Франція — унікальна країна. Вона стала символом стійкості у Першій світовій і символом не-стійкості у Другій. Тому хочу коротко (наскільки це можливо) відповісти на важливі в контексті нашої війни питання:
Чому Франція витримала 4 роки війни у Першій світовій і програла за місяць у Другій?
Чи справді французи не чинили опір німцям і радо капітулювали? Чи все було ТРОШКИ НЕ ТАК?
Звісно, все було трошки не так. В тому числі в питанні підготовки до війни. Власне, про це ми й поговоримо. І почнемо — як завжди — майже з початку. А саме з Великої війни 1914-1918.
Якщо коротко описувати, чому Франція здійснила майже неможливе у Першій світовій, то вийде приблизно наступне: втративши значну частину території на початку (саме її територія була полем найкривавіших битв разом з територією Бельгії), Франція зуміла мобілізувати суспільство, промисловість і свою колоніальну імперію на боротьбу з супротивником, який був набагато краще до цієї війни готовий.
Давайте трохи про супротивника, власне. Коли ми говоримо про Другий Рейх, ми маємо на увазі, ймовірно, найкрутішу військову машину в історії людства з часів римлян та монголів:
Передова на той час тактика і стратегія.
Зразкова логістика, найщільніша мережа залізних доріг, найвищий рівень механізації.
Відкалібрована військова промисловість і наука, а також масова освіта, яка охоплювала майже 100% населення.
Друга економіка світу (після США) і найбільш індустріалізована економіка.
Якість організації держави та соціальної системи: Німеччина була єдиною державою, де вже були повноцінно вибудовані пенсійна і соціальна система, а також розповсюджена система медичного страхування.
Лідерство за майже всіма наявними видами зброї: за кількістю важкої артилерії німці переважали Францію в 20 разів, Росію — в 7,5; за кількістю кораблів Німеччина поступалася лише Британії, а за якістю — можливо — навіть переважала.
Те, як довго німці протрималися, коли опинилися практично у повній ізоляції та стикнулися з приголомшливим дефіцитом ресурсів — найкращий доказ їх міці перед війною.
Але французи втрималися і перемогли. Це при тому, що Франція лише на кінець 19 століття зуміла компенсувати демографічні втрати Наполеонівських війн, пережила ще серію революцій, катастрофічно програла тим саме німцям війну 1870 року, а їхня колоніальна імперія була далекою від Британської за рівнем ефективності та, власне, привабливості самих колоній.
Французьке суспільство було розколоте соціальною нерівністю, конфліктом “село — місто” (так, держава була одним з індустріальних лідерів, 4-ою державою світу і при цьому процес урбанізації активно тривав), регіональними розбіжностями, гострої політичною конкуренцією консерваторів, соціалістів і лібералів. У Франції протистояння правих, лібералів і лівих було найгострішим у Європі. Остання революція сталася лише за 40 років до того, регіональні протести та навіть бунти траплялися і в 90-х роках 19 століття, рівень довіри до уряду був постійним питанням французької політики. І при цьому репрезентації “простого народу” у владі не дуже відрізнялася від часів імперій чи монархії. З “егаліте” у Франції були великі проблеми.
Загалом, ліві ідеї та соціалістичні політичні рухи були у Франції радикальніші й популярніші, ніж у Британії та Німеччині. Рівень ВВП на душу населення Франції (5700 доларів на людину в цінах 2011 року) значно поступався Німеччині (7300) та Британії (8000). А у Німеччині, нагадаю, вже і соціалка здорової людини була. До речі, лідери тоді — домініон Австралія (9300) і Сполучені Штати (8100).
Коли почалася війна у Франції 1914, як і в Україні 2022, на всю працювало єднання навколо прапору. Єднання в перші місяці війни стерло соціальні та політичні розбіжності.
Патріотичне сп'яніння і шовіністичний угар дав свій ефект. Чому я пишу про це з такою зневагою? Бо у Першій світовій війні немає невинних серед великих держав — війни хотіли усі. Політичні еліти Франції, як і політичні еліти інших великих країн, не були виключенням. Тому, на відміну від нашої війни, визначити винного в агресії та жертву неможливо. Хіба що Сербія, Люксембург і Бельгія однозначні жертви агресії під вигаданими приводами.
