Слова "хуй" і "пизда" стали в слов'янських мовах лайкою лише з приходом християнства. До хрещення це були нейтральні слова, бо слов'яни традиційно не соромилися свого тіла. Соромитися його навчила нова релігія, яка прийшла з Близького Сходу і за тисячу років переписала європейський словник так, що порядна людина почала соромитися назв власних геніталій.
Релігія яка забороняла секс поза шлюбом, засуджувала аборти і контрацепцію, ставила безшлюбність вище шлюбу і фетишизувала дівство якоїсь єврейської дівчини як ідеал для всіх жінок — мала б вимерти за два покоління і поступитися релігіям, де до сексу ставилися з позицій здорового глузду.
А натомість через триста років після Христа християнство стало державною релігією Римської імперії, через тисячу років витіснило в Європі всі попередні вірування, а сьогодні нараховує понад два мільярди послідовників по світу. Антисексуальна релігія перетрахала всіх сексуально розкутих конкурентів.
Якщо взяти оцінки чисельності християн у Римській імперії в різні століття — кілька тисяч у першому, кілька мільйонів у третьому, тридцять мільйонів до середини четвертого — і подивитися який щорічний темп зростання потрібен щоб пройти цю криву, то вявиться що достатньо трьох з половиною відсотків демографічного зростання на рік. Тобто християнству не потрібні були ні масові містичні навернення, ні чудеса, ні раптові осяяння. Йому вистачило стабільної демографічної переваги протягом тринадцяти поколінь поспіль.
Ця перевага була забезпечена кількома фічами християнської ідеології як от заборона на інфантицид. Римляни новонароджених дівчаток часто залишали помирати на смітнику, бо шлюбний посаг розоряв сім'ю. Новонароджених дівчат виносили на околицю міста і кидали помирати з голоду і холоду.
Через це серед римлян у містах на сто жінок припадало до ста тридцяти чоловіків, а така популяція не може зростати, бо матерів не вистачає. Християни ж дівчаток залишали і у християнських громадах статевий баланс був природнішим, а більше жінок означало більше потенційних матерів.
Також християни забороняли аборти. Античний аборт — це зовсім не безпечна процедура в чистій клініці. Це отруєння організму матері свинцем до моменту коли він викидає плід, і десь половина жінок помирала разом з тим плодом. Ця заборона рятувала багато молодих жінок репродуктивного віку.
Тогочасна контрацепція в принципі була вкрай токсична. Свинцеві препарати, рослинні яди, механічна екстракція з гарантованим сепсисом.
Формально християни не забороняли секс, але оголосили його обов'язково репродуктивним, тобто прибрали з рівняння задоволення як мету. Римляни старалися стільки ж скільки християни, можливо й більше, але римський секс не був сфокусований на дітях.
За триста років різниця стала астрономічною без жодних навернень, а навернення додавалися зверху, бонусом. Ось і вся таємниця перемоги християнства — не теологія, не імператор Костянтин, не подвиг мучеників. Перемогла арифметика.
Якщо уявити два суспільства, в одному з яких жінки народжують усе репродуктивне життя — від вісімнадцяти до сорока, то будемо мати в середньому шість-вісім дітей на матір. Якщо в другому при цьому жінки народжують у вільний від кар'єри, освіти і подорожей час — отримаємо одну-дві дитини на матір. Яке суспільство виграє демографічно? Питання риторичне.
Жіноче репродуктивне вікно скінченне, фізіологічно близько двадцяти років, і кількість дітей яку жінка може народити прямо залежить від того скільки з цього часу вона проводить вагітною. Суспільство яке монополізує цей час під дітонародження виробляє більше людей. Суспільство яке віддає його під інші активності виробляє менше.
З цього випливає неприємний висновок. Усі складні цивілізації які дожили до нас — патріархальні. Без винятків. Не тому що чоловіки колись змовилися в Месопотамії пригнічувати жінок. А тому що з усіх соціальних конфігурацій які люди пробували за останні десять тисяч років, тільки ця конкретна виявилася демографічно стійкою. Суспільства де жінка мала більше свободи — а такі бували — або програли експансії патріархальних сусідів, або демографічно згасли, або повернулися до традиційних ролей під тиском зовнішніх обставин. Патріархат переміг тому що самовідтворюється краще за альтернативи.
