Вона любила червону помаду,
А він - її губи із присмаком кави.
Шаленів від неї вдень і вночі,
Вона ж дарувала сяйво очей.
Взимку вечорами, засніженими днями
Обіймами її він зігрівав,
Аби лиш пташечка його
Щасливою була.
Серце її приймало це трепетно,
Ще так ніколи не билося шепотом.
Любила в обіймах його спочивати,
Лише своїм його відчувати.
Кохання цвіло це, минали роки.
Дітей народили, вже й внуки росли,
Вона досі любила червону помаду,
А він - її губи із присмаком кави.
Буває, так вже хочеться кохання, красивих стосунків, усіх цих метеликів і ніжних, особливих почуттів та емоцій... Але от внутрішньої готовності немає. Як же дізнатися, що вже можна?
Чому розпочинаємо стосунки чи залишаємося з людиною, з якою (а ми вже внутрішньо здогадуємося, ніби передчуваємо) нас очікують сльози, біль і сум?.. Розберемося.
Буває, так вже хочеться кохання, красивих стосунків, усіх цих метеликів і ніжних, особливих почуттів та емоцій... Але от внутрішньої готовності немає. Як же дізнатися, що вже можна?
Чому розпочинаємо стосунки чи залишаємося з людиною, з якою (а ми вже внутрішньо здогадуємося, ніби передчуваємо) нас очікують сльози, біль і сум?.. Розберемося.
