Ортодоксальна історіографія тривалий час оминала проблему процесу формування Біблійного канону. Церковні автори здебільшого просували ідеї про телеологічність відбору текстів, що серед традиційних християн склало враження про позаісторичність усталеного Заповіту. Однак, завдяки роботі істориків християнства та біблеїстів, нам стало відомо, що перша збірка текстів Нового Заповіту відрізнялася від традиційної, адже була складена зовсім не протоортодоксальною течією. Більше того — нам відоме ім’я першого укладача, дата створення та приблизний зміст збірника.
У 144 р., засновник однієї з альтернативних течій раннього християнства Маркіон, як вважається, уклав збірку текстів — «Євангеліон» (ймовірно, скорочена редакція Євангелія від Луки) та «Апостолікон» (десять послань Павла). Постає питання, як згодом протоортодоксальним групам християн вдалося побороти Маркіона і монополізувати право на канонічність?
Хронологічні межі дослідження окреслюються межами раннього періоду християнства — від 30-х років I ст. до Першого Вселенського (Нікейського) Собору 325-го року. Щодо джерел: оригінальна збірка Маркіона не збереглася, тому відомості про неї ми отримуємо лише від його догматичних суперників (що, зрештою, характерно майже для будь-якого дослідження неканонічних християнських рухів) [3, с. 101]. Відповідно, ставлення до згаданих у роботі джерел залишається критичним.
Ранньохристиянська мозаїка
Згідно з концепцією німецького богослова та історика християнства Вальтера Бауера, раннє християнство не було унітарним, а радше нагадувало мозаїку з різноманітних течій [1, с. xxi]. Передусім, ця теорія була запропонована як альтернатива заангажованому історіописанню традиційних церков, що розпочалося з фундаментальних праць Євсевія Кесарійського та постулювало лінійність ортодоксального поступу. Погляд Бауера на структуру християнства перших віків неодноразово піддавався критиці, однак досі залишається впливовим у науковій спільноті [4, с. 18].
Бауер доводив, що різні форми християнства були рівноправними між собою, оскільки у перші півтора століття християнської історії єдиний адміністративний центр та догмат були відсутніми. Зокрема, в окремих регіонах Римської імперії першопочатково домінували гетеродоксальні групи, що згодом були тавровані єретиками [1, с. 43; 59]. Протоортодоксія була лише однією із багатьох конкуруючих груп, які боролися за власне виживання та авторитет. Важливою в контексті дослідження рисою цього періоду була відсутність чіткої межі між «канонічним» та «неканонічним». Не винятком були ситуації, коли те, що вважалося Святим Письмом у Римі, могло бути абсолютно невідомим в Едесі чи Александрії, і навпаки.
Академічний дискурс (опціонально до прочитання)
Дискусія про роль Маркіона у формуванні новозавітного канону формується на тезі Адольфа фон Гарнака, викладеній у монографії «Marcion: Das Evangelium vom fremden Gott» у 1921 р. [3, с. 100]. Гарнак вважав, що саме Маркіон дав християнству ідею Нового Заповіту, безпосередньо форму збірки якою ми знаємо її сьогодні. Німецький історик християнства Вольфрам Кінциг навіть зробив сміливе припущення, що сам термін «Новий Заповіт» міг вигадати Маркіон. Водночас деякі дослідники мають протилежні погляди: наприклад, Гаррі Ґембл і Джон Бартон заперечують прямий та вирішальний вплив Маркіонового заповіту на створення ортодоксального [2, с. 27]. Але найбільш радикальну ревізію пропонує сучасний дослідник Девід Літва, який ставить під сумнів, радше, не масштаб впливу, а його сутність: він пропонує ідею про те, що насправді не Маркіон скорочував текст від Луки, а навпаки, канонічне Євангеліє є розширенням тексту Маркіона [6, с. 43]. Таке різноманіття поглядів всередині богословської та академічної спільноти дає розуміння актуальності проблеми.
Маркіонова теологія
Ранньохристиянська думка характеризувалася неоднозначністю щодо ставлення до Старого Заповіту. Маркіон вчив про онтологічну розбіжність між Богом-Творцем з юдейських писань, суворим і справедливим деміургом цього недосконалого матеріального світу, та вищим, «чужим» Богом добра й любові (The Stranger God), якого людям відкрив Ісус Христос [2, с. 19-20]. Юдейська спадщина, яку інші (негностичні) спільноти намагалися або зберегти, або хоча б алегорично переосмислити, для Маркіона підлягала повному відкиданню як зайве та навіть шкідливе.
