Автори: The Economist
Оригінальний допис був опублікований 18 лютого 2024 року
Вона повинна буде замінити військову допомогу, ядерну парасольку і лідерство
Смерть Алєксєя Навального, провідного опозиційного лідера росії, в сибірському ГУЛАГу 16 лютого сама по собі стала б шоком для Європи. Але для лідерів, які зібралися на Мюнхенській конференції з безпеки, щорічному зібранні високопосадовців у сфері оборони і безпеки, смерть пана Навального була лише однією з кількох зловісних подій на континенті. 17 лютого українська армія, якій не вистачало американських боєприпасів через нездатність Конгресу прийняти додатковий законопроєкт про допомогу, була змушена відступити зі східного міста Авдіївка. Це принесло Владіміру Путіну його першу військову перемогу майже за рік.
Глухий кут у Конгресі відображає згубний вплив Дональда Трампа, чия запекла опозиція до допомоги Україні змусила республіканців підкоритися. Але привид повернення пана Трампа до влади на президентських виборах у листопаді накинув на Мюнхен ще більш похмуру пелену. Тижнем раніше пан Трамп похвалився, що сказав одному з союзників, що не стане на їхній захист, якщо вони не досягнуть цільових показників видатків НАТО: «Ви порушники? Ні, я не захищатиму вас. Насправді, я б заохочував їх робити все, що вони, в біса, захочуть».
Переозброєння росії, погіршення становища України і можливе повернення пана Трампа до Білого дому привели Європу до найнебезпечнішого моменту за останні десятиліття. Європейські держави і армії задаються питанням, чи зможуть вони подолати цю кризу без свого союзника протягом майже 80 років. Питання не лише в тому, чи покине Америка Україну, але й в тому, чи може вона покинути Європу. Для того, щоб Європа заповнила пустоту, що утвориться внаслідок відсутності Америки, їй доведеться зробити набагато більше, ніж просто збільшити витрати на оборону. Їй доведеться переглянути природу військової сили, роль ядерного стримування в європейській безпеці і далекосяжні політичні наслідки військової організації і структури.
У Мюнхені панував скоріше страх і рішучість, ніж паніка. Американські та європейські посадовці зберігають надію на те, що американська допомога все ж таки надійде в Україну. 17 лютого президент Чехії Петр Павел заявив, що його країна «знайшла» 800 000 снарядів, які можуть бути відправлені в Україну протягом декількох тижнів. В інтерв'ю The Economist Борис Пісторіус, міністр оборони Німеччини, наполягав на тому, що європейське виробництво озброєнь зростає «якнайшвидше», і сказав, що він «дуже оптимістичний» щодо того, що Європа може заповнити прогалини в американському озброєнні. Інші применшували небезпеку пана Трампа. «Ми повинні припинити стогнати, скиглити і нити про Трампа», - заявив 17 лютого Марк Рютте, прем'єр-міністр Нідерландів. «Це справа американців... Ми повинні працювати з будь-ким на танцполі».
Не всі налаштовані так оптимістично. Якби американська допомога повністю зникла, Україна, ймовірно, програла б, сказав один американський чиновник в інтерв'ю виданню The Economist. Пан Пісторіус має рацію в тому, що європейське виробництво озброєнь швидко зростає; наприкінці цього року континент зможе виробляти снаряди зі швидкістю 1-2 млн. на рік, потенційно випередивши Америку. Але це може бути занадто пізно для України, яка сама потребує близько 1,5 млн снарядів на рік, згідно з даними Rheinmetall, європейського виробника озброєнь. А відчуття невідкладності у воєнний час все ще відсутнє. Європейські виробники експортують 40% своєї продукції до країн, що не є членами ЄС, окрім України; коли Європейська комісія запропонувала законодавчо закріпити пріоритет України, країни-члени відмовилися. Збройові компанії континенту скаржаться, що їхні портфелі замовлень залишаються надто мізерними, щоб гарантувати великі інвестиції у виробничі лінії.
