«Маніфест холопів з Малопольщі», що згадується в 6 серії 3 сезону історичного мокументарі «1670», зовсім не вигаданий. За жартом стоїть Поланецький універсал, виданий Тадеушем Костюшком 7 травня 1794 року в таборі під Поланцем, у тій самій Малопольщі.
Річ Посполита на той момент доживала останні місяці. Сусіди вже двічі відрізали від неї шматки, і навесні 1794-го Костюшко підняв повстання, щоб зупинити третій поділ. Почалося воно 24 березня в Кракові, а воювати довелося одразу з Росією і Пруссією. Регулярного війська було мало, грошей ще менше, а селян мільйони. Звідси й косинери.
Косинер — це селянин з косою, перекутою на вертикально насаджене лезо. Виходить дешева піхотна зброя завдовжки метрів зо два, є в кожному господарстві, а проти артилерійської обслуги цілком годиться, якщо дійти впритул. 4 квітня 1794 року під Рацлавицями саме такий загін узяв російські гармати навальною атакою. Костюшко зробив з цього символ: сам одягнув селянську сукману, а Войцеха Бартоша, який першим кинувся на гармату, підвищив до хорунжого й дав прізвище Ґловацький.
Універсал вийшов через місяць після Рацлавиць і читається відповідно. Він скасовував особисте підданство, забороняв зганяти селянина з землі, зменшував панщину на третину-половину і вводив дозорцю, першого в польській історії державного урядника, що приймав скарги селян на панів. Але поруч стоять пункти, які видають задум: селянин, покликаний на посполите рушення, звільняється від панщини на весь час служби, а місцева влада має пильнувати, щоб господарство мобілізованого не занепало. Це умови вербування, викладені мовою милосердя. Настрій добре передає 13-й артикул, де духовенству доручено пояснювати селянам, що, працюючи коло своєї і дворської ріллі, селянин чинить Вітчизні «таку саму милу жертву, як і той, хто заслоняє її зброєю».
Тобто маніфест холопський лише за адресатом. Написав його за холопів пан, щоб вони пішли з косами воювати. Свободу особи дали, землі не дали. Шляхта саботувала виконання, а восени повстання розбили: 10 жовтня під Мацейовицями Костюшка взяли в полон, 4 листопада Суворов штурмом узяв Прагу під Варшавою. Універсал скасували разом із державою, яка його видала.
Панщину в Галичині відмінили аж через п'ятдесят чотири роки, і зробив це вже Відень. Габсбурги почали тиснути на неї навіть раніше за Костюшка: Марія Терезія обмежила розмір відробітку, Йосиф II патентами 1780-х скасував особисту залежність селянина і спробував замінити панщину чиншем. Йосиф помер 1790-го, шляхта відіграла більшість реформ назад, і селянин лишився з панщиною, тільки вже під імперським паном. Розв'язка настала 1848 року: у лютому революція в Парижі, у березні у Відні, влада хитається, а в самій Галичині ще свіжа пам'ять про 1846 рік, коли польські селяни під Тарновом різали шляхту замість того, щоб приєднатися до її повстання. Тому губернатор Франц Стадіон 22 квітня оголошує скасування панщини, випереджаючи рейхстаг на кілька місяців. Розрахунок був простий: краще самому дати селянинові волю, ніж дати польському рухові підняти його проти Відня. І він спрацював. Волю галицькому селянинові приніс цісар, і українське село це запам'ятало надовго.
Ось тут варто повернутися до серіалу, бо в третьому сезоні є Богдан, божевільний колишній польський вояк, який утратив пам'ять і чию жінку забрав інший поляк. За цим геґом стоїть біографія, і вона пояснює, чому півтора століття потому шляхтич сидітиме й вигадуватиме, як відкупитися від власного селянина.
Богдан Хмельницький до сорока з лишком років був цілком лояльним підданим корони. Вчився в єзуїтському колегіумі, служив у коронному війську, під Цецорою 1620 року втратив батька і сам потрапив у османський полон на два роки. Потім чигиринський сотник, ходив у складі козацької делегації до короля Владислава. Людина системи.
А 1647 року чигиринський підстароста Даніель Чаплінський наскочив на його хутір Суботів, відібрав маєток, до смерті забив канчуками сина Остапа і забрав Мотрону, з якою Хмельницький мав одружитися. Треба розуміти, чим це було для шляхтича того часу: земля, спадкоємець і рід і були людиною, тож він утратив саме себе. Хмельницький пішов правильним шляхом, судовим: подав позов, програв, подав знову, програв знову, поїхав до Варшави. Король, за переказом, відповів щось на кшталт «маєш шаблю при боці». Тобто держава сказала своєму офіцерові просто в очі, що закону для нього немає і хай дає раду сам. Він і дав: утік на Січ, а через рік підняв найбільше повстання в історії Речі Посполитої.
