки хтось купить уподобаний смак.
Хоч як гостинно продавці не запрошували до своїх яток, Ліна з Ханом вперто йшли своїм маршрутом.
_________
Спочатку вони йшли, як і всі туристи, маркованим шляхом, широкою стежкою через старий ліс. Повз них проходили інші туристи, які без багажу просувалися швидко й шумно. Через деякий час молоді люди підійшли до кінця цього маркованого маршруту, де туристи зазвичай роблять селфі біля велетенських пісковикових скель. Ще 30–40 хвилин ходу — і стежка вже не буде такою зручною, вона стане пологим схилом. Вони дійшли до місця, де основна стежка робить плавний поворот ліворуч, огинаючи великий кам'яний виступ. За розміткою вони звернули різко праворуч, майже під 90 градусів, угору. Там немає дороги, лише вузька, ледь помітна «козяча» стежка, що веде прямо в серце лісу, до підніжжя скельних відрогів, які піднімаються вище, до вершини гори Маковиця.
«Тепер-то ти відчуєш усю "красу" нашого маршруту», — думала жінка, тяжко дихаючи й піднімаючись угору. Цей шлях тяжкий і вогкий, під ногами — суміш чорнозему, хвої та слизького каміння.
Адже сонце буває тут вкрай рідко. Жінка вела їх до верхньої тераси над скелями, звідки відкривається неймовірний вид на вечірнє Яремче, про який мало хто знає. Маковицький виступ.
Але сьогодні вони до нього не дібралися.
Вже сутеніє, — думала жінка. — Смертельно небезпечно йти в таку пору доби.
— Ми зробимо привал тут, біля вивернутого бука, — оголосила жінка, тяжко дихаючи від виснажливого підйому.
Аліхан теж захекався. Він поставив свій багаж на землю і почав розкладатися на ночівлю. Вони розвели маленький вогонь. Він виглядав наче крихітна цятка світла в океані темряви. Доки зовсім не стало темно й холодно, молоді люди розклали один намет. Часу на встановлення другого просто не було. Та й сенсу теж.
Ніч у горах настає миттєво, не даючи часу на сутінки.
Аліхан і Ліна поклали речі в намет. Розклавши спальники та каремати, вони теж розмістилися в ньому.
— Не завадило б і перекусити щось, — сказав чоловік, дістаючи бокс із їжею.
— Ага, — сказала жінка, паралельно дістаючи свої пожитки.
Повечерявши під світлом ліхтарика, вони почали моститися на ночівлю.
— Шкода, — сказав чоловік.
— Що шкода?
— Що ми не можемо спати вдвох в одному спальнику, — весело продовжив він.
Жінка лише похитала головою.
Чоловік і жінка залізли у свої спальні мішки й намагалися заснути.
Аліхану дуже хотілося заснути в обіймах жінки. Чути її тихе й рівномірне сопіння в себе на плечі. Занурити пальці в її волосся і обіймати, обіймати, обіймати. Він був здивований своїми думками. Раніше до жодної жінки він не відчував такої ніжності. Вони ніколи не затримувалися в його постелі, голові і тим більше серці.
Чоловік повільно перевів погляд на Ліну.
Аліхан відчув усередині незвичні й дивні емоції. Наче вона — та, яку він так довго шукав. І це подобалося йому.
Він усміхнувся від своїх думок. І заплющив очі. Ліна ж одразу заснула. Без думок і мрій.
Ліна прокинулася від того, що захотілося в туалет. Їй так не хотілося вилазити з теплого спальника на прохолоду ночі. Але поклик природи бере своє.
Жінка взяла ліхтарик та маленьку сумку на пояс і тихцем пішла трохи далі від намету.
Потім ще трохи далі, щоб уже напевно не було чути її нічних звуків.
Ліхтарик зрадницьки миготів.
«Ну нічого, до намету дійти вистачить і цього зрадливого миготіння», — подумала жінка.
Зробивши свої справи, жінка направилася назад. Аж раптом відчула різкий, тупий біль у потилиці. Щось дуже важке глухо впало їй на голову, від чого вона втратила рівновагу, а згодом і свідомість.
__________
Ранок вступав у свої права повільно, ліниво наповнюючи гори й місце ночівлі м'яким світлом. Аліхан спав міцно, вперше за довгий час. Першим ділом після пробудження чоловік поглянув туди, де спала Ліна. Але її там не було. Він не дуже здивувався, думаючи, що вона, як завжди, пішла за покликом природи. Проте він виліз із намету і пішов на її пошуки.
У цей же час, десь за межами місця ночівлі, де повітря було наповнене тривогою, ситуація була зовсім іншою.