Поразка України завдала б психологічного удару по Заходу і водночас підбадьорила б пана Путіна. Це не означає, що він зможе скористатися цим негайно. «Безпосередньої загрози для НАТО немає», - говорить адмірал Роб Бауер, голова Міжнародного військового комітету НАТО. За його словами, члени Альянсу розходяться в думках щодо того, скільки часу знадобиться росії для відновлення своїх збройних сил до довоєнного рівня, і ці терміни залежатимуть від західних санкцій. Від трьох до семи років - це діапазон, про який «багато хто говорить». Але напрямок руху зрозумілий. «Ми можемо очікувати, що протягом наступного десятиліття НАТО зіткнеться з масовою армією радянського зразка», - попереджає щорічний звіт розвідки Естонії, опублікований 13 лютого. Загроза полягає не лише в російському вторгненні, але й в атаках і провокаціях, які можуть перевірити межі Статті 5, положення НАТО про взаємну оборону. «Не можна виключати, що протягом трьох-п'яти років росія випробує статтю 5 і солідарність НАТО», - попередив міністр оборони Данії, посилаючись на «нову інформацію». Деякі представники європейської розвідки вважають, що навіть це вже перебільшення. Але найбільше Європа боїться протистояти таким сценаріям наодинці.
Європа думала про такий момент роками. У 2019 році Еммануель Макрон, президент Франції, сказав [у матеріалі, опублікованому в] цій газеті, що союзники повинні «переоцінити реальність того, чим є НАТО, у світлі зобов'язань Сполучених Штатів». Перший президентський термін пана Трампа, під час якого він загравав з виходом з НАТО і публічно став на бік Путіна всупереч власним розвідувальним службам, послужив каталізатором. Ідея європейської «стратегічної автономії», яку колись просувала лише Франція, була підтримана іншими країнами. Витрати на оборону, які почали зростати після першого вторгнення росії в Україну в 2014 році, зараз різко збільшились. Того року лише три члени НАТО досягли цільового показника витрат на оборону в 2% ВВП, який був визначений як мінімальний на минулорічному саміті у Вільнюсі. Цього року щонайменше 18 країн, 62% європейських членів Альянсу, досягнуть цього показника. Загальні витрати Європи на оборону сягнуть близько 380 мільярдів доларів - приблизно стільки ж, як у росії, якщо скоригувати їх на паритет купівельної спроможності.
Паперовий тигр
Проте ці цифри лестять Європі. Її витрати на оборону дають непропорційно мало бойової потужності, а її збройні сили менші за суму їхніх складових. Континент ще багато років не зможе захистити себе від нападу відновлених російських сил, які можуть з'явитися вже наприкінці 2020-х років. На минулорічному саміті лідери НАТО схвалили свої перші комплексні плани національної оборони з часів Холодної війни. Представники Альянсу кажуть, що ці плани вимагатимуть збільшення існуючих (і недосягнутих) цілей Європи щодо військового потенціалу приблизно на третину. Це означатиме приблизно на 50% більше витрат на оборону, ніж сьогодні, що збільшить їх загальний обсяг до 3% ВВП. Сьогодні цього рівня досягли лише Америка, Польща і Греція, остання з яких лестить роздутими військовими пенсіями.
Більше грошей не дорівнює достатньо грошей. Майже всі європейські армії, як і американська, силуються виконати свої завдання з набору особового складу. Більше того, зростання витрат після 2014 року призвело до тривожно малого зростання боєздатності. Нещодавня доповідь Міжнародного інституту стратегічних досліджень, аналітичного центру в Лондоні, показала, що кількість бойових батальйонів майже не збільшилася з 2015 року (Франція і Німеччина додали лише по одному) або навіть зменшилася (у Великій Британії на п'ять). На минулорічній конференції американський генерал нарікав на те, що більшість європейських країн можуть виставити лише одну повноцінну бригаду (з'єднання чисельністю в кілька тисяч військовослужбовців), якщо взагалі зможуть. Сміливе рішення Німеччини розгорнути повноцінну бригаду в Литві, наприклад, може призвести до значного розтягування її армії.