Єдиним апостолом, який, на переконання маркіонітів, зберіг одкровення Христа, був Павло. Згідно з твердженням єресіолога Іринея Ліонського, Маркіон вчив, що лише Павлові, якому таємниця була дана через об'явлення, відома істина (Adv. haer. III.13.1). Це цілком пояснює рішення Маркіона включити у свій збірник саме 10 послань цього апостола, т.з. «Апостолікон».
Щодо «Євангеліону»: цей термін раніше використовувася як позначення повчання/звістки, через це Маркіон й назвав так оповідь про життя Ісуса Христа [2, с. 65]. Текст був анонімним, тому дискусії про його походження тривають й досі. Вищезгаданий Іриней Ліонський зазначає, що автором був Лука, який, в свою чергу, був «супутником Павла». Відповідно, за Іринеєм, обидва тексти у заповіті Маркіона так чи інакше обертаються навколо апостола Павла.
Концепт “єресі” як зброя ортодоксів
Першим протоортодоксальним єресіологом, який засвідчив у своїх працях існування та ідеї Маркіона, став Юстин Мартир (відомий також як Юстин Мученик або Юстин Філософ). У середині II ст. він написав свою «Першу Апологію». Маркіон з'являється там третім у списку спокусників після Симона Волхва й Менандра Антіохійського. Перелічені спокусники, за Юстином, були зачаровані демонічними силами, що зваблюють «весь людський рід» [5, с. 15-17]. У праці Юстин уперше застосовує слово «єресь» (αἵρεσις), на що, за спостереженням сучасних дослідників, надихнула саме постать Маркіона, можливо, і спровокувала появу цього поняття як інструмента полеміки. Раніше слово «єресь» не мало негативної конотації, а означало «вибір»/«напрямок».
Після Юстина проблему Маркіона розкриває вже неодноразово згаданий Іриней Ліонський. Він, як і Юстин, виводить генеалогію гетеродоксів від Симона Волхва, однак між ним і Маркіоном ставить Кердона. Про головну ідею Маркіонової науки Іриней пише так:
«Маркіон Понтійський, перейнявши від нього [Кердона] вчення, розвинув його, дійшовши до найзухвалішого богохульства проти Того, Кого проголошують Богом закон і пророки: він оголосив Його творцем зла, тим, що тішиться війною, непослідовним у намірах і навіть суперечливим самому собі. Ісус же, похідний від того Отця, Який вищий за Бога, творця світу, прийшовши в Юдею за часів правителя Понтія Пилата, прокуратора Тиберія, явився у людській подобі тим, хто був у Юдеї, скасовуючи пророків, закон і всі діяння того Бога, який створив світ, — Якого він також називає Космократором.» (Adv. haer. I.27.2).
Богословський прийом протоортодоксальних апологетів із конструюванням генеалогії гетеродоксів стосувався, звісно, не лише Маркіона [5, с. 30]. Єресіологи виводили походження усіх неканонічних проповідників від Симона в першу чергу для розмежування своєї групи від усіх інших. Апостольска спадкоємність ортодоксів згодом стає одним із ключових інструментів легітимізації в християнському дискурсі. Безумовно, це впливовий аргумент, завдяки якому у ортодоксальних єпископів є обумовлене право називати себе справжніми послідовниками Ісуса Христа. Однак важливо розуміти, що Маркіон та інші гностичні групи будували свою екзегетику на іншому компасі цінностей, де ті аспекти, що для протоортодоксів були основою, втрачали будь-яку цінність. Претензія на істинність вчення Маркіоном проявлялася текстуально, генеалогічне ж питання, в свою чергу, поставало тільки в полеміці його опонентів.
Серед усієї антимаркіонітської полеміки найбільш розгорнутою й структурованою відповіддю є трактат Тертуліана «Проти Маркіона» (Adversus Marcionem), що, на відміну від вищеперелічених робіт, дійшов до нас повністю. Важливо, що Тертуліан писав цей твір у період, коли сам відкрито підтримував монтанізм [5, с. 50]. Ця обставина ставила його у незручне становище, адже він мав заперечувати Маркіона, водночас обстоюючи право на некласичне розуміння християнства. Критика Тертуліана будується на безпідставності дуалізму, тобто розриву між Старим і Новим Заповітом (Adv. Marc. I-II), спростування докетизму (Adv. Marc. III) та безпосередньо текстологічної критики текстів Маркіонового заповіту (Adv. Marc. IV-V).