Війна почалася для Франції не дуже.
Хоча Росія і зуміла почати активні дії раніше, ніж очікували й німці, й французи, але її сили у Східній Пруссії було швидко розбито.
Німці впритул підійшли до Парижу. І тільки у другій половині осені 1914 (війна почалася у серпні) французи зуміли трохи стабілізувати фронт і відсунути німців від столиці. Тобто зірвати початковий план Німеччини “швидко розбити Францію, а потім — Росію”.
Але при цьому німцями була окупована майже вся Бельгія, хоч країна і чинила героїчний і неочікуваний для всіх спротив. А також найбільш індустріально розвинена частина Франції. Франція втратила доступ до ⅔ виробництва вугілля і майже всієї металургії.
Але Франція впоралася. Точніше не так — Франція дотерпіла до моменту, коли ресурси Німеччини все ж вичерпалися. Бо Німеччина й Австро-Угорщина зі слабкими союзниками воювали проти Британії, Франції, Росії, а останню на вирішальному етапі війни “замінили” Сполучені Штати. Але далася ця перемога Франції дуже великою ціною — ціною НАДмобілізації всього суспільства
Давайте я проговорю це окремо: саме Перша світова сформувала ту регулярну державу, яку ми знаємо зараз. Структурована бюрократія, стандартизовані процедури, єдиний час і рух потягів за розкладом, переведення годинників, масова мобілізація на фронт і в тил, хоча б номінальне стирання класових чи станових меж — ці всі маленькі чи великі явища стали продуктами Великої війни або остаточно доформувалися нею. Індустріалізація й урбанізація, масова освіта, які були продуктами 18-19 століття, стирали регіональні діалекти та знищували мови меншин (ріп, провансальська мова, майже ріп бретонська), заміщували релігійну й регіональну ідентичність національною, але Перша світова цей процес завершила. І у Франції — в першу чергу.
А тепер по пунктах.
Цензура. По-перше, вона була. По-друге, вона була шалено жорсткою. Ти або писав що вимагав уряд і відповідно до того, що уряд вимагав. Або твоє ЗМІ зачинялося. А якщо ти не зрозумів натяку з закриттям, то твоє видавництво могли спалити, а тебе самого — у в'язницю. Або навпаки. Щоб знав як ображати французький уряд. У Британії це працювало приблизно так само. Хіба що трохи м'якше.
Апофеозом цензури став, звісно 1918 рік. Коли вже вирувала пандемія іспанського грипу і косила десятки тисяч людей, про неї було заборонено писати. Різновид грипу, власне, тому й отримав назву “іспанського”, бо нейтральна Іспанія першою оголосила про те, що несеться. Довідково: тільки за 100% верифікованими даними у Британії та Франції від тієї пандемії померло понад 0,5% населення. А загальна кількість жертв — до 100 мільйонів людей по всьому світу.
Пропаганда. О боги, пропаганда часів Першої світової — це апогей пропаганди на той час. Вона була такою ж трагікомічною, як і передвоєнна думка, що війна буде короткою. Пропаганда всіх сторін у війні була замішана на наївному романтичному націоналізмі й дикунському шовінізмі. І вигадках, яким би позаздрити навіть автори “мальчика в трусиках”.
Наприклад, чи знали ви, що німці робили консерви з полонених канадців? І полонені канадці не знали. А Шарль де Голль, який провів значну частину війни у німецькому полоні і як офіцер міг навіть гуляти на волі, тим більше не знав. Бо він не канадець.
Вигадки такого штибу і випестування тваринної ненависті до супротивника зі спробою повністю перекласти відповідальність за початок війни виключно на німців (що з Першою Світовою зовсім несправедливо) + характер війни, яка ставала все більш дикунською і жорстокою, призвели до того, що рівень ненависті сторін вийшов на рівень, якого людство ще не бачило.