Навіть коли Європа може створити бойові сили, їм часто не вистачає того, що необхідно для ефективного і тривалого ведення бойових дій: можливостей командування і управління, таких як штабні офіцери, навчені керувати великими штабами; засобів розвідки, спостереження і рекогносцировки, таких як дрони і супутники; логістичних можливостей, в тому числі повітряного транспорту; і боєприпасів, яких може вистачити на тиждень або більше. «Те, що можуть робити європейські армії, вони можуть робити дуже добре, - каже Майкл Кофман, військовий експерт, - але вони, як правило, не можуть робити багато, вони не можуть робити це дуже довго і вони налаштовані на початковий період війни, яку б вели Сполучені Штати».
Польща є повчальним прикладом. Вона є взірцем європейського переозброєння. Цього року вона витратить 4% свого ВВП на оборону і більше половини цих грошей витратить на обладнання, що значно перевищує цільовий показник НАТО в 20%. Вона купує величезну кількість танків, гелікоптерів, гаубиць і РСЗВ HIMARS - на перший погляд, саме те, що потрібно Європі. Але за попереднього уряду, каже Конрад Музика, військовий аналітик, вона робила це без узгодженого планування і з повним ігноруванням того, як укомплектувати екіпажі і утримувати цю техніку, а чисельність особового складу скорочувалась. Польські пускові установки HIMARS можуть стріляти на відстань до 300 км, але власні розвідувальні платформи країни не можуть бачити цілі на такій відстані. У цьому вона покладається на Америку.
Одним з варіантів може бути об'єднання європейцями своїх ресурсів. Наприклад, протягом останніх 16 років група з 12 європейських країн спільно купила і експлуатує флот з трьох вантажних літаків великої дальності - по суті, це програма «таймшер» для логістики повітрям. У січні Німеччина, Нідерланди, Румунія і Іспанія домовилися про спільну закупівлю 1000 ракет, що використовуються в системі протиповітряної оборони «Петріот», використовуючи оптову закупівлю для зниження вартості. Такий же підхід може бути застосований і в інших сферах, таких як розвідувальні супутники. Складність полягає в розподілі здобичі.
Країни з великою оборонною промисловістю - Франція, Німеччина, Італія та Іспанія - часто не можуть дійти згоди щодо розподілу контрактів між національними виробниками озброєнь. Існує також компроміс між швидким затиканням дірок і розбудовою власної оборонної промисловості на континенті. Франція роздратована нещодавнім проектом під керівництвом Німеччини - Європейською ініціативою «Небесний щит», в рамках якої 21 європейська країна спільно купує системи протиповітряної оборони, частково через те, що вона передбачає купівлю американських та ізраїльських пускових установок поряд з німецькими. Коли Олаф Шольц, канцлер Німеччини, нещодавно закликав Європу прийняти «економіку війни», Бенджамін Хаддад, французький депутат від партії «Відродження» Еммануеля Макрона, заперечив йому: «Ми не досягнемо успіху, купуючи американське обладнання». Він стверджував, що європейські виробники озброєнь навряд чи наймали б робітників і будували б нові виробничі лінії, якби не отримували замовлень.
Ці подвійні виклики - розбудова військового потенціалу і відродження виробництва озброєнь - є величезними. Європейська оборонна промисловість менш фрагментована, ніж багато хто вважає, пише Ян Джоел Андерссон з Інституту досліджень безпеки ЄС у своїй нещодавній статті: континент виробляє менше типів винищувачів і літаків ДРЛС, ніж, наприклад, Америка. Але є й недоліки. Країни часто мають різні пріоритети в розробці. Франція хоче літаки з можливістю базування на авіаносцях і легку бронетехніку; Німеччина віддає перевагу перехоплювачам дальнього радіусу дії і важчим танкам. Загальноєвропейська співпраця в галузі танків постійно зазнає невдач, пише пан Андерссон, і поточні франко-німецькі зусилля перебувають під питанням.
Масштаб необхідних змін піднімає ширші економічні, соціальні та політичні питання. Військове відродження Німеччини буде недоступним без скорочення інших державних витрат або без відмови від «боргового гальма» країни, що вимагатиме конституційних змін. Пан Пісторіус переконаний, що німецьке суспільство підтримує збільшення видатків на оборону, але визнає, що «ми повинні переконати людей, що це може вплинути на інші видатки». Тьєррі Бретон, комісар ЄС з питань оборони, запропонував створити оборонний фонд у розмірі 100 мільярдів євро (108 мільярдів доларів) для стимулювання виробництва. Кая Каллас, прем'єр-міністр Естонії, за підтримки пана Макрона та інших лідерів, запропонувала, щоб ЄС фінансував такі оборонні витрати за рахунок спільних запозичень, як це було з фондом відновлення, створеним під час пандемії Covid-19, що залишається суперечливим серед найбільш ощадливих держав-членів.