«Усі висловлювання й усі заготовки безбожного та блюзнірського Маркіона ми викликаємо на очну ставку із самим уже його Євангелієм, яке він, спотворивши, зробив своїм.» (Adv. Marc. IV.1) — Тертуліан був переконаний, що т.з. «Євангеліон» є текстом Луки, а звідси висновок (згідно з поглядами Тертуліана) , що оскільки текст Луки старший, то саме він істинний, а Маркіонів — пізніша підробка.
Таким чином концепт «єресі», утверджений Отцями Церкви, став основним інструментом боротьби з маркіонітами. Масштаб і характер відповіді засвідчують, наскільки серйозним викликом сприйняли Маркіонову збірку сучасники. Формальним підсумком цієї боротьби, окрім відлучення Маркіона від Церкви у 144 р., вважають так званий Мураторієвий канон — найраніший відомий ортодоксальний перелік новозавітних книг, що зберігся. Він вперше зібрав канонічне Чотириєвангеліє: від Матфія, від Марка, від Луки та від Іоанна; діяння апостолів; 13 послань Павла; 3 анонімних послання апостолів; Апокаліпсис Іоанна та Апокаліпсис Петра. Серед книг, які відкидаються, названо послання «до Лаодикійців» та «до Александрійців», складені «від імені Павла, підроблені для єресі Маркіона» (Mur. Frag., рр. 63-66) [5, с. 271]. Також відкидався «Пастир Герми».
Однак датування безпосередньо ортодоксального канону є предметом дискусії. Традиційна академічна позиція відносить його до кінця II ст. (бл. 170-200 рр.), тобто майже одразу після полеміки Юстина та Іринея й за часів полеміки Тертуліана. Така точка зору дає можливість допускати, що ортодоксальний канон справді був відповіддю на Маркіонів канон. Є й ревізіоністькі ідеї, які датують канон IV століттям [2, с. 332] — століттям, коли християнство вийшло з підпілля, прийняло Символ Віри та, зрештою, стало державною релігією. Натомість, життя гетеродоксальних груп суттєво погіршилося.
Проаналізувавши проблему, у висновку можемо утвердити наступне: утворивши збірку у 40-х роках II ст., Маркіон викликав у ранньохристиянській спільноті великий резонанс та «мобілізував» сили протоортодоксальних груп. У боротьбі з Маркіоном Отці Церкви утворили та обрали основною інтелектуальною зброєю концепт єресі, що відгукуватиметься протягом всієї історії християнства. Укладений після Маркіона ортодоксальний канон на деякий час став основним критерієм оцінки течій на єретичність. Згодом його доповнила ортодоксальна догматика, випрацювана на Вселенських Соборах. Церковна історіографія, вочевидь, спотворено передавала вчення Маркіона та замовчувала або обезцінювала його збірку, однак, заперечувати її вплив на розвиток християнства та його структуризацію як релігії важко. Попри неоднозначність думки щодо датування ортодоксального Нового Заповіту, Маркіонів канон залишається важливим фактором його утворення. Водночас, варто розуміти, що ідея відбирати масив «правильних» (відповідно до поглядів течії) сакральних текстів, ймовірно, була поширена в різних групах одночасно і незалежно одна від одної — просто Маркіон вперше зміг її реалізувати.
Список використаних джерел та літератури
1. Bauer W. Orthodoxy and Heresy in Earliest Christianity / transl. by a team from the Philadelphia Seminar on Christian Origins; ed. by R. A. Kraft, G. Krodel. Philadelphia : Fortress Press, 1971. 313 p.
2. BeDuhn J. D. The First New Testament: Marcion's Scriptural Canon. Salem, Oregon : Polebridge Press, 2013. 416 p. ISBN 978-1-59815-131-2.
3. A Companion to Second-Century Christian "Heretics" / ed. by A. Marjanen, P. Luomanen. Leiden; Boston : Brill, 2005. 508 p. (Supplements to Vigiliae Christianae; vol. 76). ISBN 90-04-14464-1.
4. Hartog P. A. (ed.) Orthodoxy and Heresy in Early Christian Contexts: Reconsidering the Bauer Thesis. Eugene, Oregon : Wipf and Stock, 2015. 266 p. ISBN 978-0-227-17539-2.
5. Lieu J. M. Marcion and the Making of a Heretic: God and Scripture in the Second Century. Cambridge : Cambridge University Press, 2015. 470 p. ISBN 978-1-107-02904-0.
6. Litwa M. D. Marcion: The Gospel of a Wholly Good God. Minneapolis : Fortress Press, 2025. ISBN 979-8-8898-3488-5 (eBook).
