Автор: Allesagna
У рамках представленого довгочиту буде розглянуто дві основні доктрини Японії, а саме Доктрину Шігеру Йошіди та Доктрину Шіндзо Абе. Ці стратегії характеризують дії Японії на міжнародній арені та всередині держави.
Доктрина Шігеру Йошіди - це зовнішньополітична стратегія, яку проводив вищезазначений прем'єр-міністр Японії Шігеру Йошіда після Другої світової війни. Як вже наголошувалося у минулих довгочитах, Шігеру Йошіда був прем'єр-міністром Японії з 1946 по 1947 рік і знову з 1948 по 1954 рік.
Доктрина базувалася на пацифізмі, економічному відновленні та опорі на безпекову парасольку, яку надавали Сполучені Штати Америки. Вона (доктрина) надавала пріоритет економічній реконструкції та розвитку, а не нарощуванням військової потужності, частково це відбулося через обмеження, накладені на Японію умовами її капітуляції у Другій світовій війні, зокрема відомою статтею 9 японської Конституції 1947 року, яка відмовлялася від війни як суверенного права та утримання сухопутних, морських і військово-повітряних збройних сил.
Доктрина Шігеру Йошіди являла собою прийнятий план дій японським урядом щодо реконструкції національної економіки після капітуляції та інших лих, включно із атомним бомбардуванням двох японських міст – Хірошіми та Нагасакі. Увага акцентувалася на економічній відбудові та тимчасовій відмові від активної зовнішньої політичної діяльності, надаючи перевагу виключно зовнішньо-економічним відносинам. Важливою складовою цієї доктрини стало підписання угоди про створення стратегічного військового Альянсу США та Японії. В обмін на захист державного суверенітету, Японія скоротила до рекордного мінімуму витрати на власну армію (1% щорічного ВВП), що стало важливою складовою доктрини, започатковуючи особливий характер розвитку та відновлення Японії на найближчі 2,5 десятиліття.
Доктрина Йошіди відіграла значну роль у формуванні післявоєнної зовнішньої політики Японії і сприяла її швидкому економічному зростанню в другій половині 20-го століття. Вона залишається актуальною в дискусіях про політику безпеки Японії та її відносини зі Сполученими Штатами.
Однак навіть в контексті післявоєнного часу минулого століття існували ризики з приводу імплементації даної доктрини, провівши аналіз вищезазначеної доктрини можна зробити висновки, що Японія стикалася із низкою проблем при її подальшій імплементації.
Можна виділити такі моменти, як:
1. Залежність від Сполучених Штатів: Значна залежність від Сполучених Штатів у питаннях безпеки зробила Японію вразливою до змін у зовнішній політиці США. Ця залежність викликала занепокоєння щодо здатності Японії самостійно відстоювати власні зовнішньополітичні інтереси.
2. Обмежений військовий потенціал: Суворе тлумачення статті 9 Конституції Японії, яка відкидає війну як суверенне право і забороняє Японії утримувати армію, обмежило здатність Японії захищати себе, на момент прийняття документу дану статтю сприйняли з позитивної точки зору, однак у перспективі дана стаття призвела до низки певних незручностей, про які буде йтися у подальшому. Лише треба зазначити, що на сьогодні Уряд Японії намагається знайти правове вирішення питання 9-ї статті Конституції Японії, адже попри загрозу зі сторони Корейської Народної Демократичної Республіки (далі КНДР) та останнім часом активізація Китаю біля південних островів Японії не є достатнім аргументами задля внесення поправок до Конституції, у додатку до цього думка про зміну документу досі є непопулярною серед японського населення.
3. Переосмислення Конституції: Для вирішення деяких з цих проблем в Японії лунали заклики до переосмислення або внесення змін до статті 9 Конституції з метою створення більш потужного військового потенціалу. Однак такі пропозиції зустріли опір з боку пацифістських груп всередині Японії і занепокоєння з боку сусідніх країн щодо потенційної ремілітаризації Японії.
4. Зміна перспектив: Хоча доктрина Йошіди спочатку була зосереджена на економічній реконструкції і розвитку, в останні десятиліття Японія зіткнулася з економічними проблемами, в тому числі зі стагнацією, дефляцією і старінням населення. Цей економічний тиск призвів до дебатів щодо стійкості економічної моделі Японії та її здатності підтримувати рівень життя.