Не менш серйозні дискусії викликає нестача робочої сили в Європі. У грудні пан Пісторіус заявив, що «в ретроспективі» Німеччина зробила помилку, скасувавши обов'язковий нацыональний призов в 2011 році. У січні генерал сер Патрік Сандерс, глава британської армії, заявив, що підготовка західних суспільств до війни буде «загальнонаціональною справою», і що Україна показала, що «регулярні армії починають війни, а виграють їх громадянські армії». Його зауваження викликали національний фурор щодо призову до армії, хоча він ніколи не вживав цього слова. Кілька західноєвропейських країн вивчають моделі «тотальної оборони» Швеції, Фінляндії та інших північноєвропейських країн, які наголошують на цивільній обороні і національній готовності.
Сума всіх страхів
Мабуть, найважче замінити Європу тим потенціалом, який, як усі сподіваються, ніколи не знадобиться. Америка зобов'язується використовувати свою ядерну зброю для захисту європейських союзників. Це стосується як її «стратегічних» ядерних сил, що знаходяться на підводних човнах, в шахтах і на бомбардувальниках, так і менших за розміром і меншої дальності «нестратегічних» вільнопадаючих бомб B61, що зберігаються на базах по всій Європі і можуть бути скинуті кількома європейськими військово-повітряними силами. Ця зброя слугувала остаточною гарантією проти російського вторгнення. Проте американський президент, який відмовився ризикувати американськими військами для захисту європейського союзника, навряд чи ризикне американськими містами у обміні ядерними ударами.
Під час першого перебування пана Трампа на посаді президента цей страх відродив стару дискусію про те, як Європа може компенсувати втрату американської парасольки. Британія і Франція володіють ядерною зброєю. Але вони мають лише 500 боєголовок, порівняно з 5 000 боєголовок у Америки і майже 6 000 боєголовок у Росії. Для прихильників «мінімального» стримування це не має особливого значення: вони вважають, що кілька сотень боєголовок, яких більш ніж достатньо, щоб стерти з лиця землі Москву та інші міста, утримають пана Путіна від будь-якої нерозважливої авантюри. Аналітики з більш макабричними поглядами вважають, що такий однобокий мегатоннаж і непропорційна шкода, якої зазнають Велика Британія і Франція, дають пану Путіну перевагу.
Це не просто проблема чисел. Британська ядерна зброя вже приписана до НАТО, чия «Група ядерного планування» (Nuclear Planning Group - NPG) формує політику щодо застосування ядерної зброї. Стримування є оперативно незалежним: Британія може запускати ядерну зброю, коли їй заманеться. Але вона залежить від Америки в питанні дизайну своєї майбутньої боєголовки і використовує спільний з нею пул ракет, що зберігається в штаті Джорджія. Якби Америка розірвала будь-яку співпрацю, британські ядерні сили «ймовірно, мали б тривалість життя, що вимірюється місяцями, а не роками», згідно з двопартійною оцінкою, опублікованою десять років тому. На противагу цьому, французьке стримування є повністю вітчизняним, але більш віддаленим від НАТО: єдиний серед членів Альянсу, Франція не бере участі в NPG, хоча вона вже давно заявляє, що її арсенал «своїм існуванням» робить внесок у безпеку Альянсу.
Адмірал Бауер каже, що в НАТО ядерні питання довгий час були на «задньому плані». Ситуація змінилася за останні два роки, коли дедалі ширше обговорюються питання ядерного планування і стримування. Але плани НАТО, безумовно, залежать від американських збройних сил; вони не можуть відповісти на питання, що станеться, якщо Америка піде. Зараз постає питання про те, як Британія і Франція можуть заповнити цю прогалину. 13 лютого Крістіан Лінднер, міністр фінансів Німеччини і голова пробізнесової Вільної демократичної партії, закликав у німецькій газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung до «переосмислення» європейських ядерних домовленостей. «За яких політичних і фінансових умов Париж і Лондон були б готові підтримувати або розширювати власні стратегічні можливості для колективної безпеки?» - запитав він. «І навпаки, який внесок ми готові зробити?».