До речі, за 20 років це зіграє вже злий жарт з колишніми членами Антанти. Бо коли у Францію, Британію й особливо США почнуть надходити відомості про вже справжні звірства нацистів, багато хто буде сприймати їх як такі саме байки часів 1914-1918.
Мобілізація. Керівництво Франції вдавалося до радикальних обмежувальних кроків (так, виїхати з країни було фактично неможливо, навіть в Іспанію втекти) і коли стало треба, здійснювало мобілізацію доволі специфічними інструментами. Примус, арешти й буквальне етапування в казарми. Методи місцями були настільки специфічними, що альтернативою мобілізації в армії була робота на виробництві хімічних речовин (тоді сучасних систем захисту ще не існувало, а токсичність і смертність на виробництві була зашкалююча). І багато хто обирав хімічне виробництво, особливо після битви за Верден.
Загалом, через війну пройшло майже 9 мільйонів французів. Приблизно 23% від усього населення і майже 60% від чоловіків призовного віку. Тут, мабуть, треба пояснити, що демографічна ситуація Європи 1914 не схожа на ситуацію України й Росії зараз, бо тоді в Європі як раз активно відбувався демографічний вибух, а не як у нас зараз. І тому частка молодого населення 20-30 років (основна маса учасників війни) була значно ширшою. Звісно, ніякої демобілізації аж до самого завершення війни не було.
Економічний примус. Карткова система у Франції почала вводитися 1915 і досягла апогею 1916. Переважна частина індустріальних працівників і навіть селян була мобілізована або на фронт, або на військове виробництво. В тому числі токсичне виробництво хімікатів для хімічної зброї. Понад 80% цивільних працівників працювало понаднормово. І це не 9 годин замість 8, бо 8-годинного робочого дня ще не було, це по 12-14-16 годин на добу з одним вихідним на похід до церкви.
Щоб розуміти — війна йшла саме у тій частині Франції, де видобували 70% вугілля (головний енергоресурс того часу) і було сконцентровано ¾ металургії. Але Франція все одно зуміла якось налагодити виробництво зброї, боєприпасів, амуніції. І навіть почала її постачати Росії й Італії, які мали ще більші проблеми з озброєнням. У випадку з Росією ситуація приймала трагікомічний оберт: 250 000 росіян були відправлені воювати у Францію в обмін на зброю, бо платити Росії було нічим — її кредитором до війни була сама Франція, у якої тепер теж не було грошей.
При цьому, звісно, як і у будь-якій країні часів дикого капіталізму, майже не було двох речей:
Соціального забезпечення, його отримували тільки демобілізовані поранені, і то доволі на жалюгідному рівні.
Захисту прав, а будь-яка спроба сказати щось про трудові права або права військовослужбовців відразу отримувала пачку звинувачень у роботі на німців і відсутності патріотизму.
Це при тому, що соціальна нерівність нікуди не пішла — скандали з “Парижем, що жирує” відбувалися постійно. Або — частіше — “Бордо, що жирує”, бо значна частина еліт переживала війну на південному заході країни. Це, щоправда, на фоні того, що Париж неодноразово обстрілювали з далекобійної німецької артилерії. На початку і майже у самому кінці війни.
В тилу уряд в цілому тримав ситуацію жорсткою рукою. А коливання політичного класу вгамовували періодичними ротаціями в Уряді. Ну як ротаціями. Де-факто президент Пуанкаре (який був дуже палким прихильником війни з прізвиськом до 1914 “Пуанкаре-війна”) спирався то на поміркованих лівих, то на консерваторів. Так, з 1914 до 1917 уряд очолювали соціалісти Рене Вівіані й Арістід Бріан, найважчий етап війни для французького суспільства — з лютого по вересень 1917 — уряд очолював патріарх французької політики, теж лівий, Олександр Рібо, а з кінця 1917 уряд очолив Жорж Клемансо.
Клемансо з початку війни нещадно виступав за те, щоб не просто перемогти, а знищити Німеччину, вести війну до переможно кінця, вимагати від Німеччини неадекватних репарацій, і перетворення війни Франції проти Німеччини у війну французів проти німців. Він був настільки радикальний і шпиняв президента й уряд за “нерішучість”, що його газету закрили. Але потім він перевідкрив її наново, але трохи заспокоївся і влаштувався у мейнстрим французької політики.