Дія «1670» відбувається через тринадцять років після смерті Богдана, але живе його наслідками. Андрусівське перемир'я 1667-го щойно віддало Москві Лівобережжя й Київ, на троні син Яреми Вишневецького, на Правобережжі Руїна. А далі буде 1768 рік, Коліївщина, Умань. І аж тоді, 1794-го, шляхтич запропонує селянинові два вільні дні на тиждень, бо вже надивився, що буває інакше.
Тут варто зупинитися на даті. Травень 1794-го — це не переддень великих революцій, а їхній розпал. У Парижі при владі якобінці, найрадикальніше крило Французької революції, назване за монастирем Святого Якова, де збирався їхній клуб. Робесп'єр і революційний трибунал уже стратили короля й тисячі політичних противників, і саме це називають терором; за три місяці, у липні, скинуть і гільйотинують самого Робесп'єра. Для європейської шляхти слово «якобінець» тоді означало найгірше з можливого: людину, готову різати панів заради рівності. Костюшкові це закидали цілком серйозно, тим паче що за два дні після Поланця у Варшаві публічно повісили провідників Тарговицької конфедерації. Гасла про права людини вже літали над Європою. Просто в Речі Посполитій вони втілилися в документ, який дає селянинові свободу особи, залишає йому панщину і не згадує про землю.
Остаточно ця іронія замикається 1848 року. У лютому в Лондоні виходить «Маніфест комуністичної партії» з відомим першим реченням про привида, що блукає Європою. У квітні, з причин зовсім не марксистських, губернатор Стадіон у Львові скасовує панщину, щоб той привид не заблукав до Галичини. Між двома текстами два місяці й півконтиненту, і обидва про те саме: хто володіє працею іншої людини.
Але селянські бунти були для тієї Європи звичайним фоном, а не провісниками нового ладу: німецька селянська війна 1525-го, розінщина й пугачовщина, наші гайдамаки. Майже всі вони реставраційні — вимагають повернути давні вольності, старий розмір повинностей, права, які були за дідів. Німецькі селяни посилалися на «старе право» і Євангеліє, гайдамаки боронили православ'я і козацький звичай, Хмельницький домагався розширення реєстру, тобто прав свого стану.
Соціалізм натомість виріс із міста й фабрики і проєктував лад, якого ніколи не було; сам Маркс вважав селянство силою консервативною і приреченою розчинитися. Спорідненість з'явилася заднім числом, коли соціалісти взялися шукати собі предків і вписали Мюнцера, Пугачова, а в радянській версії й Хмельницького з Залізняком до канону класової боротьби.
У сухому підсумку весь ланцюг виглядає просто. Селянин бунтував, коли в нього забирали останнє. Пан ішов на поступки, коли йому потрібні були руки або багнети. І щоразу, коли ці два розрахунки збігалися, з'являвся документ на кшталт Поланецького універсалу: свобода, розписана на артикули, з ціною, вказаною в тих самих артикулах.
Далі — повний переклад.
Поланецький універсал
Універсал, що впорядковує ґрунтові повинності селян і забезпечує для них дієву урядову опіку, безпеку власності та справедливість у порядкових комісіях
Табір під Поланцем, 7 травня 1794 р.
Тадеуш Костюшко, найвищий начальник Національної збройної сили — до Порядкових комісій усіх земель і повітів
Ніколи зброя ворогів не була б для поляків страшною, якби вони самі, згідні між собою, знали свою силу і вміли всієї тієї сили вжити; ніколи, кажу, не можна було б подолати поляків зброєю, якби підступний ворог перекрутництвом, зрадою й підступами не нищив у них волі й способу відсічі. Увесь перебіг московської тиранії в Польщі є доказом того, до якої міри це насильство кидало нашою долею, вживаючи по черзі підкупу, оманливих обіцянок, підлещування забобонам, потурання пристрастям, підбурювання одних проти одних, очорнювання перед чужинцями — словом, усього, що може вигадати пекельна злоба, поєднана з найпідступнішою хитрістю. У стількох випадках, коли поляки бралися до зброї проти неї, чи може цей рід розбійників нарахувати бодай одну справжню перемогу над ними? А проте кінець польської сміливості завжди був такий, що переможений ворог повертав на карки переможців ярмо, на мить полегшене.
Звідки ж походив такий поворот польських справ? Чому цей народ стогнав, не маючи способу визволитися? Ось звідки: хитрість московських інтриг, сильніша за зброю, завжди губила поляків самими ж поляками. Ділили до того ж нещасних поляків погляди на устрій і думки щодо засад, на яких мали ґрунтуватися свобода й організація народу; а до невинної різниці думок злочинний дух самолюбства й особистих розрахунків домішував опір, зволікання та схильність в'язатися з чужинцями, а отже — і підле їм улягання.
