Прочитав ото Маніфест Вентотене, ще знаний, як "За вільну та об’єднану Європу". Створений напротязі 41-44 років минулого століття, розпочатий двома італійськими соціалістами - Альтьєро Спінеллі та Еместо Россі у таборі для інтернованих. Тому маєте розуміти контекст написаного - кінець фашизму був очевидним, але все ще не остаточним; глибоко розуміння намірів великих держав не було і їх планів на повоєнну Європу і подібне.
Загалом це хороший документ, як історичне джерело, але як основа для політичної програми очевидно дуже застаріле, але деякі з тез актуальні досі.
я тут залишу деякі свої коментарі щодо моментів, які привернули мою увагу. Мабуть дополюватиму цей пост потім коли будуть додаткові думки, можливо колись перероблю.
Численні проблеми, що отруюють міжнародне життя на континенті, виявилися нерозв'язними: визначення кордонів через райони, населені змішаним населенням, захист іноземних меншин, морські порти для країн, що не мають виходу до моря, балканське питання, ірландська проблема тощо. Усі питання, які могли б знайти легке вирішення в Європейській Федерації, так само як і відповідні проблеми, від яких страждали малі держави, що стали частиною ширшої національної єдності, втратили свою гостроту, перетворившись на проблеми взаємин між різними провінціями.
Автори маніфесту ідейно вважали, що національні проблеми буде легше вирішувати в одній структурі. Звісно це правдиво, при спільній платформі для діалогу легше дійти консенсусу, але щоб цей діалог не перейшов у конфлікт процес має контролювати більша сила, в уявленні авторів це мав би бути уряд Федерації. Ми зараз маємо Єврокомісію і інші органи, але вони не мають достатгього авторитету, щоб диктувати свої умови національним урядам і це велике питання, як досягти такого авторитету. Але також для цього потрібна спільна європейська солідарність, щоб дарувати цьому ж уряду владу вирішувати такі проблеми. Автори маніфесту вважали, що в той момент така солідарність, ба більше спільна європейська ідентичність, могли постати, зараз же це здається абсолютно утопічним баченням.
Я би сказав, що на побудову цієї європейської солідарності потрібні цілі покоління невтомної, як казав Шептицький, мурашиної роботи. Для побудови оцього наднаціоналізму Європи ми маємо дуже міцно пов'язатись культурно, провести добровільну взаємну асиміляцію, тобто мати на протязі довгого часу спільний культурний і ідейний плюралістичний простір, і активно його підтримувати. Але чи це можливо коли не усі з європейських націй мають свою державу (білорусам привіт) чи можливість вільно плекати власну культуру. Україна з Революції Гідності проживає свою національну революцію, звісно не такою як її бачили століття тому, але все ж, попри все ми зараз маємо розквіт української думки, переглядаєм власну історію, Ми подолали космічну відстань за 11 років, хоч ніщо не було зроблено ідеально. Таке ж мають прожити інші "молоді"нації регіону. а ми маємо цьому всіляко сприяти, бути лоном для тих хто не може робити цього на батьківщині, що в російській (та й не тільки їх) окупації, як то ті ж білоруси, башкорти, чеченці та багато хто ще. Звісно, я приплів тут основи Прометеїзму, а ви що думали. Коротко, ми не можемо приступати до процесу взаємного культурного об'єднання, якщо нас не оточують самодостатні зрілі нації, які б за свідомого вибору були б задіяні у об'єднавчому проекті. Отож, те що автори маніфесту бачили, як уже присутнє чи таке, що появиться в вогні революції, я бачу, як мету праці на десятиліття уперед - зараз ми маємо кілька "Європ" з власним контекстом, інтересами, думками і тд, звісно у Європи загалом є спільний контекст, без нього б й не було самої ідеї Європи, але цього поки недостатньо. Скувати ці Європи в одне ціле, виробити солідарність і довіру між іспанцем та естонцем - Гераклів подвиг.