Незважаючи на ці виклики, основні принципи доктрини Йошіди, включаючи пацифізм та економічний розвиток, продовжують певною мірою формувати зовнішню політику Японії. Однак постійні дебати про безпекову позицію та регіональну роль Японії свідчать про необхідність подальшої адаптації та переоцінки її стратегічних пріоритетів.
Також необхідно розглянути факт переозброєння Японії у часи дії доктрини. З тексту праці «Доктрина Йошиди як міф» Сугіти Йонеюкі ми можемо зрозуміти, що хоча Прем’єр-міністр Шігеру не поділяв ідею заснування військових загонів в Японії, американські партнери на чолі з президентом Труменом після початку Корейської війни у 1950 році наполягали на створені мінімальних резервів, однак японська сторона притримувалася ідеї лише налаштування японської промисловість на використання її для встановлення миру у регіоні.
Однак зрештою 3 лютого 1951 року Токіо представив початкову програму переозброєння. За її змістом передбачалося створення окремого від поліцейських сил, які налічували близько 75 тисяч осіб, угрупування кількість 50 тисяч осіб, вони будуть розподілені на сили безпеки, сухопутні та морські сили.
У висновку можна зазначити, що у післявоєнний період, коли Японія знаходилась у хиткому становищі після програшу у ДСВ, імплементація доктрини Шігеру Йошіди було успішним кроком задля відродження та розвитку економічного становища країни сонця, що сходить. Одночасно з цим свою роль зіграло й рішення 1960 року про зміну пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики у сторону економічного розвитку, прийняте адміністрацією Прем’єра Кіші (про це можна почитати ось тут). Однак у далекій перспективі доктрина втратила свою актуальність на ґрунті економічного занепаду Японії у 90-х роках минулого століття та посиленій напрузі на фоні вже описаних вище проблем. Задля їх вирішення було вирішено змінити пріоритети та прийняти нову доктрину, яка здобула назву «Доктрина Шиндзо Абе»
«Доктрина Шіндзо Абе» - це зовнішньополітичні принципи та стратегічні ініціативи, які реалізовував Шіндзо Абе під час перебування на посаді прем'єр-міністра Японії. Абе обіймав посаду прем'єр-міністра протягом двох окремих термінів, спочатку з 2006 по 2007 рік, а потім з 2012 по 2020 рік. Його зовнішньополітична доктрина, на відміну від Доктрини Шігеру Йошіди навпаки характеризувалася посиленою увагою до безпеки та міжнародної ролі Японії. Представлена доктрина спрямована на посилення впливу та зміцнення позицій Японії в регіональних і глобальних справах.
Характеризуючи вищезазначену доктрину можна визначити кілька її ключових елементів, а саме:
1. Національна безпека: Абе наголосив на важливості зміцнення національної безпеки Японії у відповідь на регіональні виклики, зокрема вже зазначену загрозу зі сторони КНДР та експансію Китаю в територіальних суперечках. Він провів законодавчі та політичні зміни, спрямовані на посилення обороноздатності Японії, включаючи переосмислення пацифістської конституції, щоб дозволити колективну самооборону і розширення військових можливостей Японії. Детальніше дані процеси описано у документі під назвою «Законодавство Японії про мир і безпеку» .
Нове законодавство мало на меті переосмислити пацифістську конституцію Японії та розширити роль Сил самооборони Японії (далі JSDF) у колективній безпеці та міжнародних миротворчих операціях.
Це законодавство включало нове тлумачення статті 9 Конституції Японії, яка відкидає війну як суверенне право нації і забороняє застосування сили для вирішення міжнародних суперечок.
Нове тлумачення, оголошене в 2014 році, дозволило здійснювати колективну самооборону, що дало змогу Японії прийти на допомогу союзникам, які зазнали нападу. Законодавство розширило роль JSDF, включивши в неї участь в операціях колективної оборони разом із союзниками, надання логістичної підтримки іноземним силам, які беруть участь у миротворчих операціях, а також участь у мінному розмінуванні для забезпечення безпеки морських шляхів.
Японський уряд представив кілька законопроектів для впровадження цих змін, включаючи поправки до існуючих законів, таких як Закон про сили самооборони і Закон про співробітництво в миротворчих та інших операціях ООН.
Законодавство викликало інтенсивні дебати і суперечки в японському політичному істеблішменті та серед громадськості, а критики висловлювали занепокоєння щодо його конституційності та ризику втягування Японії в іноземні конфлікти.
Незважаючи на суперечки, закон був ухвалений японським парламентом у вересні 2015 року, що ознаменувало значні зміни в оборонній політиці Японії та її ролі в питаннях міжнародної безпеки. Згодом уряд впровадив реформи, що дозволило Японії відігравати більш проактивну роль у колективних зусиллях з безпеки та міжнародних миротворчих операціях.