Усі релігії і культури з високою фертильністю — від ультраортодоксального юдаїзму до фундаменталістського ісламу до амішського протестантизму — об'єднує одне. Вони перетворюють жінку на репродуктивний ресурс. Спосіб різний: у когось через ласкаве відсторонення від світу і ранній шлюб, у когось через релігійний обов'язок народжувати скільки Бог пошле, у когось через автомат Калашникова і кислоту в обличчя. Але функція однакова. Жінка має народжувати, а все інше — побічне.
Феміністичний рух двадцятого століття — це історично перший масштабний експеримент з виведенням жінки з цієї функції. У Європі він триває близько ста років, у глобальному масштабі менше. Це підлітковий вік ідеї за історичними мірками. І перший очевидний наслідок цього експерименту — фертильність впала нижче двох у всіх країнах де він серйозно проводився. Як тільки жінка отримує освіту, контрацепцію, можливість заробляти і право не народжувати — більшість жінок народжує менше двох дітей. Це їхній справжній вибір, коли він є.
То чи можна побудувати суспільство де жінка вільна і де народжується достатньо дітей? Це історично не було зроблено жодного разу. Не тому що ніхто не пробував. Скандинавські країни кинули на це величезні гроші, побудували безкоштовні дитсадки, тримісячні оплачувані відпустки для батьків, дитячі допомоги — і фертильність у Швеції зараз один цілий чотири десятих.
В Ізраїлі живуть ультраортодоксальні юдеї — їх називають хасиди. Це люди в чорних капелюхах і з смішними закрученими пейсами, з одягом дев'ятнадцятого століття як уніформою, які живуть у власних кварталах окремо від світської більшості. Тридцять років тому хасиди становили близько чотирьох відсотків населення Ізраїлю, сьогодні близько чотирнадцяти.
Середня хасидська родина має шість-сім дітей. До 2050 року вони становитимуть понад тридцять відсотків населення, до 2065 близько сорока. І це за припущення що секулярні ізраїльтяни лишаться там же де зараз, а вони не лишаться, бо багато молодих емігрує до Берліна і Лісабону. Ізраїль через кілька поколінь буде державою ультраортодоксів з ядерною зброєю. І, можливо, ми будемо зустрічати єврейського ядерного Гітлера.
У Сполучених Штатах живуть аміші — нащадки швейцарських протестантів які у вісімнадцятому столітті переселилися до Пенсильванії і відмовилися приймати технології пізніше певної дати. Вони не їздять автомобілями, користуються кіньми і бричками, не підключають дім до електромережі, освіту дітей закінчують у восьмому класі.
Сто років тому амішів було близько п'яти тисяч, сьогодні понад триста п'ятдесят тисяч. Подвоюються кожні двадцять років, той самий темп що в ранніх християн. При збереженні цього темпу до кінця століття їх буде кілька мільйонів. Чи я сумніваюся, що Америка майбутнього нагадуватиме кіберпанк? Ще б пак!
Шейкери — окремий випадок як контрприклад. Це була християнська секта яка виникла у вісімнадцятому столітті в Англії і переселилася до Америки, заснувала кілька десятків громад. Жили в безшлюбності — справжній, абсолютній, не "лише для священиків", а для всіх. Розраховували розширюватися через нових послідовників і всиновлення сиріт.
У середині дев'ятнадцятого століття було близько шести тисяч членів. Сьогодні живих шейкерів двоє, обоє в одній громаді в штаті Мен. Прекрасні були люди. Вірили в рівність чоловіків і жінок ще за сто років до того як це стало звичним, в расову рівність, у ненасильство, винайшли пральну машину і прищіпку для одягу, мали продуману естетику меблів яка зараз продається в музеях. І вимерли як динозаври. Просто бо не трахалися.
Те саме на макрорівні з ісламом. І хай ніхто не намагається продати тобі історію про джихад і завоювання — це не просто джихад, це демографічний джихад. Європейські секулярні країни мають фертильність від одного цілого трьох десятих (Італія, Іспанія) до одного цілого шести десятих (Франція).
Мусульманські меншини всередині самої Європи — від двох до трьох. На рівні країн Нігер має сім дітей на жінку, Сомалі шість, Афганістан п'ять. Європа старіє і вмирає, мусульманський світ швидко росте. За демографічними прогнозами частка мусульман у світовому населенні зросте з нинішньої чверті приблизно до третини до кінця століття, а Європа, яка у 1900 році становила чверть світу, впаде до одиничних відсотків.