Такі роздуми мають довгу історію. У 1960-х роках Америка і Європа міркували про «багатосторонні» ядерні сили під спільним контролем. Сьогодні ідея про те, що Британія чи Франція «поділять» рішення про застосування ядерної зброї, не має шансів на успіх, пише в нещодавній статті Бруно Тертре, французький експерт, який брав участь у дебатах протягом десятиліть. За його словами, Франція також навряд чи приєднається до NPG або передасть свої ядерні сили повітряного базування до НАТО. Але одним з варіантів може бути більш рішуче підтвердження обома країнами того, що їхні сили стримування будуть, або принаймні можуть, охоплювати союзників. У 2020 році пан Макрон заявив, що «життєво важливі інтереси» Франції - питання, щодо яких вона розглядає можливість застосування ядерної зброї - «тепер мають європейський вимір», і запропонував «стратегічний діалог» з членами Альянсу на цю тему - позицію, яку він повторив минулого року.
Питання полягає в тому, як зробити так, щоб це викликало довіру. У сфері стримування вирішальне питання полягає в тому, як змусити супротивників - і союзників - повірити в те, що зобов'язання є реальним, а не дешевим дипломатичним жестом, від якого відмовляться, коли ставки стануть апокаліптичними. Пан Тертре пропонує низку варіантів. На крайній випадок, Франція могла б просто пообіцяти провести консультації щодо використання ядерної зброї зі своїми партнерами, якщо дозволить час. Більш радикально, якщо американська парасолька повністю зникне, Франція могла б запросити європейських партнерів до участі в ядерних операціях, таких як надання літаків супроводу для бомбардувальників, приєднання до оперативної групи з можливим наступником авіаносця «Шарль де Голль», на якому можуть бути розміщені ядерні ракети, або навіть базування кількох ракет в Німеччині. За його словами, такі варіанти можуть в кінцевому підсумку вимагати «спільного механізму ядерного планування».
Спекуляції пана Лінднера були в основному відкинуті німецькими офіційними особами, які розмовляли з The Economist в Мюнхені. Але ядерне питання, що зачіпає найглибші питання суверенітету, ідентичності та національного виживання, вказує на вакуум, який залишиться, якщо Америка залишить Європу. «Європейська ядерна доктрина, європейське стримування з'явиться лише тоді, коли існуватимуть життєво важливі європейські інтереси, які європейці вважатимуть такими і які розумітимуть інші», - заявив Франсуа Міттеран, президент Франції, в 1994 році. «Ми далекі від цього». Сьогодні Європа стала ближчою [до цього], але, можливо, недостатньо близькою. Той самий сумнів, який спонукав Францію розвивати власні ядерні сили в 1950-х роках - чи пожертвував би американський президент Нью-Йорком заради Парижа - повторюється в Європі; чи ризикнув би пан Макрон Тулузою заради Таллінна?
Здавалося б, сухе питання військового командування і контролю виводить такі проблеми на перший план. НАТО - це політична і дипломатична організація. Це також величезна бюрократична структура, яка витрачає 3,3 мільярда євро щорічно і керує складною мережею штабів: Верховний штаб об'єднаних збройних сил НАТО в Європі (Supreme Headquarters Allied Powers Europe - SHAPE) в Бельгії, три великі об'єднані командування в Америці, Нідерландах і Італії, і низка менших штабів нижче. Це мізки, які керуватимуть будь-якою війною з росією. Якби пан Трамп раптово вийшов з НАТО, європейцям довелося б вирішувати, як виконувати цю роль.