У революційні часи, коли інституції не просто потрібно керувати, а створювати, демократичні процедури жалюгідно провалюються. Жалюгідна безсилля демократів у Російській, Німецькій, Іспанській революціях є трьома найновішими прикладами. У цих ситуаціях, як тільки старий державний апарат розпався, разом з його законами та адміністрацією, одразу ж виникають народні збори та делегації, в яких сходяться та агітують усі прогресивні соціалістичні сили, або ховаючись за старим режимом, або зневажаючи його. Населення справді має деякі фундаментальні потреби, які потрібно задовольнити, але воно точно не знає, чого хоче і що потрібно робити.
Дуже патерналіське бачення, чимось нагадує погляд гомінданівців. В тексті багато уваги приділено "реакціонерам", в це входять, як фашисти, так і капіталісти і усі хто б перечив європейській революції чи зміни стану кво - тобто панування національних держав на континенті. Там є цікаві думки і про те, що заради виживання багато націй ставали на рейки тоталітаризму, щоб протидіяти іншим тоталітарним режимам і що це цілком може повторитись під етикеткою соціалізму (це мені нагадало ряд африканських режимів наступної епохи, що виправдовували владу хунт побудовою африканського соціалізму).
Принцип, згідно з яким класова боротьба є умовою, до якої зводяться всі політичні проблеми, став фундаментальним орієнтиром, зокрема, для фабричних робітників, і надавав послідовності їхній політиці доки фундаментальні інститути не ставилися під сумнів. Але такий підхід стає інструментом, який ізолює пролетаріат, коли необхідність трансформації всієї соціальної організації стає першорядною. Робітники, виховані в класовій системі, не можуть бачити далі вимог свого конкретного класу чи навіть своєї професійної категорії та не переймаються тим, як їхні інтереси пов'язані з інтересами інших соціальних класів. Або ж вони прагнуть односторонньої диктатури пролетаріату, щоб досягти утопічної колективізації всіх матеріальних засобів виробництва, яку століттями пропаганда вважала панацеєю від усіх зол. Ця політика не приваблює жодного класу, окрім робітників, які таким чином позбавляють інші прогресивні сили їхньої підтримки, або ж залишають їх напризволяще реакції, яка вміло організовує їх, щоб розбити пролетарський рух. Серед різних пролетарських тенденцій, послідовників класової політики та колективістських ідеалів, комуністи визнали складність отримання достатньої кількості прихильників для забезпечення перемоги, тому, на відміну від інших народних партій, вони перетворилися на жорстко дисциплінований рух, експлуатуючи російський міф для організації робітників, але який не приймає від них наказів і використовує їх у всіляких політичних маневрах.
В той же час вони критикують класову боротьбу та більшовиків. Як я зрозумів одним з аспектів прогресивності в своєму маніфесті вони бачили те, що вони намагаються залучити усі верстви суспільства.
Справжній революційний рух має виникнути з числа тих, хто був достатньо сміливим, щоб критикувати старі політичні підходи, і він повинен бути здатним співпрацювати з демократичними та комуністичними силами
І все ж пропонуюсь співпрацювати з тими кому приділяюсь стільки критики, хоч і уточнюють, що це може привести до нівеляції усіх успіхів руху.
Завдяки цій диктатурі революційної партії буде сформована нова держава, і навколо цієї держави виросте нова, справжня демократія. Немає підстав боятися, що такий революційний режим переросте в оновлений деспотизм. Це виникає лише тоді, коли існує тенденція до формування рабського суспільства. Але якщо революційна партія рішуче продовжуватиме самого початку створювати умови, необхідні для індивідуальної свободи, за яких кожен громадянин зможе реально брати участь у житті держави, яка, незважаючи на вторинні політичні кризи, розвиватиметься до зростаючого розуміння та прийняття нового порядку всіма – отже, до зростаючої можливості ефективно працювати та створювати вільні політичні інститути.