Ліна, прийшовши до тями, відчула різкий біль у потилиці. Кожен рух давався важко. Холод пронизував її тіло. Вона не розуміла, де знаходиться, поки не побачила перед собою знайомий, зневажливо-глузливий вираз обличчя. Тарас стояв над нею, задоволено спостерігаючи за тим, як вона намагалася сфокусувати погляд.
— Ну що, очухалась? — процідив він. — Твій «герой» там сопе в дві дірки, навіть не знає, що його пташка вилетіла з клітки. Ти йому зовсім не потрібна, Енджі, якщо він не помітив, що тебе немає поруч.
Ліна не намагалася відповідати, аби не спровокувати в ньому звіра, яким він міг бути. Вона розуміла, що сама, та ще й із зав'язаними руками, нариватися на ще більшу небезпеку безглуздо. Але попри біль і безпорадність у жінки прокидалося щось інше — холодна злість на цього виродка.
Тарас, насвистуючи собі під ніс, почав збирати спорядження. Він точно знав, куди її вести, і скільки часу в нього є, поки в наметі не підніметься тривога. Він грався з часом, насолоджуючись своєю тимчасовою перевагою.
Аліхан не знайшов жінку. Він почав її гукати — безрезультатно. Вперше за весь час його охопила реальна й майже безнадійна тривога. Він оглянувся навколо. Ніякої присутності ні жінки, ні когось іншого не помітив. Лише ліхтарик лежав на вологій землі.
«Ліна в небезпеці», — тривожна й болюча думка майнула в голові.
Чоловік намагався думати тверезо . Як і завжди.
Телефон! Набрати Вольдемара Павловича.
— Чорт... Мережі немає... — вигукнув чоловік, підіймаючи руку з телефоном догори й шукаючи, де він зловить зв'язок.
Чоловік піднімав телефон усе вище, в надії спіймати хоч одну поділку мережі. Він ходив в різні сторони. Метушився і гнівався, коли поділка на мить з'являлася, а потім враз зникала.
«Тримай себе в руках, Аліхане. Паніка — це смерть», — нагадав він собі, примушуючи дихання вирівнятися.
Аж ось в одному місці зв'язок став стабільним. Чоловік одразу набрав Вольдемара.
Аліхан затамував подих, очікуючи на відповідь шефа. Водночас поглядом сканував периметр.
— Вольдемаре Павловичу, Ліна зникла. З нею точно щось сталося, — різко, без привітання, сказав чоловік у слухавку, щойно на тому кінці відповіли. — Потрібно глянути її геолокацію.
— Зрозуміло, — без зайвих запитань відповів шеф. — Ти лишайся на місці. Я вже вирушаю. Тарас!.. От мразота! — вигукнув чоловік і поклав слухавку.
«І чому я не взяв у неї номер телефону? Що за телепень?» — картав сам себе чоловік.
Та він прекрасно розумів, що самотужки знайти Ліну не зможе. Лишалося лише безпорадно чекати.
За геолокацією жінки було видно, куди саме її змушують іти. Вольдемар розумів, що Тарас іде в напрямку закинутої пастушої колиби в урочищі під скелями Довбуша. Тарас знає це місце. Вона схована в яру, її не видно з основних стежок.
«Принаймні там не так небезпечно, якби вони підіймалися вгору», — думав Вольдемар. — Чорт... Я і не думав, що той блазень піде за Ліною після того, як я його послав!!
Аліхан чекав, і кожна хвилина здавалася тортурами.Нарешті пролунав дзвінок.
— Аліхане, слухай сюди. Я проаналізував останній сигнал, — почув чоловік голос шефа, коли підняв слухавку. — Він веде Ліну до закинутої пастушої колиби.
Аліхан стиснув щелепи.
— Зрозуміло, кинь мені координати, — різко сказав чоловік. — Зустрінемося там, — і почав збирати лише те, що необхідно.
А в цей час, за кілька кілометрів попереду, Тарас упевнено вів Ліну до колиби. Вони йшли швидко, наскільки могли. У жінки були зв'язані руки, вона часто падала через нерівності дороги. Тарас грубо підіймав її, і вони продовжували шлях.
Через невеличку, майже непомітну стежку крізь хащі вони підійшли до колиби. Тарас штовхнув важкі, перекошені двері хатини, і в ніс ударив запах старого попелу та вологої деревини.
Аліхан діяв механічно. Жодного зайвого руху. У його рюкзаку опинилися лише найважливіші речі: ніж, ліхтарик, запас води, деякі важливі дрібниці та аптечка.
Отримавши координати, Аліхан вирушив у путь. Колиба була в такому місці, куди навіть досвідчені туристи рідко заходили без провідника. Тарас обрав ідеальну пастку: місце, де кожен крок буде чути здалеку.
Чоловік рушив у бік вказаних координат, намагаючись рухатися швидко.