Варіант «лише ЄС» не спрацює, вважає Деніел Фіотт з Королівського інституту Елькано, іспанського аналітичного центру. Частково це пов'язано з тим, що власний військовий штаб ЄС все ще невеликий, недосвідчений і не здатний контролювати війну високої інтенсивності. Частково тому, що це виключило б Британію, яка є найбільшим видатником коштів на оборону в Європі, а також інші країни, які не є членами НАТО, такі як Канада, Норвегія і Туреччина. Альтернативою для європейців могло б стати успадкування основних структур НАТО і збереження альянсу без Америки. Яка б інституція не була обрана, вона повинна бути заповнена кваліфікованими офіцерами. Представники SHAPE визнають, що велика частина серйозного планування припадає лише на кілька країн. Серед європейців, каже Олів'є Шмітт, професор Центру військових досліджень в Данії, лише «французи, британці і, можливо, німці в хороший день можуть надіслати офіцерів, здатних планувати операції на рівні дивізії і корпусу», саме тих, хто потрібен у разі серйозної російської атаки.
Питання командування, однак, за своєю суттю є політичним. Пан Фіотт сумнівається, що країни-члени ЄС зможуть домовитися про фігуру, еквівалентну Верховному головнокомандувачу об'єднаних збройних сил НАТО в Європі, найвищому генералу альянсу, яким, за традицією, завжди є американець. Це уособлює те, як американське домінування в Європі десятиліттями придушувало внутрішньоєвропейські суперечки, як це відображено в пісеньці часів Холодної війни про те, що мета НАТО - тримати «американців всередині, росіян ззовні і німців внизу». Софія Беш з Фонду Карнегі в'їдливо зауважує, що європейці все ще покладаються на Америку в найбільших питаннях європейської безпеки. «У мене склалося враження, - каже вона, - що американці часто думають про членство України в ЄС більш стратегічно, ніж багато європейців». Вона не має великої надії на те, що Європа принесе нові сміливі ідеї на цьогорічний саміт НАТО у Вашингтоні в липні, який відзначатиме 75-ту річницю альянсу.
Готуємось до найгіршого
Цілком можливо, що шок для європейської безпеки буде менш драматичним, ніж побоюються. Можливо, Америка ухвалить пакет допомоги. Можливо, Європа зішкребе достатньо грошей, щоб підтримати спроможність України. Можливо, навіть якщо пан Трамп переможе, він збереже Америку в НАТО, ставлячи собі в заслугу той факт, що більшість членів Альянсу - і всі ті, хто перебувають на східному фланзі, а отже, найбільше потребують захисту - більше не є «порушниками». Деякі європейські чиновники навіть припускають, що пан Трамп, який захоплюється ядерною зброєю, може піти на радикальні кроки, наприклад, задовольнити вимогу Польщі про включення її до домовленостей про спільне використання ядерної зброї. На даний момент все ще тривають інтенсивні дебати про те, якою мірою Європа повинна застрахуватися від американської відмови. Єнс Столтенберг, генеральний секретар НАТО, неодноразово попереджав, що ця ідея є марною. «Європейський Союз не може захистити Європу», - сказав він 14 лютого. «Вісімдесят відсотків витрат НАТО на оборону припадає на країни, які не є членами ЄС».
Прихильники європейської самодостатності заперечують, [стверджуючи], що розбудова «європейського стовпа» в НАТО має потрійну мету. Це зміцнює НАТО доти, доки Америка залишається [в альянсі], показує, що Європа готова розділити тягар колективної оборони, і, в разі необхідності, закладає основу на випадок майбутнього розриву. Вищі витрати на оборону, більше виробництва озброєнь і більш боєздатні війська були б необхідні, навіть якби Америка залишилася в альянсі і відповідно до нинішніх військових планів. Більше того, навіть найбільш єврофільські президенти можуть бути змушені відволікти сили від Європи, якщо, наприклад, Америка буде втягнута у велику війну в Азії.
Складні питання, пов'язані з командуванням і контролем, і їхніми наслідками для політичного лідерства, ймовірно, залишаться тут. У найгіршому випадку повного виходу Америки з НАТО знадобиться «безладне» рішення, каже пан Фіотт, можливо, таке, що приведе європейські інституції, [чиї функції] перетинаються, у більшу відповідність. Він пропонує деякі радикальні варіанти, такі як надання ЄС місця в Північноатлантичній раді, головному керівному органі НАТО, або навіть об'єднання посад генерального секретаря НАТО і президента Європейської комісії. Такі ідеї все ще здаються «немов з іншого світу». Але з кожним тижнем це відчуття зменшується.