Для всього цього не треба ні війни, ні інвазії, ні якогось зловмисного плану. Це чиста математика різниці у фертильності, та сама математика яка прибрала античне язичництво з Європи. І означає вона ось що. Етичні досягнення європейського модерну — права жінок, толерантність, свобода особистості, права меншин, секулярний гуманізм — мають вмонтований механізм самоліквідації.
Найімовірніше нас замінить зовсім не нове просвітництво. Нас замінять бородаті виродки які вважають що жінка без чоловіка не має права виходити з дому. Які ріжуть чотирирічним дівчаткам клітор тупим лезом без анестезії, бо бояться що вона колись отримає задоволення від сексу.
Які забивають камінням сімнадцятирічну за те що її зґвалтували, бо вона "спокусила" гвалтівника. Які закидають кислотою обличчя школярок за бажання вчитися. Які видають заміж дев'ятирічних за п'ятдесятирічних і називають це шлюбом. Ось наші конкуренти в демографічній грі. Вони зараз виграють. І виграють вони саме тому що зробили з власних жінок інкубатори.
Ось у цьому і полягає головна проблема, з якою треба змиритися перш ніж шукати вихід. Цінності що роблять життя якісним для тих хто вже живе — це ті самі цінності що роблять групу їхніх носіїв демографічно нежиттєздатною. І якщо точніше — звільнення жінки є передумовою людської гідності і одночасно демографічною самоліквідацією. Це не два різні явища, а дві частини одного і того ж.
Але чому так, чому прогресивні європейці роблять менше дітей за децивілізованих амішів?
І перша причина — модель економіки, де діти не є тягарем. У середній європейській родині дитина — це двадцять років чистих витрат. Декретна відпустка з падінням доходу матері, потім дитсадок за триста-чотириста євро на місяць, потім шкільне приладдя, потім репетитори, потім університет за десятки тисяч, потім допомога з першою квартирою. До моменту коли дитина починає сама заробляти, батьки вже на пенсії і нічого назад не отримають. Дитина в цій моделі — інвестиція в любов і в продовження роду, але економічно — чорна діра.
В амішів усе зовсім інакше. Дитина з шести років вже починає допомагати по господарству — годує курей, збирає яйця, доглядає молодших сестер і братів. З дванадцяти повноцінно працює: хлопці на фермі чи в майстерні з батьком, дівчата в хаті, на городі і з немовлятами.
Освіта закінчується у восьмому класі, у власних амішських школах де вчителькою працює молода жінка з громади за мінімальну зарплату — Верховний суд США у 1972 році окремо постановив що амішів не можна змушувати віддавати дітей у державну середню школу, бо це руйнує їхній спосіб життя.
Тобто двадцять років освіти, які європейський середній клас оплачує з власної кишені, в амішів закінчуються у чотирнадцять. Університетів немає. Підлітки з чотирнадцяти до двадцяти років вже працюють на сімейну економіку, а не з'їдають її.
Крім того аміші не платять соціальне страхування і медичну страховку — Конгрес у 1965 році окремо звільнив їх від цих платежів на релігійних підставах, з умовою що громада сама дбає про своїх старих і хворих. Це означає що типова амішська родина не віддає кілька сотень доларів на місяць у пенсійну систему і ще кілька сотень за медичне страхування, як це робить кожен працюючий американець.
Натомість громада має систему взаємодопомоги. Коли комусь треба операція, рахунки гасять разом, скидаючись через спеціальні фонди або через прямі збори в церкві. Амішські пацієнти часто домовляються з лікарнями про знижки на сорок-п'ятдесят відсотків готівкою, бо платять одразу і не подають у суд в разі невдачі. Дехто з них, звісно, їде лікуватися до Мексики де ціни вчетверо нижчі.
Тобто весь блок витрат на пенсійне та медичне забезпечення — це двадцять відсотків доходу пересічної американської родини — у них просто прибрано з рівняння.
Пенсію амішські батьки доживають у тій самій родині — зазвичай в окремому будинку поруч з домом сина, який називається daadi haus, "дідусева хата". Догляд безкоштовний, бо це робить родина. Жодних будинків помирання за чотири тисячі доларів на місяць.
Коли в когось згоріла стодола, наступної суботи приходять триста сусідів і за один день будують нову. Витрати на будівництво обмежуються деревом і цвяхами, бо праця безкоштовна. У середнього американця нова стодола була б катастрофою на сто тисяч доларів. У аміша це вікенд за роботою.