Прийшов час, наближений сповненою мірою нещасть і страждань; час остаточної долі Польщі, доба, в якій одна мета, один безсумнівний і незаперечний намір мають з'єднати серця й уми і не залишити відокремленими від загального союзу жодних поляків, окрім визнаних зрадників або боязких громадян, непевних у власному способі мислення. Теперішнє повстання народу хоче повернути Польщі свободу, цілість і незалежність, а вільнішому часові й волі народу залишає вирішувати, під яким урядом він захоче бути. Отже, причину розмаїття думок відкладено, а мета свята й очевидна владно діє на серця й збирає докупи навіть тих, кого досі могли різнити всілякі причини.
Тож цей час, а радше цю мить, належить схопити з найбільшою ревністю. Ворог виявить усю свою міць, аби перешкодити скористатися цією порою; вживе зброї — але її можна вважати найменш небезпечним знаряддям його насильства. Проти купи вже зляканих невільників поставмо потужну масу вільних мешканців, які, воюючи за власне щастя, не можуть схибити перемоги; а те, чим нас досі перемагали — це знаряддя гадів, що кусають нишком, цей мерзенний промисел макіавеллізму — подолає наша пильність, ревність чесних громадян і грізний меч справедливості, який сягне всюди, де виявиться зрада або шкідливе народові перекрутництво. Отже, доля Польщі залежить від того, щоб ми зламали подвійну силу наших ворогів, тобто: силу зброї і силу інтриги.
Тому мушу подати до народного відома, що москалі шукають способів підбурити сільський люд проти нас, виставляючи йому свавілля панів, давню їхню нужду і, врешті, щасливіше майбутнє за московською допомогою. Кажучи це, вони заохочують і допускають сільський люд до спільного грабунку дворів. Простота, часто зведена нуждою, може впадати — і справді впадає — в ці тенета; є вже й досвід того, що зведених або взятих силою вбирають у свої мундири. З жалем мушу визнати, що часто суворе поводження з людом дає москалям привід до загального наклепу на цілий народ. Одержую безнастанні скарги від жовнірів-рекрутів, що їхні жінки й діти не тільки не мають жодного полегшення, але ще й немовби за те, що їхні чоловіки й батьки служать Речі Посполитій, зазнають найбільших утяжень. Такі вчинки в багатьох місцях стаються, певно, без відома і проти волі дідичів, але в інших мусять бути наслідком злої волі або чужого намовляння, аби цілком остудити в люді запал до оборони Вітчизни.
Але людяність, справедливість і добро Вітчизни вказують нам легкі й певні засоби, якими можемо запобігти підступам домашньої злоби чи закордонної інтриги. Скажімо ж, що люд віднині перебуває під опікою крайового уряду; що пригноблена людина має готовий притулок у Порядковій комісії свого воєводства; що гнобитель, переслідувач оборонців краю, буде караний як ворог і зрадник Вітчизни. Цей спосіб, згідний зі справедливістю великодушного народу, милий чулим душам, а особистому інтересові коштуючий лише легкої жертви, прив'яже люд до спільної справи й убереже його від ворожих тенет.
Тому доручаю Порядковим комісіям воєводств і земель у цілому краї видати до всіх дідичів, посесорів і управителів, які їх заступають, таке розпорядження:
1-ше. Оголосити людові, що згідно з правом він перебуває під опікою Крайового уряду.
2-ге. Що особа кожного селянина є вільна; що йому вільно переселитися, куди схоче, аби тільки оголосив Порядковій комісії свого воєводства, куди переселяється, і аби сплатив належні борги та крайові податки.
3-тє. Що люд має полегшення в панщинних роботах, а саме: хто робить 5 або 6 днів на тиждень, тому мають бути опущені два дні на тиждень. Хто робив 3 або 4 дні на тиждень — тому має бути опущений один день; хто робив два — тому має бути опущений один день. Хто робив один день на тиждень — той тепер має робити один день за два тижні. До того ж: хто відбував панщину вдвох, тому мають бути опущені дні вдвох; хто відбував одинцем — тому дні опускаються одинцем. Таке опущення триватиме на час інсурекції, доки законодавча влада не встановить у цій справі сталого порядку.
4-те. Місцева зверхність дбатиме, щоб господарство тих, хто перебуває у війську Речі Посполитої, не занепало, і щоб земля, яка є джерелом наших багатств, не лежала облогом; до чого мають однаково прикладатися як двори, так і громади.
