Здається, що так. У них знецінення вмонтоване в саму мову: людину не вбивають, а обнуляють. Вбити означає визнати, що щось було живим. Обнулити — скасувати сам факт буття, як стирають запис в базі даних. Навіть числа підіграють: «двохсотий», «трьохсотий» — людина стає номером вантажу, цифрою, повною нулів, яка й перетворює на нуль те, що нумерує. Зек, маргінали, найманці, по суті failed human від народження. Начебто усе суспільство збудоване так, щоб плодити зайвих людей, втрата яких нічого не коштує.
І звідси спокусливо вивести загальний закон: мовляв, армії взагалі потрібне гарматне м'ясо, і природа подбала про запас тих, кого не жаль, — жорстких, черствих, зайвих. Раз їх не шкода, значить, їх для цього й тримають, вирощують під функцію. Мудаки існують, бо кимось треба жертвувати.
Але в Україні першим піднімається той, хто витягує пораненого з-під вогню. Хто лишається прикрити відхід. Хто кидається продовжує битися, коли решта заклякла від страху. Це найкраще, що є в людині, і саме воно гине під кулями першим. Егоїстові тим часом чуже життя ніщо, своє — все, тому він окопується глибше й висовується менше, і ця ощадливість тримає його живим. Куля сортує за поведінкою, а поведінка хороброго веде його туди, де вмирають. Гине той, кого цінують. Доживає той, хто цінує себе.
Але ж у бою цінують холоднокровного, хіба армія не потребує саме черствих? Та холоднокровність під вогнем — це притуплений страх, помножений на дисципліну і здатність діяти. Соціопатія дає тільки холоднокровність без тіні дисципліни і хоробрості. Соціопат погано підкорюється наказу проти власної вигоди, не тримає стрій, коли це вимагає ризику, не вертається за пораненим, бо життя пораненого не в його інтересах. Підрозділ із таких розсипався б у першому ж бою, де треба довірити спину сусіду. Насправді ж хороший солдат - рівно протилежного складу: незворушний назовні й відданий усередині, готовий померти за того, кому не позичив би й сигарети. Це маска черствості на обличчі найвищої лояльності, і плутати їх ганебно.
Якщо фронт убиває хоробрих, спокусливо перевернути все навпаки: може, він тоді вибраковує мудаків — зчищає агресивних, лишає мирним плодитися в тилу, працює санітаром популяції. Та санітар із нього виходить навиворіт. Хоробрість — це податок, який альтруїзм платить власною кров'ю: хто прикриває, лишається останнім, хто веде, ловить першу кулю. З покоління в покоління війна прополює носіїв самопожертви, а ті, хто беріг себе, доносять свою обережність до ліжка. Такий санітар забирає здорового і виписує хворого.
Отже, війна і не вирощує, і не виполює підлість. Підлість тримається на простій механіці вигоди. Бо обман прибутковий лише поки рідкісний. Один шахрай у спільноті чесних збирає всі вершки: йому довіряють, бо звикли довіряти. Коли шахраїв більшає, вони натикаються одне на одного, чесні вчаться замикати двері, і дармовий прибуток випаровується тим швидше, чим більше охочих. Шахрайська стратегія сама себе обмежує. Тому підлість незнищенна, доки рідкісна, і неспроможна розростися, бо власний успіх з'їдає ґрунт під нею. І вся група живе з цим лешень тому, що вичистити підлість важче, ніж її терпіти.
І правда тільки в смерті: хто гинув за інших, гине смертю хоробрих. Йому присвячують вірш, йому віддають хвилину мовчання. Така смерть народжує сюжет великої поеми про тих, хто дійсно був, любив і віддав. А хто беріг себе, доживає до смерті незначної і тихої, на колінах випрошуючи у смерті ще один день. Горе забирає тих, кого було за що любити. Тиша лишається тим, кого нема кому відспівати.
Культура оплакує полеглого почасти й тому, що їй потрібен наступний, який піде на його місце. Вірш над мертвим стає обіцянкою живому, що і його не забудуть. Цинізм тут навіть не в оплакувачах — той, хто плаче над труною, не бреше й нічим не торгує, його горе чисте. Просто горе чисте на одному рівні, а на іншому те саме горе працює як механізм, що зводить на війну наступного убитого. Можна ридати від усього серця і водночас бути частиною цього механізму.
На цьому легко спинитися: отака, мовляв, природа, добро приречене, і нічого не вдієш. Але саме тут починається наше питання, і воно протилежне російському. Росіяни проблему втрати розв'язали знеціненням: коли всі однаково витратні, нема кого особливо оплакувати. Ми так не можемо й не хочемо — у нас ідуть і гинуть кращі, і кожен такий — лишає по собі діру, яку неможливо заповнити. Якщо відбір справді карає хоробрість смертю, завдання культури — вирішити цю проблему.
Бо мудацтво й мужність зрослися у нашому вихованні, а не в нашій природі. Ми досі вміємо ростити силу переважно через черствість: терпи, не плач, не будь слабаком, поб'єшся — станеш мужиком. Спосіб дешевий, і на виході дає зламаних і сильних. Але відвага прикрити побратима й глухота до чужого болю повинні жити окремо одна від одної. Їх можна роз'єднати: ростити силу, яка не соромиться ніжності, відданість, яка не вимагає спершу вбити емпатію.
Найдавніший зразок — самурайське бунбу-рьодо, шлях меча і пензля. Воїнська культура, яка вимагала від бійця знання поезії, каліграфії і чайної церемонії. Воїн, що не вмів скласти вірш, вважався неповноцінним. Акаші Ґідаю, перш ніж здійснити сеппуку, сідав писати передсмертний вірш — і це норма культури, що культивує в людині здатність вмирати, і здатність жити і відчувати. Тож бунбу-рьодо доводить те, що меч і пензель можуть бути поруч, якщо культура цього захоче.
Сучасні скандинавські армії десятиліттями культивують маскулінність як компетентність й надійність, щоб виховати культ професійності, а не дідвщину. І фінська модель тотальної оборони дає одну з найбільш мотивованих армій Європи, де громадянин хоче йти воювати тому, що він розуміє, що йому є що боронити.
Сьогодні українські воїни пишуть прозу і вірші, створюють музику, й ведуть подкасти. Плачуть на похоронах побратимів і повертаючись додому з полону. Говорять уголос про страх, про втрату, про те, як ламає війна. І воюють при цьому значно краще за армію, яка своїх обнуляє. Це й є мужність, яка не вбила в собі емпатію. Зрушення не завершене, але воно вже сьогодні дає ту згуртованість і надійність, що перемагає нігілістичну експлуатацію в російській армії.
