У попередньому тексті я доводив одну неприємну річ, і перш ніж пропонувати вихід, мушу стисло її нагадати, бо без неї даний текст повисає в повітрі.
Теза була така. Висока народжуваність в історії людства завжди досягалася одним і тим самим способом — монополізацією жіночого репродуктивного часу під дітонародження. Репродуктивне вікно скінченне, близько двадцяти років, і кількість дітей прямо залежить від того, скільки з цього часу жінка проводить вагітною. Суспільства, які цей час забирали під дітей, виробляли людей. Суспільства, які віддавали його під освіту, кар'єру й свободу, виробляли менше. Звідси випливав висновок, з яким важко змиритися: звільнення жінки і відтворення суспільства — це, схоже, дві частини одного вузла. Усі культури з високою фертильністю, які дожили до нас, від амішів до хасидів до фундаменталістського ісламу, тримають жінку у функції репродуктивного ресурсу. А там, де її звідти вивели, — уся секулярна Європа, — фертильність упала нижче двох. Носій цінностей європейського модерну просто не народжує достатньо дітей, щоб ці цінності пережили його самого.
Вони виграють бухгалтерією. У їхній економіці дитина не є чорною дірою: освіта дешева, бо власна; медицина і старість — через громаду; дім будують сусіди; дитина з певного віку перетворюється з витрати на робочу силу. Вони переписали саму таблицю витрат на дитину. А там, де ця таблиця сходиться, люди народжують.
Проте скопіювати амішів неможливо, бо їхня бухгалтерія сходиться ціною, яку вільна людина платити не буде і не повинна: освіта, що закінчується у чотирнадцять; жінка, для якої материнство єдиний шлях у житті; культурна ізоляція; ритуал відлучення для тих, хто наважився піти. Їхня фертильність куплена несвободою. Це працює, але це не те, що ми хочемо зберегти, — це рівно те, чого ми боїмося в їхньому образі майбутнього.
Отже чи можна відтворити амішську бухгалтерію — економіку, де дитина не руйнує родину, — не відтворюючи амішську несвободу? Зняти економічний штраф за виховання, не знімаючи з жінки права цей штраф проігнорувати й піти будувати кар'єру?
І перш ніж пропонувати своє, варто подивитися на найвідомішу спробу — скандинавську. Швеція вклала в це величезні гроші: безкоштовні дитсадки, тривалі оплачувані відпустки, дитячі допомоги. Фертильність там тримається близько одного цілого чотирьох-шести десятих — вище, ніж у Південній Європі, але нижче за рівень відтворення.
Швеція здешевлювала дитину для того, щоб мати швидше повернулася на роботу. Уся логіка скандинавської моделі — це поєднання: садок, аби жінка не випадала з ринку праці, відпустка, аби потім повернутися. Дитина в цій моделі вписана в проміжок між двома повними робочими днями, і час, вивільнений субсидіями, повертається переважно в зайнятість, а не в сім'ю.
Найбільшу плідність в історії давала монополізація часу — коли весь репродуктивний період і вся увага віддані дітям, як в амішів. Скандинавська модель робить протилежне: вона прагне якнайшвидше повернути обох батьків до повної зайнятості, бо побудована на тому, що доросла людина без оплачуваної роботи — економічна аномалія.
Сьогодні податкова система влаштована так, ніби еталон громадянина — це бездітний одинак, який повністю продає свій час на ринку праці. Він — норма, він платить базову ставку, під нього налаштовано все. Родина, де один з батьків вийшов з ринку праці, щоб бути з дітьми, у цій системі — економічний інвалід: вона втратила цілий дохід і нічого не отримала натомість, окрім символічних допомог. Держава дивиться на людину, що виховує трьох майбутніх платників податків як на утриманця.
Перевернімо це. Хай еталоном стане родина. Нехай податкова система ставить собі за мету, щоб домогосподарство з дітьми виходило економічно не гірше за бездітного одинака з таким самим робочим внеском — незалежно від того, як родина ділить між собою роботу й догляд. А за достатньої кількості дітей — і краще.
Франція робить це з 1945 року під назвою «сімейний квотієнт». Прогресивна шкала плюс глибокі відрахування на кожну дитину — настільки глибокі, що дохід родини ділиться на більшу кількість «їдців» і весь з'їжджає вниз по шкалі, у нижчі ставки. Ідеться не про символічну знижку у кілька відсотків, як майже скрізь сьогодні, а про вилучення з-під податку обсягу, що реально компенсує тягар.
Французький досвід відразу підказує дві поправки. Перша стосується багатих. Відрахування зменшує суму, з якої платять податок, — а отже економить тим більше, чим вища твоя ставка. Виходить парадокс: та сама пільга на дитину дає багатій родині більше, ніж бідній. Лікується це стелею — межею, вище якої вигода не росте, скільки б ти не заробляв. Друга поправка стосується найбідніших. Їм відрахування не дає нічого: їхній дохід і так нижчий за поріг оподаткування, віднімати немає від чого, податок і без того нульовий. Тут потрібен інший механізм — прямий кредит на дитину, який держава виплачує живими грошима навіть тим, хто податку не платить. Між цими двома краями лишається середній клас — і саме він несе найбільшу втрату рівня життя через дітей: для допомоги бідним він уже застатечний, а для того, щоб дитина не била по кишені, ще небагатий. Французькі дані показують це прямо. Тому щоб вирішити проблему французів, потрібно врахувати інтереси середнього класу.