2. Американо-японський альянс: Прем’єр-міністр визначив пріоритетність американо-японського альянсу як одну з основ безпеки і дипломатії Японії. Він працював над поглибленням і розширенням альянсу, посиленням оборонного співробітництва та підвищенням ролі Японії в регіональній безпеці поряд зі Сполученими Штатами. Задля цього 27 квітня 2015 року було прийнято «Керівні принципи японсько-американського оборонного співробітництва». Представлені принципи є основоположним документом, що окреслює рамки оборонної співпраці між Японією і Сполученими Штатами. Вони слугують планом для посилення двосторонньої співпраці, координації і оперативної сумісності в галузі оборони задля вирішення спільних викликів безпеці і сприяння стабільності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.
Домовленості були переглянуті вперше за майже два десятиліття з метою відображення динаміки безпеки і стратегічних пріоритетів, що змінюються.
Переглянуті керівні принципи розширюють сферу оборонного співробітництва між Японією і США, охоплюючи широкий спектр таких сфер, як оборона від балістичних ракет, обмін розвідданими, спільні військові навчання і спільне реагування на кіберзагрози. Вони підкреслюють важливість тіснішої координації та інтеграції між збройними силами двох країн для посилення потенціалу стримування і реагування на загрози регіональній безпеці.
3. Регіональне оборонне партнерство: На додаток до домовленостей із США, Шіндзо Абе прагнув до тіснішого партнерства з питань безпеки також й з іншими країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону. Це включало поглиблення оборонної співпраці з Австралією, Індією та країнами Південно-Східної Азії через двосторонні та багатосторонні діалоги з питань безпеки, спільні навчання та ініціативи з розбудови потенціалу. Прикладом такого договору можна вважати угоду між урядом Японії і урядом Австралії про взаємне надання логістичних та інших послуг між Силами самооборони Японії і Силами оборони Австралії (далі ADF).
Широко відома як «Угода про закупівлю і перехресне обслуговування» (скорочено ACSA), вона є двосторонньою угодою, спрямованою на сприяння розширенню оборонного співробітництва і підвищенню оперативної сумісності між Японією і Австралією.
Ця угода дозволяє JSDF і ADF надавати і отримувати матеріально-технічну підтримку, постачання і послуги різного рівня під час спільних військових навчань, тренувань, гуманітарної допомоги, операцій з ліквідації наслідків стихійних лих та інших спільних заходів.
Іншими словами, ACSA підвищує оперативну сумісність між JSDF і ADF, дозволяючи їм більш ефективно діяти разом в багатонаціональних операціях і коаліційних середовищах. Угодою встановлюються стандартизовані процедури і протоколи для запиту, затвердження і надання логістичної підтримки і послуг, що спрощує процес і забезпечує своєчасну і ефективну логістичну підтримку під час спільних дій.
Підписання ACSA є взаємовигідним як для Японії, так і для Австралії, дозволяючи їм використовувати логістичні можливості і ресурси одна одної для посилення своєї обороноздатності і оперативної готовності.
Вона відображає зростаюче стратегічне партнерство між Японією і Австралією і підкреслює їхню відданість поглибленню оборонної співпраці і зв'язків у сфері безпеки в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.
Загалом, Угода про закупівлю і перехресне обслуговування між Японією і Австралією є важливим інструментом зміцнення оборонного співробітництва, підвищення оперативної сумісності і поглиблення стратегічного партнерства між збройними силами двох країн, що сприяє регіональній безпеці і стабільності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.
4. Історичне примирення: Просуваючи безпеку і міжнародну роль Японії, Абе також зіткнувся з критикою за свій підхід до історичних питань, включаючи воєнне минуле Японії. Його візити до храму Ясукуні, де вшановують загиблих на війні, в тому числі засуджених воєнних злочинців, і заяви, які були сприйняті як применшення звірств, скоєних Японією під час війни, призвели до загострення відносин із сусідніми країнами, особливо з Південною Кореєю і Китаєм.
У висновку можна сказати, що доктрина Шіндзо Абе представляла собою відхід від післявоєнних зовнішньополітичних норм Японії, наголошуючи на більш активній і наполегливій ролі Японії в регіональних і глобальних справах, водночас прагнучи підтримувати стабільність і посилювати співпрацю з ключовими партнерами, зокрема, зі Сполученими Штатами.
