Французька революція, що тривала з 1789 по 1799 рік, стала доленосною подією, яка змінила політичний і соціальний ландшафт Європи. Вона породила нові поняття, такі як праві та ліві, Декларацію прав людини і громадянина та терор якобінської диктатури. Революція досі викликає дискусії серед істориків та науковців, які мають різні погляди на її причини та наслідки. Одні вбачають у ній славну боротьбу за свободу і рівність, інші засуджують її як кривавий і хаотичний переворот. Якими ж були чинники, що розпалили цю історичну пожежу?
До середини XVIII століття Франція була на межі того, щоб обігнати свого суперника, Велику Британію, але поразка у Семирічній війні перекреслила ці надії. Французи були змушені поступитися багатьма своїми колоніями в Північній Америці, Африці та Індії британцям, які стали домінуючою світовою державою. Однак Франція так просто не здалася і зуміла відновити свою економічну міць до 1780-х років завдяки участі в прибутковій атлантичній торгівлі. Вона використовувала "трикутник работоргівлі", відправляючи невільників-африканців для роботи на плантаціях у Вест-Індії та імпортуючи звідти такі цінні товари, як цукрова тростина, кава та бавовна. Ці товари потім поширювалися в інших частинах світу, що зробило Францію могутньою торговельною державою. За обсягом торгівлі та багатством Франція поступалася лише Великій Британії і становила серйозну загрозу її пануванню.
Ключовим сектором економіки було сільське господарство. Хоча довгий час воно повільно розвивалося, але прогрес все-таки давався взнаки. Просвітницькі сільськогосподарські товариства, які підтримувала влада, займалися поширенням інтенсивного господарювання. Першими хто застосовував нові методики та засоби були великі дворянські та поміщицькі господарства. Ці господарства працювати не просто на споживання плоді своєї праці, але на збут. Там генерувався капітал, котрий міг бути інвестований у підвищення інтенсивності сільського господарства.
Значних успіхів досягла промисловість, знатні родини вкладали у них свої заощадження, у 1780-роках близько половини металургії належало дворянам, а трохи менше 10% - Католицькій церкві.
Завдяки технологічному прогресу населення Франції збільшилося. Її навіть називали "європейським Китаєм". Однак це явище мало і свої підводні камені.
У земельному питанні Франція займала одне з провідних місць у цьому питанні. Спостерігачі перед Революцією дивувалися тамтешньою ситуацією та відмічали, що половина всієї землі належить селянам. Іншою стороною цього було те, що відбувалося занадто велике роздроблення земельної власності, оскільки земля ділилися, за традицією, порівну між нащадками. У світлі цього факту стає зрозуміло чому багато селян бідувало.
Внаслідок зростання населення збільшилося кількість бідноти та жебраків. Ці люди могли отримати допомогу завдяки церквам, монастирям чи масонським ложам. Проте занадто релігійна та приватна допомога не могла задовільнити усіх бідарів. До того ж, утворювалися професійні верстви жебраків, котрі зловживало своїм положенням. Таких категорію людей ми знаємо і сьогодні. Внаслідок, благодійники теж втрачали мотивацію.
Окрім того, злиденні верстви населення не гребували крадіжками та іншою злочинною діяльністю. Іншим наслідком бідності було те, що дівчата та жінки займалися проституцією.
У цих важких умовах важливу функцію для виживання відігравали родини та сільські общини, де можна було отримати допомогу в скрутну годину та самому допомогти. В цих сільських общинах природнім лідером, носієм освіти, авторитетом та наставником був парафіяльний священик. Між кюре та заможними селянами у яких було вдосталь землі та багатства нерідко існувало напруження, оскільки останні часто не прагнули поділяти солідарність.
Іншою проблемою Старого Порядку було те, що кожному окрузі була своя система мір та ваги. Це створювало простір для маніпуляцій та ускладнювало внутрішню торгівлю у державі. До того ж це сторювало вдосталь роботи в контрабандистів.
Положення аристократії при Старому режимі домінантним, але не далеко не таким однозначним як може здатися на перший погляд.
Аристократія займала першість на громадянських заходах, вони носили мечі та демонстрували спеціальні герби. Вони мали право на розгляд справ у спеціальних судах та почесну смерть – обезголовлення мечем. Вони уникнули ненависного податку на сіль і звільнялися від основного податку – тальї.
