коли він побачив її, то, вона вже лежала, бездиханне тіло просто лежала на підлозі, а з рота повільно витікали залишки крові, вона не дихала, кромішна тишина, вже, не буде порушена її, серцебиттям, більше ніколи
Він завмер.
Його погляд опустився на її тіло, на ці, червоні сліди, на білому мармурі. Він не поворухнувся. Не зробив жодного кроку. Навіть дихання його не змінилося— він все ще був тим самим спокійним, нерухомим богом, що стояв над нею.
Але тиша.
Ця тиша, була іншою. Вона, не була, порожньою. Вона була важкою, густою, наче повітря в келії раптом перетворилося на свинець. Більше не було ритму. Більше, не було слабкого опору, який він так ретельно вибудовував місяцями.
Він, повільно опустився на коліна, поруч з нею. Його, пальці, торкнулися її руки — холодної, бездиханної.
— Ти все ж таки зробила це, — промовив він. Його голос був тихим, майже ніжним, і це було страшніше за будь-який крик. — Ти використала єдиний інструмент, який я, не зміг підкорити.
Він затримав її руку у своїй долоні, наче намагаючись, передати їй частину своєї власної сили, своєї нескінченної енергії. Його пальці, обхопили її зап'ястя — там, де колись відчувався пульс, де, билося, життя, яке він так ретельно, вивчав.
Тепер там була лише порожнеча.
— Ти думаєш, що це перемога? — він підняв голову, дивлячись у стелю келії, де ілюзорні квіти, продовжували розквітати й в'янути, в безкінечному, циклі. — Ти, залишила мене одного, з цим. З цією тишею.
Він не плакав. Його очі залишалися сухими, але щось у його постаті змінилося — напруга, яка тримала його тіло рівним протягом століть, нарешті, дала тріщину. Його плече ледь, помітно, опустилося.
— Ти, завжди була непередбачуваною. Навіть коли я думав, що, знаю про тебе все.
Він повільно закрив її очі, прибравши палець з її, повіки.
Він любив її.
Але любив, не звично, він не міг донести їй свої почуття кожен раз, кожен, коли він бачив її, він думав,
Скоро, скоро вона і його полюбить,
Але ні, її вже не має, і, тепер, він, жаліє? він, не знає емоцій, але саме тому він і не зміг вимовити, слова, любові, а, тепер, вже пізно,
Він сидів поруч із нею ще довгий час, не рухаючись, не дихаючи частіше. Його рука все ще тримала її холодне зап'ястя.
Любов.
Це, слово, було для нього, лише терміном, визначенням у книгах, концепцією, яку, він розклав на складові: прихильність, залежність, хімія. Він думав, що, якщо він вивчить усі складові, він зможе, зможе, володіти цим почуттям, так само, як володів усім іншим.
Він чекав на правильний момент. Кожен його жест, кожне слово, було частиною довгатого, терплячого плану — змусити її полюбити його. Він вважав це, стратегічним завданням.
Тепер він зрозумів, що стратегія, не працює з тим, що, неможливо, підрахувати.
— Ти, була єдиною, хто не став частиною мого плану, — прошепотів він у порожнечу келії. Його голос, не тремтів, але в ньому, було, щось таке, чого він ніколи не дозволяв, собі раніше — щось, що, надто схоже на розпач.
Ні імені, ні передісторії я не придумала, можете брати його дослівно, або змінювати, мене як автора цього уривку вказувати не потрібно, надіюсь комусь він знадобиться