Риторика у всіх голів уряду була різна, але робили вони усі приблизно одне й те саме, поступово закручуючи гайки. І економічно, і політично, і соціально, і посилюючи цензуру. Найбільші проблеми були в армії, яка і несла основний тягар окопної війни. Бо якщо для придушення невдоволення цивільних були тюрми та військові, то з військовими була проблема — зброя у них.
1917 року, через кривавий провал наступу, накопичену втому і новини про лютневу революцію в Росії (інформація про яку приховувалась, і про неї дізналися за кілька тижнів після факту здійснення) у французькій армії спочатку почалася масова непокора, а потім і відкриті бунти з відмовою виконувати “злочинні накази”, закликами “закінчувати війну” і не воювати за буржуїв і політиків. Нагадаю, майже вся війна на Західному фронті йшла на території Франції, але окопна війна, хімічні атаки та бідність трохи втомлюють. Звісно, про ніяку демобілізацію мови не йшло взагалі, а з відпустками були великі проблеми (їх практично не було).
Десь ситуацію вдалося заспокоїти словами, десь довелося діяти силою. Хоча більшість солдатів з часом корилася й офіцери їх переконували аргументами “Чи готові вони, щоб інші французи загинули, якщо вони не підкоряться наказам?” все ж близько 350 військових було розстріляно (хоча до страти засудили понад 5 тисяч), кілька тисяч відправилися у в'язницю або на каторгу. Останні з засуджених повиходили вже у 20-х.
В підсумку, щоб ситуація зовсім не дійшла до катастрофічної, Франція тимчасово згорнула всі наступальні плани до часу Фактору Х. Хоча за час очікування ледь не програла війну.
Весняний наступ німців 1918 розпочався дуже успішно — вони прямували до Ла-Маншу, почали знову обстрілювати Париж, рвали та рвалися до перемоги, зібравши усі можливі резерви та сили. Але після перших тижнів успіхів їх наступ теж видихнувся, значна частина найдосвідченіших солдатів загинула, і у самій Німеччині почали зростати антивоєнні настрої, тільки придушені успіхом на східному фронті, де Росія вийшла з війни. Добив ситуацію вірус. Пандемія іспанського грипу першою вдарила по окопах, де знесилені 4 роками війни й недоїдання солдати стали ідеальними мішенями. Влітку 1918 хворіло більш ніж половина британців і французів, і 30% німців. Кількість померлих від грипу солдат порахувати важко, але мова точно йде про як мінімум десятки тисяч людей. У обох сторін закінчився мобілізаційний потенціал і гроші. А у німців проблеми були навіть з їжею і пальним.
Зараз вже практично неможливо сказати, як би закінчилася війна, якби не фактор Х — чи компромісним миром, чи тим, що у Франції чи Німеччині почалася ще одна революція/бунт/заколот. Але у французів і британців фактор Х був. Влітку 1918 прибула основна частина американських сил, а також свіжі сили з Канади. Почався “стоденний наступ” Антанти й 11 листопада 1918 німці просили миру.
Війна закінчилася, але не можна сказати, що країни-переможці тому сильно зраділи. Точніше не так. Вони-то зраділи, але це було не свято Перемоги, яке охопило Європу 1945, а радість, яка межувала з нерозумінням і відвертим жахом з єдиним питанням “Що це було взагалі?”. І, головне, нащо. Якраз у тижні перемоги над Німеччиною у Францію прийшла друга хвиля іспанського грипу, яка забрала життя десятків тисяч тільки демобілізованих вояків і членів їхніх родин. А країна почала рахувати результати.
Рахунок Першої світової для Франції можна записати приблизно так.
Майже 2 (два) мільйони загиблих + 600 тисяч безнадійно скалічених снарядами, кулями, хімічними атаками. Загинуло до чверті французьких чоловіків від 20 до 40 років.
Мабуть, щоб найкраще проілюструвати демографічні наслідки війни додам два графіки - демографічну піраміду 1913 і 1920.