5-те. Від тих, кого покличуть на посполите рушення, доки вони перебуватимуть при зброї, панщина за цей час не стягуватиметься, а розпочнеться аж від їхнього повернення додому.
6-те. Власність посідуваного ґрунту з прив'язаними до нього обов'язками — згідно з вищевираженим полегшенням — не може бути відібрана дідичем у жодного селянина, хіба що він перед тим розправиться про це перед місцевим дозорцею і доведе, що селянин своїх обов'язків не виконує.
7-ме. Якщо котрийсь підстароста, економ або комісар порушить це розпорядження і чинитиме людові якісь утиски, такого належить узяти, поставити перед Комісією і віддати до кримінального суду.
8-ме. Якби ж дідичі — чого не сподіваюся — наказували або чинили подібні утиски, вони будуть притягнені до відповіді як противники мети повстання.
9-те. Взаємно ж сільський люд, зазнаючи справедливості й доброти Уряду, повинен ревно відбувати решту панщинних днів, бути послушним своїй зверхності, пильнувати господарства, добре обробляти й засівати ріллю. А що це полегшення вчинено для селян зі спонук рятунку Вітчизни, і власники з любові до Вітчизни охоче його приймають, то селяни не мають відмовлятися від наймів, потрібних дворам, за пристойну плату.
10-те. Для легшого догляду за порядком і забезпечення дії цих приписів Порядкові комісії, як сказано в їхній організації, поділять свої воєводства, землі або повіти на дозори так, щоб кожен дозор охоплював тисячу, найбільше тисячу двісті господарів-мешканців. Нададуть тим дозорам назви від головного села чи містечка і замкнуть їх у такому окрузі, щоб було можливим сполучення.
11-те. У кожному дозорі призначать дозорцю — людину здатну й чесну, яка, крім обов'язків, покладених на неї в організації Порядкових комісій, прийматиме скарги від люду на утиски, а від двору — на випадки непослуху чи непокірності люду. Її повинністю буде розсуджувати спори, а якби сторони були невдоволені — відсилати їх до Порядкової комісії.
12-те. Добродійство Уряду в полегшенні тягарів людові має ще більше заохотити його до праці, до рільництва, до оборони Вітчизни. Якби ж якісь гультяї, зловживаючи добротою і справедливістю Уряду, відводили люд від праці, бунтували проти дідичів, відмовляли від оборони Вітчизни — Порядкові комісії у своїх воєводствах і повітах пильно за цим стежитимуть і негайно накажуть таких гультяїв ловити та віддавати до кримінального суду. Так само Порядкові комісії мають пильнувати волоцюг, які б у цей час покидали домівки й тинялися по краю. Усіх таких людей треба хапати й віддавати до відділу безпеки, що є при кожній Комісії, а після проведеного допиту, коли виявляться приблудами й гультяями, вживати їх до публічних робіт.
13-тє. Духовні, найближчі вчителі люду, повинні викладати йому, які він має обов'язки щодо Вітчизни, яка виявляється щодо нього справжньою матір'ю. Ці духовні мають просвіщати люд: що, працюючи пильно коло своєї і дворської ріллі, він чинить Вітчизні таку саму милу жертву, як і той, хто заслоняє її зброєю від здирств і грабунку ворожого жовнірства; що, виконуючи повинність щодо дворів — надто ж так полегшену цим розпорядженням — він не чинить нічого іншого, як тільки сплачує належний борг дідичам, від яких тримає ґрунти.
14-те. Духовні обох обрядів оголошуватимуть це розпорядження з амвонів по костелах і церквах постійно протягом чотирьох неділь. Крім того, Порядкові комісії призначать зі свого гурту або з громадян, ревних про добро Вітчизни, осіб, які об'їжджатимуть громади по селах і парафіях і голосно читатимуть їм це розпорядження, заохочуючи, щоб вони, вдячні за таке велике добродійство, відплатилися Речі Посполитій щирою охотою в її обороні.
Дано в таборі під Поланцем, дня 7 травня 1794 р.
Тадеуш Костюшко
Примітки перекладача
дідич — спадковий власник села; посесор — той, хто тримає маєток в оренді чи заставі.
дозор / дозорця — округ на 1000–1200 господарств і державний урядник у ньому; уперше в польському праві чиновник, що представляв селянські справи.
Порядкова комісія (Komisja Porządkowa Cywilno-Wojskowa) — місцевий орган адміністрації воєводства чи землі.
посполите рушення — загальне ополчення.
інсурекція — повстання (тут: Костюшкове повстання 1794 р.).
підстароста, економ, комісар — управлінці маєтку, які безпосередньо наглядали за селянами.
«робив удвох / одинцем» — селянин виставляв на панщину двох робітників або одного; полегшення нараховувалося пропорційно.
Джерело оригіналу: historia.org.pl