У підсумку аміш з вісьмома дітьми витрачає на кожну дитину у рази менше ніж європейський середній клас. Освіта дешева бо власна, медицина дешева бо громадська, старість безкоштовна бо родинна, дім дешевий бо побудований сусідами. А дитина з певного віку перетворюється з витрати на робочу силу. Економіка не просто терпить велику сім'ю, а навіть її винагороджує. Восьма дитина — це восьмий працівник, а не восьмий рот.
У хасидів в Ізраїлі влаштовано трохи інакше, але результат той самий. Чоловіки переважно не працюють — за різними оцінками від половини до двох третин дорослих чоловіків постійно вчаться в спеціальних релігійних школах для одружених, які називаються колелі.
Держава платить кожному з них стипендію близько дев'ятисот шекелів на місяць (двісті п'ятдесят доларів) — небагато, але це базовий дохід без необхідності працювати. Зверху додаються дитячі допомоги на кожну дитину, субсидії на дитсадки, знижки на муніципальний податок, дешеве житло у власних кварталах.
Велика хасидська родина з шести-семи дітей отримує від держави кілька тисяч шекелів на місяць тільки за факт свого існування. До 2003 року дитячі допомоги були настільки щедрими що родина з десятьма дітьми отримувала шість тисяч шекелів — на ці гроші можна було жити непогане життя.
Прем'єр Нетаньягу як міністр фінансів тоді зрізав ці допомоги втричі, і це стало шоком, після якого хасидські жінки масово пішли працювати. Сьогодні близько вісімдесяти відсотків хасидських жінок мають оплачувану роботу — переважно вчителюють, працюють бухгалтерками, програмістками, медсестрами. Вони фінансують сім'ю, поки чоловік вчиться. Плюс громадська взаємодопомога — фонди безвідсоткових позик, спільні дитсадки при синагогах, передача одягу між родинами.
В обох випадках суть та сама. Витрати на дитину знижуються до мінімуму через комбінацію: освіта дешева або власна, або субсидована, або просто закінчується раніше; медицина і пенсія через громаду або через державу, а не з кишені родини; житло через колективні форми; ринкова праця матері або не потрібна, або компенсує безробіття батька; дитина рано стає корисною.
Не можна не сказати про жіночу роль, що зосереджена не тільки навколо материнства. Жінки амішів працюють і керують городництвом, торгівлею, переробкою їжі, шиттям. Але материнство для них — головна ідентичність, а не один з варіантів кар'єри.
Тобто жінка, яка хоче бути нейрохірургинею або диригенткою симфонічного оркестру в цих громадах не може собі цього дозволити темпорально. Це ціна продовження роду. І вона прямо пов'язана з тим про що говорилося вище — хочеш високу фертильність, монополізуй жіночий час на дітонародження.
З морально незвичного для західного світу також те, що у хасидів прийнято одружуватися і починати робити дітей приблизно у двадцять-двадцять два роки. У амішів це двадцять-двадцять чотири. У талібів взагалі у тринадцять-п'ятнадцять, але про це згадаємо окремо пізніше.
Це означає що репродуктивне вікно жінки використовується повністю, від двадцяти двох до тридцяти восьми, шістнадцять років. У середнього європейського секулярного класу перша дитина народжується після тридцяти, вікно стискається до десяти років, з яких реально використовуються п'ять-шість, і то якщо пощастить зробити до цього часу кар’єру.
Для тих, хто зраджує цінності амішів і покидає їхню спільноту навіть існує спеціальний ритуал, що називається відлученням. Той хто покидає громаду після хрещення (а хрестять у вісімнадцять-двадцять, не в дитинстві) втрачає право їсти за одним столом з спільнотою, з ним не вітаються і не ведуть бізнес.
У хасидів сильні також застосовуються відчутні соціальні санкції, плюс ультраортодоксальна освіта, що означає знати напам'ять Талмуд, але не знати комп'ютера, математики і бюрократії. Це максимізує ціну виходу з общини для потенційного втікача і дозволяє конвертувати високу фертильність у зростання власної, а не загальної чисельності.
Аміші не мають інтернету і телебачення. Хасиди живуть у своїх окремих кварталах, читають свою самописну пресу, мають свою мову. Так утворюється мембрана крізь яку конкуруючі ідеї рідко проникають всередину спільноти, і дитина, що росте просто в центрі американської мрії, має усі шанси ніколи про неї не дізнатися.
