—Богорівна! Непереможна!

— Богорівна! Непереможна!
— Дякую за квітм й за похвалу, за все, кроротше кажучию
Вдома.
— Вже третій рік до мене ходить парубійкою Він мене просто боготворить. Зробить все, Що його попрошу. І ходить інший парубійкою Теж боготворить, теж все зробитью Але це очувидно -- я головна героїня, звичайно, що мене всі люблятью
— Чому ж ти мені це розповідаєш?
— Хочу скинути тягар з плечей — я опустила плечі й мило усміхнулась.
— Який тягар? Олено, ти про що?
— Схоже що історію пише моногам
Де інде.
— Дорога моя скажи, лише, що хочеш, усе зроблю —звичайно зробить, я ж головна героїня того, чим би це не було.
—Нічого не потрібно, лиш не забувай мене
— Чи не забудеш й ти мене?
—Ніколи! — уже забула
— Любчику, вже пізно, я йду додому. Па!
—Бувай моє кохання. Побачимося завтра.
Вдома
— Як пройшло?
— Як, як, так як завжди. Клявся в коханні, подарував купу подарунків. Обіцяв зорі з неба
— Звучиш засмучено. Що не так?
— Скільки себе пам'ятаю було головною героїнею. І скільки себе пам'ятаю знала це.
Я лягла на ліжку й потягнулась.
— Та невже?
— Коли мені було 16 я випадково впала у портал до магічного виміру. Там пережила купу всього. Врятувала місцевий світ. Правила державою пару років. Знаєш що найкумедніше?
— Що?
— Коли я повернулась, не з власної волі дозволь зауважити я там жила в розкошах, і повернулась так само як і потрапила туди, так от коли я повернулась, в нашому світі минуло всього лиш декілька годин. Потрапила я зранку й вернулась ввечері.
Вона засміялась. Ох який дивовижно прекрасний її сміх. Не переношу думки, що колись ним насолоджуватися якийсь... хлопець. Як же я хочу щоб вона була моя. Мила моя. Але ця прекрасна й трохи сліпа в любовному плані дівчина не цікавиться, нічим орім театру. Вона чудова акторка. Чи грає вона зараз? О ! Яка трагедія через жанр мати усе окрім того що так бажаєш.
— Агов, сонце! Земля викликає! Ти тут?
Мой серце пропустило стук. Вона назвала мене сонце!
— Га що я загубила плот
— Ти у своїй історії так само його губиш? Га, Гелен?
— Не називай мене так.
Вона засміялась. Її сміх. Чом не можу мати я його, адже його, адже його жадаю понад всіх, хто ладен задля мене життя зложити
— Богоподібна
—Я?
— Ти. Кохаю я тебе без тями. Кохала я завжди. Нехай буде хоч тисяча тих женихів, тебе кохатиму завжди.
Вона опустила очі. Опустила очі! Легенько усміхнулась й промовила, й ловила я слова немов вони є золото.
— Гадаю я тоді твоя. Адже ти врешті головна героїня.
Її усмішка вже зухвала. О, боже, Афродіто, скажи чому я це зробила? Хто потягнув за той язик злощасний?
— Кохаю я тебе також, але боялась почутів, таких далеких й невідомих
У ту ж мить я здійнялась, її — слова то мед для моїх вух. Я обійняла її й вона мене.
— Богорівна! Непереможна! — промовила я.