Не всі дворяни були багатими, але рано чи пізно усі багаті ставали дворянами. Багатство відкривало більшість дверей, знать у містах одружувалася на багатих дітях буржуа. На державу це мало поганий вплив, адже дворяни звільнялися від податків, і бюджет втрачав надходження. Алексіс де Токвіль у своєму дослідження “Давній Порядок та Революція” зазначив, що люди ставали схожими один на одного, тобто між станами стиралася різниця, яка проявлялася хіба що у манерах. І це підсилювалося обуренням тим, що в якоїсь групи існували привілеї.
Водночас у провінціях часто була інша шляхта, яка мала обмежені ресурси, але ці люди були дуже гордими і повною мірою використовували панські маєтності та стягували податки з селян. На вищу шляхту і придворних було менше причин скаржитися, ніж на цю сільську шляхту, яка була бідною і не дуже освіченою. Ця категорія людей також мала значні упередження проти торгівлі та підприємництва. Їхнім ідеалом було "благородне неробство", навіть якщо такий спосіб життя сприяв бідності. Маючи обмаль грошей, вони не могли собі дозволити суддівські посади, а щоб стати суддями, потрібно було здобути дорогу освіту. Та й займати державні посади вони не прагнули, бо вважали це нижче своєї гідності.
Феодалізм у Франції відмирав. Ставлення до шляхти у селян було часто більш негативним, адже раніше вони стежили за порядком, займалися судочинством та допомагали уразливим членам суспільства вижити, проте в міру централізації цим почався вже займатися уряд. Селяни навіть з набуттям земельної власності все ще через пережитки феодалізму мусили відпрацьовувати на аристократа, або платити йому ренту.
Проте знать була фактично усунена від прийняття рішень у державі як це було наприклад у Англії, де знать платила податки, але була широко залучена до управління країною. Цікаво, що у Великі Британії від податків звільнялися нижчі верстви населення, таким чином це допомагало послабити соціальну напругу у державі.
Політичних свобод не було у країні, тому що відбувалася централізація влади. Це лягало в загальноєвропейський контекст. Провінціями управляли інтенданти, яких назначав центральний уряд.
Рішення приймалися у Версалі, королівському дворі монархом Людовіком XVI. Політика монарха полягала у тому, щоб змусити їх конкурувати між собою, аби укріпити свою владу, проте наслідки цього були неоднозначні. Уряд нерідко був неефективним, оскільки міністри більше боролися за прихильність монарха, аби зберегти своє положення. Міністри займалися постійними чварами і між ними виникала постійна напруга, що давалося взнаки знижуючи ефективність. Однією з стратегій монархів було тримати баланс сил між різними угрупуваннями, аби посилитися свій вплив та значимість. Проте негативною стороною було те, що реформи теж гальмувалися, оскільки вони порушували стан рівноваги. Іншим недоліком правління з Версалю було те, що король рідко бував у провінціях і знав про стан справ там із третіх рук. У складних ситуаціях Людовік XVI намагався йти на поступки, компроміс та знаючи історію революцій всілякого намагався запобігти проливанню крові та не потрібним жертвам.
Надзвичайно ексклюзивною інституцією при Старому Режимі була система купівлі державних посад відома як “Vénalité des offices”. Продавалися і вищі посади та що були пов’язані із судовою системою. Це був способів наповнення державної скарбниці. Велика кількість дітей посадових осіб йшли стопами батьків і фактично батьки передавали у спадок такі “хлібні місця”. Мрією багатьох буржуа було перестати займатися підприємництвом, що було пов’язано з ризиком та перейти на стабільніший, спосіб заробітку. Варто відмітити, що однією з найважливіших верств населення, що були елітою революції у Франції були саме юристи. У Генеральних Штатах їх згодом буде непропорційно багато.
У війську командні посади теж могли займати тільки люди знатного походження. Згідно Сегюрського ордонансу від 1781 року офіцерами могли тільки ставати люди, які є у четвертому поколінні аристократами. Цей закон справедливо викликав широке невдоволення серед третього стану, оскільки був дискримінаційним і не давав рухатися по кар’єрним сходам незнатним, але талановитим солдатам.
Великою проблемою була фінансові труднощі королівства. Внаслідок військово-технологічної революції та формування професійних армії ця сфера потребувала значних коштів, тому уряд влізав у борги. Податкове навантаження було регресивним, а також нерівномірним по регіонам. Відомо, що північні та центральні регіони платили більше, ніж периферія. Деякі міста були звільнені від основного податку раніше, оскільки внаслідок заворушень у XVI–XVII ст. королі намагалися заручитися підтримкою тих чи інших міст. Спроби реформування податкової системи наштовхувалися на супротив еліт.