Але ці спільноти саме релігійні. Це не черговий хіппі-дауншифтінг. І релігія дає групі обгрунтування благості їхнього способу життя і простий сенс для продовження роду. Народити дитину для віруючого означає виконання божественного припису, плодіться і розмножуйтесь, найпершої заповіді у Книзі Буття. Питання навіщо знімається з порядку денного, бо так сказав Бог. А у секулярному світі кожна жінка мусить персонально вирішити навіщо їй діти, і кожна друга не може дати собі переконливу відповідь, бо такої секулярної відповіді не існує.
Не менш важливо, що у амішів і хасидів не прийнято лишатися з дитиною сам на сам — виховання відбувається колективно, разом з десятками родин які проходять той самий шлях, плюс зі старшими родичами, плюс з громадою яка втручається у скрутні часи. Європейська нуклеарна сім'я з двома працюючими батьками і без бабусі поруч — це історична аномалія, що не дозволяє розподілити навантаження і виснажує батьків до точки коли друга дитина стає немислимою.
Економіка де діти не є тягарем — прийнятна і необхідна. Сучасна європейська економіка робить дітей чистим фінансовим тягарем, плюс кар'єрним, плюс психологічним. Це зовсім не закон природи, а результат конкретних інституційних рішень які варто переглянути.
Жіноча роль зосереджена навколо материнства у тій формі що в амішів — для європейців неприйнятна. Бо там жінка не має свободи вибору. Європейська жінка ж має за умов повної свободи обирати кар'єру, освіту, бездітність, мандри, лесбійство, монастир, що завгодно — вважати найпривабливішим для більшості вибором — материнство. Бо усе на що залишається сподіватися вільному суспільству — це що достатньо багато жінок при наявності повної свободи добровільно обере материнство як головну активність свого життя.
Що отримує сучасна європейська жінка з освітою і нормальною роботою? Кар'єра дає їй гроші, визнання, ідентичність, спільноту, свободу.
А що дає материнство? Декретну відпустку з випадінням з ринку праці, вдвічі більше домашньої роботи, соціальну ізоляцію, втрату ідентичності, хронічне виснаження, нескінченне обслуговування, відсутність часу на себе. І все це заради чого?
В етичній громаді жінка яка народжує і виховує дітей повинна отримувати повноцінну економічну захищеність через адресне громадське фінансування. Прямі виплати на дітей, що можуть конкурувати з достойною зарплатою. Не менш важливим є отримання житла або власної землі, на якій дім будується за рахунок громадськості.
Повністю безкоштовна освіта і медицина для родин з дітьми. Тобто всі ті статті витрат які роблять сучасну дитину чорною дірою — знімаються з родинного бюджету і покриваються спільнотою. Жінка з дітьми у такій громаді повинна жити не гірше, а навіть краще ніж самотня кар'єристка.
Жінка яка пішла з кар'єри щоб виховувати дітей сприймається в суспільстві як людина яка не змогла реалізуватися в кар’єрі. В той час як по справедливості жінка яка виховала чотирьох розумних дітей з міцними цінностями має мати вищий соціальний авторитет у рішеннях громади ніж жінка яка весь цей час займалася лише власною кар'єрою. Якщо молодші жінки будуть бачити, що роль матері реально шанована, то прийде і визнання, що виховати кількох якісних людей справді складніше і важливіше ніж будувати кар’єру.
Сьогодні материнство перетворилося на неоплачувану сферу обслуговування. Мати — це жінка яка готує, прибирає, возить дітей на гуртки, перевіряє домашки і моніторить екранний час. Чи звучить це для вас цікавіше ніж мистецтво, наука і подорожі?
Освіту винесли в школу, культурну передачу винесли в TikTok і Netflix, формування цінностей винесли в групу однолітків, навіть саму присутність винесли в дитсадок з ранку до вечора. Матері лишилося обслуговування. В етичній громаді ці функції повертаються матері. Виховання дитини стає роботою інтелектуально насиченою: ти не просто годуєш, ти формуєш людину, ти разом з іншими дорослими громади передаєш їй мову, ритуали, етику, навички, культурний канон.
Це робота яка має внутрішню структуру, методи, школи, обмін досвідом. Жінка яка виховала чотирьох мислячих дорослих зробила велику творчу справу. Якщо громада це визнає — материнство перестає бути обслуговуванням і стає ремеслом з власною гідністю і цінностями.