Катастрофа в економіці. Франція втратила ту промисловість, яка розташовувалася на територіях бойових дій. Сукупно більш як 10000 підприємств. Втратила третину сільськогосподарського виробництва, яка поновилась тільки до середини 20-х. Майже половина торговельного флоту Франції лежала на дні морів Атлантичного океану. 1921 року економіка Франції становила рівно половину від рівня 1913, а повністю відновилася тільки 1927-1928 року. За рік до початку Великої депресії.
Фінансова катастрофа. З головного кредитора континентальної Європи Франція перетворилася на головного боржника. Так, тільки 1918 року витрати Франції на війну в 4 рази перевищували її доходи та річний дефіцит склав 54 мільярди франків.
Франція ледь уникла нової революції. Інфляція, відмова уряду вводити 8-годинний робочий день (бо треба було відновлювати економіку) і проблеми з працевлаштуванням демобілізованих (майже 6 мільйонів людей) ціною зменшення зарплат інших працівників (які відтягнули справді важкий тягар індустріальної мобілізації) призвело до серії агресивних страйків. Так, спалювати машини й бити вітрини під час протестів — це не вигадка 21 століття, у французів давня традиція протестів.
Найепічнішим був, звісно, місячний страйк залізничників весною 20 року. Залізничників. У добу коли залізниця — це тупо ключовий вид транспорту в усьому. Після цього уряду довелося йти на поступки, згодитись на 8-годинний робочий день і благати США про допомогу. США допомогли грошима, поділилися своєю часткою репарацій і конфіскованого у Німеччини майна. Але загалом ситуацію це не заспокоїло.
Після успішної соціалістичної революції в Росії й під час бурливих революційних подій в Італії, Німеччині, в Центральній Європі й на Балканах активізувалися ліві й у Франції. Адже війна сформувала надпотужний запит на соціальну рівність, рівність у правах в тому числі. І остаточно зламала стару схему “воює меншість, інші працюють”, яка в тому чи іншому вигляді проіснувала з часів феодалізму. Соціальною силою стали й жінки, які масово заміняли чоловіків на промислових підприємствах. Тому ігнорувати їхні права далі було вже неможливо. Але виборчого права вони не отримають аж до 1944.
Геополітична неоднозначність. Хоча і головний ворог — Німеччина, і головний союзник-конкурент Британія були значно ослаблені, а три старі імперії — Австро-Угорська, Османська й Російська — взагалі щезли, у Франції не було ані ресурсів, ані психологічних сил реалізувати відкрите вікно можливостей. Навіть витягти з Німеччини гроші й ресурси особливої можливості не було, адже у Німеччини не лишилося геть нічого.
Жорстокість і розчарування переможців. Клемансо мріяв розчленувати Німеччину, анексувати ледь не всю Німеччину до Рейну і вже точно як мінімум отримати Саарський вугільний басейн. Але американці й британці стримали його. Та й сама по собі логіка надмірного покарання однієї країни за війну, якої хотіли усі, була трошки збоченою і — зрештою — довела до Другої Світової.
Франція на 15 років тримала опосередкований контроль за Сааром, повернула Ельзас і Лотарингію, де влаштувала справжнє пекло для ельзасців і німців (населення провінцій сортували на 4 категорії з відповідним ураженням у правах), більшу частину репарацій від Німеччини, право окуповувати її території в разі несплати, а також нові колонії — Того, Камерун, Конго, Сирію і Ліван.
Але французьке суспільство у підсумку було розчароване.
Мирними угодами (які й без того максимально принизили Німеччину), бо майже неможливо задовольнити суспільство, яке втратило 7% себе вбитими, витримало надмобілізацію й на фронті, й в тилу, перегріте агресивною пропагандою, розчароване соціальною несправедливістю. Злість на німців, які “не доотримали своє по заслугах”, нікуди не поділася і тільки посилилася.