Хто за це все платить? Якщо родина з дітьми платить менше податку, цю різницю хтось має покривати.
Відповідь: той самий спільний котел, з якого фінансується все інше. Коли дитина цієї родини виросте, вона піде працювати — і платитиме податки. У бюджет. З нього утримуватимуть чужу старість, чужі пенсії, чужу медицину — зокрема старість того самого бездітного одинака, який сьогодні обурюється, що його податки йдуть на чиїхось дітей. Виховання дитини створює вигоду, яку привласнює все суспільство, а витрати несе одна родина. Суспільство доплачує за продукт, яким воно ж і скористається, — рівно так само, як бездітний платить за школи, у яких не вчиться, бо в них вчаться ті, хто колись оплатить його пенсію.
І та сама симетрія знімає звинувачення в покаранні бездітних. Одинак не платить підвищеної ставки в покарання — він платить звичайну, з якої серед сотні інших речей фінансуються і сімейні відрахування, як уже фінансуються дороги, армія і ті ж школи. Його ніхто не оголошує винним за те, що в нього немає дітей: причини бувають різні, від безпліддя до догляду за хворими батьками до простого небажання, і жодна з них не є злочином.
Найбільше дітей дає монополізація часу — коли один дорослий повністю зосереджується на батьківстві. Це працює, але це амішський шлях, і платять за нього свободою тієї людини, яку вийняли зі світу. Я свідомо від нього відмовляюся. Тому моя пропозиція дасть менше дітей, ніж монополізація, — і це чесна ціна за те, щоб ніхто не був забраний зі світу примусово. Натомість вона прибирає реальну перешкоду для тих, хто дітей хоче: брак годин. Двоє людей на двох повних робочих днях фізично не мають часу навіть на ту кількість дітей, яку хотіли б. Звідси пропозиція: право обох батьків малих дітей на скорочений оплачуваний робочий день. Не «один сидить удома, другий тягне», а обоє працюють менше, поки дитина мала, і обоє мають на неї час. Швеція пробувала скорочений день і згорнула, бо давала його всім і назавжди, чого економіка не тягне. Прив'язаний до малих дітей і тимчасовий, він перестає валити продуктивність і б'є точно туди, де часу бракує.
Скорочення має бути для обох батьків, з тією умовою, що частина його згорає, якщо її не бере другий з батьків — найчастіше батько. Бо найнадійніший спосіб назавжди відбити в освіченої жінки бажання другої дитини — лишити її єдиною, хто платить за дітей часом, кар'єрою та ідентичністю. Саме там, де чоловік реально ділить догляд, народжуваність вища; саме там, де жінка тягне сама при «традиційних ролях», вона найнижча — Італія, Іспанія, Корея на дні попри всі сімейні цінності. Тому рішення не повертає жінку додому. Воно вивільняє час обом і робить так, що чоловікові невигідно не взяти свою половину. Тільки так свобода і діти перестають виключати одне одного.
І нарешті житло — бо в Україні дитину відкладають передусім тому, бо ніде жити; і дешевша забудова чи прив'язані до народження житлові програми зроблять для фертильності більше, ніж будь-яка знижка з зарплати. Бо секулярне суспільство не дає відповіді «навіщо дитина», і дати її держава не може й не мусить. Що вона може — це перестати знецінювати батьківство, перестати бачити в людині, яка виховує, утриманця. Визнати виховання працею, що створює спільну вигоду, — спершу в риториці, потім в інституціях.
Будьмо чесні до кінця і про межу можливого. Найімовірніше навіть усі ці радикальні заходи разом не піднімуть народжуваність до рівня простого відтворення. Половина розриву між двома й півтора — це не перешкоди, які можна прибрати, а вільний вибір вільних людей, і його не можна й не треба ламати. Реалістична мета не «врятувати націю», а зменшити розрив до французьких півтора-з-чимось — рівня, з яким суспільство старіє повільно й керовано, а не падає в прірву. Виграти час на винахід рішення і пережити демографічний апокаліпсис.
Звільнення жінки і відтворення суспільства здавалися двома частинами одного нерозв'язного вузла. Виявилося, вузол тримався не на свободі — він тримався на грошах, на часі, на житлі й на тому, що весь тягар падав на одну людину. Усе це можна розв'язати, не торкаючись свободи. Аміші розв'язали свій вузол, відрізавши свободу геть. Нам доведеться складніше — розплутувати, а не рубати. Але це єдиний вузол, який варто розплутувати, бо тільки в ньому на іншому кінці лишається вільна людина.