Страшний ідеалізм і макіавеллізм. По перше видно, як в той час ще жевріло мислення де існує раціональна людина і віра непомильність чи то тої ж людини, чи системи. Поперівська концепція помильності (наші наміри майже завжди не відповідають реалізації наших намірів) появилась на покоління пізніше, але саме такого принципу я притримуюсь. Знаю, що людина ірраціональна і не може бути ні ідеальним елементом комуни, ні ідеальним ринковим агентом, усі радикальні концепції потребують ідеалізму, якого не знайдеш в реальності і тому їх реалізація закінчується катастрофами.
По друге такий ідеалізм рівний злочину, така віра в те що диктатура приведе до чогось крім нового тоталітарного режиму - марна і дурна надія, особливо коли в них був приклад більшовиків.
Вони вважали, що момент закінчення війни в Європі є ідеальним моментом для європейської революції і становлення Сполучених Штатів Європи. Що ж, цього не сталось.
Крім того, легше знайти основу для угоди щодо європейського влаштування колоніальних володінь, оскільки Англія прийняла принцип незалежності Індії, а Франція потенційно втратила всю свою імперію, визнавши свою поразку. До всього цього слід додати зникнення деяких найважливіших династій та крихкість основи, яка підтримує ті, що виживають. Слід враховувати, що ці династії, розглядаючи різні країни як власний традиційний уділ разом із могутніми інтересами, що їх підтримували, становили серйозну перешкоду для раціональної організації Сполучених Штатів Європи, яка може базуватися лише на республіканській конституції федеративних країн. І, як тільки горизонт старого континенту буде подолано, і всі народи, що складають людство, будуть включені в єдиний проект, доведеться визнати, що Європейська Федерація є єдиною можливою гарантією того, що відносини з американськими та азіатськими народами будуть функціонувати на основі мирної співпраці, прагнучи до більш віддаленого майбутнього, коли політична єдність усього світу стане можливою.
Верхнє я би хотів розібрати по реченню. Питання колоній цікаве, тим паче з уст італійців, не заклик до деколонізації, а "влаштування". Поганий імперіалізм мав би замінити хороший.
Щодо династій, можливо на той момент це було важливим нюансом, але в сучасній Європі монархії втратили свій авторитет і є номінальними, фактично немає діла до них, звісно, це спричинить формальні проблеми в подальшому, якщо дійде до тіснішого об'єднання держав, але точно не стане на перешкоді.
Думка, що Європейська федерація лиш один з кроків до об'єднання людства цілком співзвучна з моїми роздумами. Як на мене це закономірний процес історії від найменших форм організації між людьми до абсолютних. Але це процес на сотні років, про таке варто думати лиш після успішного об'єднання субконтиненту.
Питання зовнішньої політики Об'єднаної Європи дуже цікаве і мабуть хвилює нас у цю мить найбільше. Як я писав в одному старому тексті Європа має стояти на захисті права націй на суверенітет і демократичного строю. Демократії не воюють одна з одною, як правило підкреслює, що Федерація моє сприяти оточенню себе демократичними націями. Насильно добиватись цьому є марним, не можна накинути комусь свій спосіб життя чи мислення, як казала Леся Українка, якщо ти звільнив раба без його на то волі то стаєш його новим господарем, і чи вартувало воно того? Ми маємо наглядний приклад Афганістану де США не змогли привити свій режим і той у мить колапсував. Нації самі мають приходити до демократії, а вони обов'язково прийдуть до народовладдя, бо це єдиний спосіб виявлення волі цієї ж нації. А ми маємо у цьому посильно сприяти, як хотіли б, щоб нам помагали свого часу.