Соціальними наслідками війни. Спільна ноша, яку несло усе суспільство, не призвело до розв'язання соціальних проблем, не дало відповіді на запит більшої соціальної рівності, а місцями навіть загострило їх. Хоча біднішими стали усі, але — як там — “поки товстий сохне, тонкий здохне”. І навіть значні соціальні новації — від 8-годинного робочого дня до виборчих прав для жінок — глобально не виправили ситуацію.
Союзниками. Бо на думку багатьох саме американці й британці не дали достатньо покарати Німеччину і зробити Францію великою знову.
Як результат всі 20-і й 30-і у Франції (як і у Німеччині, як і в Італії, як і в Британії, хоча менш виражено) зростав антагонізм між правими та лівими.
Праві й консерватори захоплювалися тим, якою ефективною виявилася “регулярна держава” і тією єдністю, яка супроводжувала перші місяці Великої війни. “Ось під час війни ми були єдині й держава всіх незгодних тримала у страху”, так і має бути! Бо яка різниця — багатий ти чи бідний, розумний чи дурний, політик ти, фінансист чи робітник заводу — якщо ти француз? Коротше, концепція сильної руки.
Цей рух представляли переважно офіцери й генерали, які керували армією під час війни з німцями. А ще ці саме генерали й офіцери трошки монополізували управління армією, підзакрили кар'єрні ліфти й були дуже скептичні до будь-яких цивільних політиків. Тому середній вік французького генерала на 1940 рік впевнено перевалив за 70 років. Філіппу Петену 1940 було 84 роки. Так, героєм Вердену він став у 60.
І вони, загалом, вважали, що Франція не вивезе ще одну таку ж війну через клятих демократів. Тому було б непогано скасувати республіку й будувати справжню впорядковану сильну державу. Як німці й італійці. А тут важливо згадати, що Франція була невдоволена результатами миру, й у тому, що він такий, звинувачували поступливих французьких політиків, а також Британію і США. Про це ми згадаємо в наступному тексті.
Одночасно з цим — для іншої значної частини суспільства — привабливими стали ідеї соціальної рівності та справжнього егаліте. Ліві ж апелювали до того, що війна тільки посилила розшарування і загнала у бідність мільйони французів, з якої вони вибратися не можуть. Бо хоча Велика Війна торкалася приблизно кожного, навіть найбагатших та найзахищеніших, соціальна і майнова нерівність у Першій світовій виявила себе у найбільш огидних формах. Хоча багато представників еліти Британії та Франції пішли воювати й багато хто загинув, найбільший тягар війни ліг на той саме “простий народ”, на чоловіків і жінок з сіл і міст.
В підсумку всі 20-і й 30-і роки Францію політично кидало зі сторони в сторону. Поміркованим силам було дуже важко втримувати владу, час від часу ліві чи праві “акції” переходили у стан кривавих розборок. І це при тому, що Франція залишалася другою за розмірами та впливом колоніальною імперією, 5ою індустріальною державою — після США, СРСР, Німеччини та Британії. А за рівнем життя лише незначно поступалася тій саме Німеччині.
Арістід Бріан, той саме поміркований прем'єр-соціаліст першого етапу війни, вже тоді просуває ідею об'єднаної Європи. У його проєкті “федеративної Європи” країни мали зберегти державний суверенітет при гарантії вільного переміщення “товарів, капіталів та людей”. За ці ідеї він отримає за багато років прізвисько “дідуся Євросоюзу”. І просував цю ідею як єдину можливість уникнути нової війни. Робив він це аж до своєї смерті 1932 року. Але у 20-і 30-і його спроби були приречені. Бо праві всюди хотіли або помсти зовнішнім ворогам, або знищення лівих. А ліві часто вважали, що всі ці ігри генералів, королів, президентів — то фігня у порівнянні з класовою боротьбою.
Частина французького суспільства, в тому числі ветеранів Великої війни, хотіла скасувати республіку як неефективний механізм. Частина — хотіла будувати соціалізм. А ще більш-менш поміркована більшість — усе це втримати на плаву. І якось уникнути нової кривавої війни
І з цим усім тягарем Першої світової і її невирішених наслідків Франція зустріла 1933 рік, коли до влади в Німеччині прийшов Гітлер. А що було далі — ми поговоримо вже завтра.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