Двоє дорослих, що виховують одну дитина — це найгірша конфігурація з усіх можливих, історично безпрецедентна і нежиттєздатна. У всіх демографічно-ефективних суспільствах дитину виховувують колективно. Нам потрібні подібні спільні дитячі простори де п'ятеро дітей граються разом під наглядом двох чергових матерів, а не п'ять ізольованих квартир з п'ятьма виснаженими матерями.
І батько може і повинен бути присутній у вихованні половину часу, а не годину на день, бо може працювати дистанційно з дому. І ми повинні максимізувати віддалену роботу для людей з дітьми. У такій інфраструктурі четверо дітей будуть легші за одну дитину в нуклеарній сім'ї міського середнього класу.
Сучасна жінка у тому числі боїться материнства тому, що уявляє його як довічний вирок. Народила — і все, ти на десятиліття замкнута в обслуговуванні, без кар'єри, без власних цілей, без можливості повернутися до того ким була. В етичній громаді материнство має бути інтенсивною але обмеженою в часі фазою. Жінка яка вийшла заміж у двадцять два і народила чотирьох до тридцяти двох — у тридцять п'ять має фазу інтенсивного материнства позаду, бо старші діти вже самостійні і допомагають з молодшими, а інфраструктура громади знімає основне навантаження. Перед нею ще лишається тридцять-сорок років активного життя. Університет, нова професія, мистецтво, наука, громадська діяльність, мандри, нова любов, монастир — що завгодно.
В моїй уяві подібна громада — це люди, що свідомо обирають жити разом, у спільному просторі, як окремі сім'ї у власних домогосподарствах, географічно поруч, зі спільною інфраструктурою, спільними проєктами і регулярним спільним життям. Тобто село або кібуц.
Достатня частина жінок громади має обирати материнство як головну активність свого життя на десять-двадцять років, отримавши натомість повагу, економічну захищеність, спільноту і смислове обгрунтування.
Усі історичні приклади демографічно стійких груп — патріархальні. Без винятків. Кожна спроба збудувати егалітарну спільноту з високою фертильністю — кібуци, ранні утопічні комуни в Англії і Америці, хіпарські експерименти шістдесятих, інтенційні громади дев'яностих — закінчувалася або зсувом до традиційних ролей, або демографічним згасанням, або і тим і іншим.
Я вважаю, що ми маємо безпрецедентно зручний історичний момент, бо десятки мільйонів виснажених самотніх міщан шукають альтернативу виснажливому кар’єрному життю. І технології дистанційної роботи уможливлюють цю локалізацію без втрати доходу.
Я не маю ілюзій що така структура може швидко стати масовою. Аміші зростали повільно і десятиліттями виглядали маргінальним дивацтвом. Будь-яке таке починання починається з кількох десятків ентузіастів які шукають одне одного, обирають місце, починають жити разом, набивають собі шишки і поступово знаходять форми що працюють. Так само може початися і це.
Якщо нічого не робити, секулярний європейський проєкт зникне просто через те що його носії перестануть народжуватися. І люди майбутнього будуть жити у структурах де жінка є власністю чоловіка, дитина є власністю клану, а думка індивіда є нічим. З нами помруть і цінності модерну: права жінок, рівність, свобода особистості, секулярність. Як і високий античний світ, який програв християнам не у філософських диспутах, а в пологових будинках.
І єдина адекватна відповідь на нього — спробувати сконструювати спосіб життя, у якому можливо одночасно зберегти етику що нам важлива і відтворити себе у достатній кількості.
Можливо ми справді тимчасова аномалія — кілька поколінь у яких жінка вільна, а потім нормальна історія повертається, і знову бородаті чоловіки кажуть жінкам що їм носити і як народжувати. Це найімовірніший сценарій якщо дивитися на п'ять тисяч років попередньої історії.
Але якщо є хоч якийсь шанс — він у тому щоб пробувати. Будувати громади, тестувати форми, помилятися, переробляти. Не сподіваючись що вийде, а тому що іншого виходу просто немає. Бо якщо не пробувати — гарантовано програємо.
Якщо ми не розв'яжемо цю задачу, через двісті років ці слова буде нікому читати. А якщо їх і читатимуть — то це будуть нащадки тих хто ріже сьогодні дівчаткам клітори у Сомалі, і читатимуть вони не для того щоб зрозуміти, а щоб посміятися над тим як швидко вимерли наївні європейці які думали що жінку можна звільнити і нічого за це не заплатити.