Тим паче лиш при демократії можлива регулярна зміна влади, що не дозволяє укоріненню некомпетентності. Прикладом є Центральна Азія де пострадянські режими доводять регіон до екологічної катастрофи. Для України та й для Європи життєво необхідно підтримувати притомні рухи в регіоні, бо погіршення ситуації грозить екологічними, міграційними і всякого іншого роду кризами у нас же. А ресурси регіону могли б бути джерелом багатства для тамтешніх людей і другим диханням для ресурсно вразливої Європи. І звісно, мостом між Європою і Азійським ренесансом має бути Україна, це наш географічний детермінізм, якщо бажаєте це так назвати, бо ми на межі двох цих світів. Ми зробили цивілізаційний вибір на користь Заходу, але це не означає, що ми не можемо дивитись на Азію і взаємодіяти з нею, ми уже маємо велику історію з багатьма народами регіону, але все найкраще ще попереду. На базі Європи і особливо України мають зростати національні демократичні рухи у поневолених регіонах, і це я не тільки про Урал, Кавказ, а й про такі регіони, як Східний Туркестан, Тибет, треба бути амбітними у своїх намаганнях.
Щодо американського континенту то європейські зв'язки тут очевидні, що Латиноамерика, що інші регіони є важливими партнерами і серед них вчорашній гегемон з яким треба рахуватись. Канада уже готова до тісніших зв'язків і ми, як Європа маємо цьому сприяти. В той же час Європа має відігравати роль поліцейського, якщо США самоусуваються і не дозволяти поширенню китайського впливу в регіоні. Загалом звучить доволі неоімперіаолічно, куди правди діти, але звісно ми маємо чинити етичними методами, бо попередній досвід показує, що це зроджує нових ворогів, і найгірше, те що їх претензії справедливі, як теперішня орієнтація Центральноамериканських держав на Китай є результатом недовіри до США і заодно до решти Заходу через епоху "бананових" республік та діянь спецслужб.
Велику частину маніфесту займає програма цієї Європейської революції, загалом це класична радикальна соціалістична програма свого часу, як з притомними моментами про незалежні профспілки, соцзахист, прогресивне законодавства, так і цілком неприйнятні, як націоналізація різноманітних галузей і пропозиція заборони приватної власності. Повоєнна політична система для виживання супроти поширенню комуністичної ідеології узяла деякі з цих вимог у свої програми, тому післявоєнний лібералізм значно лівіше міжвоєнного зразка. Автори маніфесту не спрогнозували такої еволюції і можливо, якщо все залилось би в статусі кво то неодмінно соціалістичні ідеї поширювались масивніше у зруйнованій і збіднілій Європі.
Але та, панєвропейський рух так чи інакше має мати політичну програму, тим паче прогресивну, але не такого формату радикальності. Це усе утопічне уявлення, що чогось з наміченого можна добитись революцією і в короткий чат. Як на мене це справи на покоління вперед і революції мають бути лиш у критичних ситуаціях, в інших випадках поступова еволюція.
Чому прогресивна? Тому, що зараз питання об'єднання Європи, це питання реформ, питання вирішення проблем, як житлова чи демографічна кризи. На усе це має бути нове бачення і нові підходи, І це за межами дихотомії лівих/правих.
Основна цінність цього тексту в тому, що воно подає панєвропейський погляд з лівих і "низових" позицій. Зазвичай ідея Об'єднаної Європи була мрією нечисленних інтелектуалів правого толку. ЄС в подальшому формувалась "зверху", тобто потребу в такій вимагалась не масовим рухом, а ініціативою небагатьох. І це одна з проблем ЄС - брак демократії і руху знизу. Люди відчувають цілком справедливо відчуженість від структур союзу. Це та проблема яку намагається виправити Вольт - створити масовий рух, що вимагав би подальшої інтеграції та реформування. Маніфест є одною х деталей цієї дилеми масового руху за об'єднання, хоч у всіх сенсах застарів.
![[☧] Ангарта](https://cdn.drukarnia.com.ua/6693b666bef6938bc34b3c86/images/JTvbavatar.jpeg){kind=avatar}