Значною подією, що призвела до революції у Франції було те, що уряд Людовика XVI був втягнений у війну за Американську незалежність. Проте перемога коштувала досить багато. Неккером (міністром, що керував фінансами) була здійснена неоднозначне рішення, зважаючи на суспільну думку, він не підвищував податки, а пішов шляхом збільшення державного боргу. Проте швейцарець Неккер брав гроші у голландських та швейцарських банкірів, а не у французьких. Секрет полягав у тому, що коли Французька Корона не могла віддати своїм банкірам борги, то вона відкривала на них справи, шукаючи чорну бухгалтерію та шукаючи у них зловживання, відтак конфіскуючи частину майна та полегшуючи державні скарбниці життя. А з іноземцями такі хитрощі не проходили. У Франції також був відсутній національний банк, який би дозволив брати кредити під низькі відсотки. При Старому режимі були спроби його створити, але вони зазнали невдачі, залишили про себе погану пам’ять, тому уряд із формуванням цієї інституції.
У економіці королівської Франції існували певні цикли пов’язані з цінами на зерно. Вони то збільшувалися, відтак землевласники отримували прибутки, проте це збільшувало вартість харчування для незаможних. Падіння цін у свою чергу завдавало збитків землевласникам та стримувало економіку. Коли цикл зростання цін на зерно закінчилося у 1776 році, то це вплинуло на ціну вина, який був важливою статтею експорту. Це у свою чергу призвело до падіння доходів роботодавцям, відтак до зниження попиту на працю та безробіття у сільській місцевості. Тому уряд Франції вирішив укласти угоду з Великою Британією, за якою вино безмитно завозилося у Англію, а у Франція відкривалася для промислової продукції від Великої Британії.
У 1787 році уряд Франції дозволив безперешкодно вивозити зерно за кордон. Проте влітку наступного року видався неврожайним, внаслідок цього збільшилося ціна на харч.
Через неврожай овець масово забивали, через це у французької текстильної промисловості не вистачало ресурсів. Окрім того, ринок заполонила дешева та якісна продукція з Англії, тому багато підприємств стали, збільшилося безробіття. В цілому, економічна система взаємопов’язана і збій в одній сфері відгукується в здавалося неочікуваних місцях.
І наостанок про релігію. Католицька Церква була опорою старого порядку, але протягом 18 століття вона втрачала свій авторитет у народі. Злий жарт зіграв абсолютизм, оскільки замість релігії як організуючої сили у суспільному прийшли державні інтереси. Підривало авторитет католицтва інтелектуальний рух Просвітництва, представники якого часто відрізнялися войовничим антиклерикалізмом, матеріалізмом та детермінізмом. Це була боротьба за розум людей, тому конструктивної дискусії бути не могло. Серед недоліків Просвітництва було абстракте, ідеалістичне та відірване від життя мислення. Тому самі просвітники нерідко мали ті ж вади, у яких вони звинувачували теологів та схоластів того часу. Цей ідеалізм виник на тлі концентрації влади, коли місцеве самоуправління зводилося нанівець, що штовхало Просвітництво до радикалізації.
Ще одним викликом був контроль освіти Церквою. Католицтво також мало повноваження щодо цензури. Проте цензура не було занадто сильною та жорсткою, вона більше розлючувала літераторів, ніж реально могла завадити їм.
Завершуючи, підсумуємо причини, які призвели до французької революції. У Франції відбувалася централізація держави. Режим парадоксальним чином можна класифікувати як "слабкий абсолютизм". Людовік XVI був складною фігурою, з одного боку він був проти насильства, а з іншого - був занадто нерішучим. Він правив країною у Версалі, тому був далекий від проблем народу. Державний апарат був малоефективний, посади купувалися та фактично передавалися у спадок. Ці люди, часто юристи, згодом стали елітою революції.
Авторитет Церкви та монархії слабнув, старі авторитети захиталися, серед літерататорів стали ширитися утопічні ідеї. Старий режим потребував значних коштів для ведення війн. Уряд заліз у борги, які потрібно було віддавати іноземним банкірам. А для цього треба було запровадити нові податки, подолавши супротив знаті.
Внаслідок падіння цін на зерно, уряд дозволив безперешкодно продавати за його за кордон, але сталися неврожаї, ціни зросли і це загрожували хлібними бунтами.
Так почалася революція, яка потрясла світ і змінила історію.
